Вхід

Збірник віршів про війну в Афганістані членів Шепетівської літературно-мистецької студії «Доля»

  • Головна
  • Статті
  • Збірник віршів про війну в Афганістані членів Шепетівської літературно-мистецької студії «Доля»

Збірник віршів про війну в Афганістані членів Шепетівської літературно-мистецької студії «Доля»

 

                                                                           Не заживає в серці рана

 

 

 

 

 

 

 

Упорядник  Віра Кухарук

 

«Світлиця Віри, Надії, Любові»

м. Шепетівка

2013

 

 

Присвячується шепетівчанам воїнам-інтернаціоналістам, які виконували свій обов'язок  в Афганістані

 

Віра Кухарук

Григорій Кіпніс

Геннадій Сівак

 Віктор Гусаров

Василь Ющенко

Тетяна Павонська

 Олександр Царик

Cергій Харчук

 

 

 

 

15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

Саме цього дня  1989 року з Афганістану були виведені радянські війська, які протягом десяти років брали участь у війні на території цієї країни.

Афганська війна – сама трагічна сторінка історії нашого народу, яка тривала вдвічі довше, ніж Велика Вітчизняна.

Її ніхто не оголошував, але вона забрала життя __ українців і залишила по собі невиліковні рани у 150 тисячах українських родин.

Хмельниччина не дочекалась 109 молодих синів, 2 – пропали безвісти, 5 – померли від ран, 140 – повернулися інвалідами.

Важко сказати, хто і як буде сприймати цю книгу: розуміти чи  засуджувати  афганські події, не визнавати героїв цієї війни, але для кожної розумної людини мужність і героїзм воїнів-інтернаціоналістів – речі безспірні. До того ж, ще живі матері, які  оплакують своїх полеглих синів, дружини і діти воїнів-афганців. Нарешті, для тих, хто не хоче визнавати цю війну і намагається витіснити її з історії нашої держави, варто побувати на кладовищах, де щороку стає все більше могил афганців, які передчасно померли через поранення і хвороби.

Сьогодні не нам судити щодо правомірності дії керівництва тодішнього СРСР і вводу радянських військ в Афганістан. Потрібно з розумінням відноситися до цього і не забувати, в які часи, і при яких обставинах воювали наші солдати та офіцери. Вони приймали присягу  і виконували накази. Нехай неправильність рішень залишиться на совісті колишніх керівників держави, а ми назавжди повинні пам’ятати про великий подвиг  воїнів-афганців.

Двадцять чотири роки пройшло з лютого 1989 року, коли останній радянський солдат покинув  Афганістан.

Багато горя принесла війна в родини простих українців.

Проте й досі за ті  рішення доводиться розраховуватися життями і долями солдат та офіцерів, які там воювали.

По різному склалася доля юнаків, які повернулися живими з Афганістану. Важкою була адаптація до мирного життя, напевно, не легшою, ніж випробування боями.

Ще й досі сняться їм гори, походи, стрілянина бою.. і друзі, яких втратили, або зранені і душевно спустошені повернулися додому.

Сьогодні у Шепетівці та районі проживає  319 воїнів-інтернаціоналістів, з них – 213 «афганців». Решта – учасники бойових дій на території інших держав: Анголи, Куби, Лівану, Ефіопії, Угорщини, Чехії, Югославії.

Чимало з них, за проявлену у боях хоробрість, мають високі нагороди.

Так, двадцять воїнів нагороджені орденом Червоної Зірки. Ще двадцять – медаллю «За відвагу». Є  й двічі нагороджені орденом і медаллю.

Медаль «За бойові заслуги» мають 45 воїнів-інтернаціоналістів, п’ятеро нагороджені іншими орденами.

Загалом 34 афганці є інвалідами. З поля битви не повернулися п’ятеро: Михайло Франчук, Сергій Зайчук, Віктор Длужнєвський, Анатолій Мельников – з Афганістану, а Микола П’яскорський – з Алжиру.

Проте, найбільших втрат зазнали афганці за останні роки, коли через підірване здоров’я  померло 36 шепетівчан віком від 45 до 50 років.

Знаковою подією в житті Шепетівської  Спілки воїнів-ветеранів Афганістану, ветерани вважають відкриття  пам’ятника загиблим воїнам-інтернаціоналістам  «Чорний тюльпан», який зводили  зусиллями  усієї афганської громади  та багатьох добрих людей.

Сьогодні афганці, як були, так і залишилися спадкоємцями  бойової слави і є носіями непідкупного, справжнього патріотизму.

Про цю війну написано багато віршів та чимало їх покладено на музику.

Вірші на «афганську» тематику займають чільне місце у творчості керівника літературно-мистецької студії «Доля» Віри Кухарук та інших самобутніх поетів.

Хочу подякувати всім представленим у збірці поетам, які  відгукнулися на ті події поетичним словом.

 

Голова Шепетівської Спілки воїнів-ветеранів Афганістану

Валерій Окорський

  

Кухарук Віра Василівна  -  народилася 15  грудня  1954 року  в  мальовничому  селі Селище  поблизу  Вінниці.

Закінчила  Львівський  торгово-економічний  інститут.

Працювала  на різних керівних посадах. В даний час — пенсіонерка.

Пише вірші на різну тематику, любить малювати. Її вірші друкувалися в газетах “Шепетівський вісник”, “Шепетівка”, газеті “Діаспора” та журналі “Погляд” м. Сакраменто, штат Каліфорнія, США; увійшли до альманаху “Шепетівка в шепоти путівка” (2007) та книги поезій “Пензлі різнобарв” (Київ, 2012).

Автор збірок “Промінь надії” (2011), “Таїнство воскресіння” (2012), “Осіння симфонія” (2012).

Упорядник  збірок  поезій Леоніда Жмурко  «Приозёрная стынь» і членів студії «Доля» - «Мамина яблуня», «В Шепетівці зацвіли сади», «Доки співають дзвони» та  альманаху «Спориші», де розміщені її вірші.

Керівник літературно-мистецької студії “Доля” з 2000 року.

 

 

Не заживає в серці рана

 

Не заживає в серці рана.

Болить у матері за сина.

Молитва слізна материна-

Не вберегла від смерті сина.

 

Із ночі в ніч відлуння бою:

„Мій синку, любий, я з тобою!”

Пісок розпечений в пустелі,

Гаряче сонце, сірі скелі.

 

Ось постріл, крики, лемент бою...

„Мій синку, любий, я з тобою!”

Знов постріл, крики, лемент, стогін...

Підрублено під корінь пагін.

 

Той пагін був з міцного роду.

Йому не було переводу.

Земля йому давала сили -

Всі хлібороби нею снили.

 

Мав чорні брови, очі сині...

За що загинув на чужині?

І де взялась та чорна сила,

Що поламала твої крила?

 

Чому намарно гинуть діти?

Ще довго буде лан чорніти...

 

 

 

 

 

Багрянець ночі догоряв

 

Багрянець ночі догоряв,

А день новий уже вставав.

Погасла зіронька вгорі,

Схилились в тузі явори.

Ти молодий безвусий був,

Ганяв завзято голубів.

Та не дожив до сивини...

З чужої не вернувсь війни.

Під Кандагаром ліг в бою.

Хто виправдає смерть твою?

За що, скажи, ти воював?

За що життя своє віддав?

На скронях в друзів сивина.

Тебе поглинула пітьма.

Лишився вічно молодим,

І не розсіявсь сивий дим.

Ще БеТееР не догорів,

Тюльпан у горах не розцвів,

Де краплю крові з висоти

Вловить в долоню ти не встиг.

Упала крапля на траву,

Ти молоду лишив вдову-

Мадонну і мале дитя.

Росте синок - твоє життя.

Їх щастя гірке, як полин.

Без батька підростає син.

Нестерпний біль у серці тім.

Осиротів без тебе дім.

Для них твоя зоря горить:

В серцях ще довго будеш жить.

Прилинеш птахом навесні,

Бузком розквітнеш у вікні.

Горить край лісу золотистий клен

 

Горить край лісу золотистий клен.

Це дерево найперше пожовтіло,

Зненацька спалахнуло і згоріло,

Як в матері один - єдиний син.

 

Залишив все - зелені явори,

І джерело, що серед поля бігло.

І колос житній, золотисто-стиглий.

І пагорб лисий древньої гори.

 

А мати, мов засохла тополина,

П’ятнадцять  років   виглядає  сина.

Ось  вітер  ворухнув  в  вікні  фіранку

Здається,  син  живий  стоїть  на  ганку.

 

Притихла  бідна,  тільки  серце  б’ється.

Синок  живий  їй   знову  видається.

Навіщо  йому  ті  скелясті  гори?

Навіщо  їй  це  невимовне горе?

 

 

Краплини крові на снігу

 

Краплини крові на снігу...

Я плід калини збережу,

Як пам'ять про ті чорні дні,

Коли співав тужні пісні.

 

Приспів:

Горів в  вогні Афганістан,

Летів над горами “тюльпан”,

Від горя чорний і від сліз...

Додому мертвих хлопців віз.

 

Війна гриміла на весь світ,

Калини обпалило цвіт.

І серце краялось навпіл,

І плакати не було сил.

 

Приспів:

Горів в  вогні Афганістан,

Летів над горами “тюльпан”,

Від горя чорний і від сліз...

Додому мертвих хлопців віз.

 

Ті чорні ночі, чорні дні

Мені вважаються вві сні..

Краплини крові на снігу...

Про них я пам'ять збережу,

 

Приспів:

Горів в  вогні Афганістан,

Летів над горами “тюльпан”,

Від горя чорний і від сліз...

Додому мертвих хлопців віз.

 

 

 

Гримів на  перевалі  бій

 

Гримів на  перевалі  бій...

В  ущелині - ворожий  рій -

Наш  хижий  ворог.

Та  хвиля  наступу  стрімка.

Мій  автомат  не  замовкав,

Горів  і  порох.

 

Біліли  у  горах  сніги,

Чорніли  цятки  -  вороги,

Немов  лавина.

З високих  гір  солдати  йшли,

І  після  бою  їх  знайшли  -

Не  стало  сина.

 

Свята  настала  тиші  мить.

На  сонці  іній,  глянь,  горить

У  переливі.

Холонув  сніг  від  холодів,

Лежали  хлопці  молоді

В  снігу...  Вродливі.

 

Нема  спокою  на  землі,

Загинув  син  у  чорній  млі

В  звитязі  бою.

Змахнули  журавлі  крильми

У чорнім  мареві  пітьми...

Вмились  сльозою.

 

 

 

 

 

За  перевали  Гіндукуша

 

На  кладовищі  в  ряд  могили

Молодих  безвусих  солдат.

Журно  віти  берізки  схилили

Над  зірками,  що  стали  в  ряд.

 

Приспів:

За  перевали  Гіндукуша,

Де  гори  свічками  стоять.

Вони  живі  віддали  душі,

І  вічним  сном  солдати  сплять.

 

Не  шумлять  верби  і  тополі,

Хвилі  житні  услід  не  біжать.

Не  шукали  щасливої  долі,

Вічним  сном  безневинні  сплять.

 

Приспів:

За  перевали  Гіндукуша,

Де  гори  свічками  стоять.

Вони  живі  віддали  душі,

І  вічним  сном  солдати  сплять.

 

Не  горять  їх  очей  агати,

Їх  зірки  згасли  там,  в  горах.

На  афганській  землі  солдати

Перед  смертю  згубили  страх.

 

Приспів:

За  перевали  Гіндукуша,

Де  гори  свічками  стоять.

Вони  живі  віддали  душі,

І  вічним  сном  солдати  сплять.

 

 

 

Травневий цвіт

 

Травневий цвіт укрив дерева

І стежку в білому саду.

Колись була і я щаслива -

Сьогодні в розпачі бреду.

 

Доріг нема назад вернути,

Засипав все травневий цвіт.

Гіркоту втрати не збагнути

І твоїх ніг схололий слід.

 

Приспів:

Травневий цвіт геть облітає,

Травневий цвіт, травневий цвіт.

І скрипка у душі ридає

На всенький світ, на всенький світ.

 

Я гірко плачу за тобою.

Тебе, коханий, не вернуть.

Полину в небеса журбою,

Лелекою в лелечу путь.

 

На перевалі  дикий танець

Танцює палахкий вогонь.

Тебе засипав злий “афганець...”

Вже не зігріть твоїх долонь.

 

Приспів:

Травневий цвіт геть облітає,

Травневий цвіт, травневий цвіт.

І скрипка у душі ридає

На всенький світ, на всенький світ.

 

Минулу ніжність не забути,

Не зітруть почуття роки.

О, Боже, дай ще раз відчути

Тепло подружньої руки.

 

Дай подивитись в карі очі

І вже не згадувать війну.

О, забери від мене ночі!

Залиш мені лише одну.

 

Приспів:

Травневий цвіт геть облітає,

Травневий цвіт, травневий цвіт.

І скрипка у душі ридає

На всенький світ, на всенький світ.

 

 Мати солдата

 

Очі пекуча сльоза обпіка,

Рана у серці ятриться.

Дрібно тремтить материнська рука-

Син ясночолий їй сниться.

 

Він приїздив у відпустку в село,

Радісно всім усміхався.

Ще дев'ятнадцяти літ не було...

Так молодим і зостався.

 

Не закінчилась афганська війна

В цій українській оселі.

Досі сумує матуся одна,

Плинуть роки невеселі.

 

Нікому втішить матусю стару,

Син не вернеться ніколи.

Гірко дивитися на дітвору,

Що повертає зі школи.

 

Це ж і онучок міг бути таким,

Щоб син живим повернувся.

Очі їсть смуток ядучий, мов дим.

Розпач в душі ворухнувся.

 

Стука годинник, немов метроном,

Лічить невпинно години.

Місяць повільно пливе за вікном.

-Де ти, мій сину єдиний?

 

Тільки портрет, мов пятно на стіні,

У рушниках вишиваних.

Син у афганськім пекельнім вогні...

Так із життя пішов рано.

 

Варто усім матерям сказать: “НІ!”

І воювати не будуть.

Гинуть сини у Анголі, в Чечні...

Вітер тіла мертві студить.

 

Не забирайте дітей в матерів!

Людство плекає ще віру

У ненароджених наших синів,

У силу розуму й миру!

  

Солдату

 

Пам'ятаєш, солдате, все цвіло,

Як на службу тебе проводжали.

Напиши, сину, лист у село,

Щоб батьки його всім прочитали.

Хай почують свого земляка,

Що зарився в пісок на бархані.

Невдалік від того кишлака,

Де  “душман” розстріляв  на майдані.

 

Щоб матусі тремтяча рука

До грудей  його  ніжно тулила.

Їй дісталася доля гірка...

Кращу долю для тебе молила.

Виглядає матуся в вікно

Листоношу з листом нетерпляче.

Ось, край вулиці темне пятно -

То вона поспіша, не іначе.

 

Поверта листоноша у двір -

У матусі вже серця немає.

Ти, солдате, мені вже повір,

Так листів твоїх мати чекає.

І ще довго не зможе вона

За сльозою той лист прочитати.

Пам'ятай, вона в тебе одна,

Буде вік тебе, сину, чекати.

 

А в листі: ”Мамо, добре мені.

 Твоя безпідставна тривога...”

Похоронки рядочки сумні...

Ой, не вимолила сина в Бога!..

 

 

Сини

 

Що  нове  покоління  -  то  війна

Приносить  похоронки  у  оселі.

У  жалобі  матусенька  одна

Снує  гіркотні  думи  невеселі.

 

Нелегка  доля  проводжать  синів

І  цілувати їх  небриті  щоки.

Перегортать  сувої  довгих  днів.

І  відривати  календар  щороку.

 

Приспів:

Сини,  мої  синочки,  як  тяжко  вас  ростити,

Одірвані  листочки,  без  вас  не  варто  жити.

Вертайтеся  живими  і  матір  пригорніть.

У  батьківському  домі  родинами  живіть.

 

Вертаються  синочки  із  доріг,

Сорочки,  наче  напнуті  вітрила.

Переступають  батьківський  поріг

І  розправляють  лебедині  крила.

 

А  скільки  поглинає  чужина.

І  невідомо,  де синів  могили...

Скажи,  хіба  ж  то  батьківська вина,

Що  втримати  синів  немає  сили?

 

Приспів:

Сини,  мої  синочки,  як  тяжко  вас  ростити,

Одірвані  листочки,  без  вас  не  варто  жити.

Вертайтеся  живими  і  матір  пригорніть.

У  батьківському  домі  родинами  живіть.

 

 

Лелеки

 

У небі блакитнім ширяють лелеки,

Закоханих птиці казкові.

Дороги безлюдні, дороги далекі

І ранки  в горах  світанкові.

 

Приспів:

Лелеки, лелеки, в сліпучій блакиті

Пливуть одинокі хмаринки.

Прозорим серпанком ледь крильця повиті

І очі, мов дивні перлинки.

 

Пливуть каравани і падають хлопці,

В Термезі, в Газні і в Кабулі...

А крила пташині  криваві  на сонці,

То кулі  ворожі, то кулі...

 

Приспів:

Лелеки, лелеки, ні сліз, ні докорів,

Майбутнє манить таїною.

Знову подумки лину поміж осокорів,

Де я зустрічався з тобою.

 

Мені стали снитись країни далекі,

Величні незвідані далі.

З яких прилетіли сріблясті лелеки,

Провісники тихі печалі.

 

Приспів:

Лелеки, лелеки,в сліпучій блакиті

Пливуть одинокі хмаринки.

Прозорим серпанком ледь крильця повиті

І очі, мов дивні перлинки.

 

 

 

 

Кораблі сподівань

романс

Кораблі сподівань відпливають в незвідані  далі,

Над майбутнім моїм безтілесний сивіє туман.

Покривалом м'яким накриває всі смутки й печалі,

Хай все далі пливе моїх мрій і надій караван.

 

Пам'ятаєш, як ми, вдвох сиділи вночі біля моря,

Як сліди на піску нам поволі змивала вода.

Чи подумати міг, що той рік принесе стільки  горя,

Що зненацька в родину незваною прийде  біда?

 

Як же мріяли ми, що візьмемося знову за руки,

Що удвох злетимо, наче лебеді парою ввись!..

Допікають в душі знов пекельної совісті муки,

Не проходь, мов чужа, хоч у вічі мені  подивись.

 

Вже далеко Афган... і події криваво-прокляті...

І в пустелі безводній давно стих сухий вогневій.

Ти із другом моїм на весіллі у білому платті...

Я ще досі живу... у полоні тих днів й чистих мрій.

 

Серце просить кохання - ти в очі не дивишся знову.

І жбурляєш під ноги гіркої  образи слова.

Тільки я про майбутнє починаю з тобою  розмову,

Запевняєш, що це лиш слова, лиш слова, лиш слова...

 

Знов між двох берегів кораблі сподівань заблукали,

А вітри парусами тріпочуть нам тихо у снах.

Скільки років з тобою на зустріч надію плекали,

Залишали роки сиву смугу  печалі в косах.

 

 

Я чекатиму

 

Вже буяла весна, як прощались востаннє,

Ти залишив печаль своїх синіх очей.

І котилося сонце, мов яблуко раннє...

І так млосно було від солодких речей.

 

Поспішав у Афган — присягнув воювати

І накази виконувати без вагань.

А мені залишилось  - чекати, чекати,

чекати... І німіти від переживань.

 

Йду шукати сліди — замела хуртовина.

Не поля, а сувої полотен лляних.

У чужій стороні - ти для мене істота єдина.

Серед мертвих немає — ти серед живих.

 

Хочу вірити, ще гляну в очі блакитні,

Поки очі мої, мов полин, відцвітуть.

Пам'ятай, я чекатиму завжди у квітні,

Я чекатиму... поки тебе не знайдуть.

 

 

Відгриміла гроза

 

Відгриміла гроза, відшуміла за вікнами злива.

І ти знову одна... у цей день, у цей час, у цю мить.

Скільки років пройшло — ти зів'яла, мов квітка красива...

Його погляд наскрізь пропікає, аж тіло горить.

 

Не жона, не вдова, бо дітей ще не встигли “завести”,

Розписатися він ні за які скарби не хотів.

А в “тюльпані” привезли — то нікуди було і нести.

Бо старий дитбудинок, в якому жили, вже згорів.

 

Він лежав у труні обгорілий, немов головешка,

Що лежала напівобгоріла в високій траві.

Височіла над згарищем ним ще обладнана вишка.

І дві зірки горіли, мов жар, на його рукаві.

 

У саперів на роздуми менш однієї хвилини,

Та він думать не смів, він виконував чітко наказ.

В мене так, як і в нього — нікого живого з родини.

І на вишку в дитинстві ми лазили разом не раз.

 

Залишився жетон, на якому вкарбоване ім'я,

Група крові, порядковий номер... простий обеліск.

Він пішов  в небуття, не залишилось навіть і сім'я...

Все забрав той афганський розпечений сонячний день.

 

Приведи його, Боже, на небі до раю святого!

Він вбивать не хотів, навіть вистрілить й разу не встиг,

Бо не було домівки у нього і раю земного,

Він у вічності так українським солдатом застиг.

 

Не жона, не вдова... та не маю я жити вже сили...

Як любила його — не любитиму більше повік.

І нічого не треба мені в цьому світі, мій милий,

Тільки б твій поцілунок вуста мені ще раз  обпік.

 

 

 

 

 

Ти  всього  вісімнадцять  на  світі  прожив

 

Ти  всього  вісімнадцять  на світі  прожив,

Час  Вітчизну  прийшов  захищати.

Вже  о  шостій  черговий  в  сурму  засурмив,

А  сержант - це не  лагідна  мати.

 

Одягнувсь за  хвилину  і  ти  вже  в строю.

Кроком  руш  у  холодний  світанок.

Ти  згадав,  що  удома,  неначе  в раю,

Такий  теплий  і  сонячний  ранок.

 

Ось  поснідав  швиденько,  і  в  руки  мітлу,

Сніг  хлопчачі  сліди  замітає.

Бавовніє  он  ротного  постать  крізь  млу,

Вітер  снігу  усе  підкидає.

 

Ти згадав, як твій батько по «духах» стріляв,

Дув «афганець» в пустелі проклятій.

Над Рейхстагом знамено солдат наш підняв,

Як дідусь воював в сорок п'ятім.

 

Як салют Перемоги повсюду гримів,

Коли все над фашизмом скінчилось.

Повз  поранений батько посеред димів...

Їх від роти лиш двоє лишилось.

 

Ти  солдат, як вони...  і  накази - святе.

Їх  виконувати  -  твоя  справа.

Захищати  Вітчизну  -  завдання  просте,

За  тобою  народ  і держава.

 

 

Єдиний  син

 

У  вдовиці  син  зростав  єдиний,

Мов  дубочок  дужий  і  ставний.

Розумів  синок  чуття  родини,

Хоча  був  ще  зовсім  молодий.

 

В  інституті  на  хірурга  вчився,

І  не  раз  в  уяві  малював,

Як  дипломом  лікаря  гордився б,

Коли  б  в  мами  на порозі  став.

 

Час  прийшов  у  Армії  служити.

У  матусі  в  серці  тихий  щем.

„Це  ж  два  роки  і  без  тебе  бути...

Може,  синку  любий,  не  підем?”-

 

Так  просила  мати  сина  слізно.

Відчувало  серденько  біду...

-Ні,  матусю,  що  ти,  просто  смішно,

Всі  підуть - один  я  не  піду?.

 

Десь  за  місяць  у  Москву  забрали,

Звідти  прямо  у  Афганістан.

У  вдовиці  навіть  не  спитали:

Чи  ще  є,  чи  то  єдиний  син?

 

І  пішов  хірургом  працювати...

День  і  ніч  кромсав  тіла  солдат.

Боже,  як  старався  врятувати!

А  ще  більше – повернутися назад.

 

Років  два...один  і  без  заміни

В  госпіталі  різав,  пришивав.

В  дві,  та  що  там  в  дві,  в  чотири  зміни

Він  від  смерті  друзів  рятував.

 

Як  не  дивно,  там  зустрів  кохання.

Мов  берізка  біла  і  струнка

Медсестричка  зрання  до  смеркання

Робить  вколи,  аж  болить  рука.

 

Моджахеди  наступ  готували

І  зібрали  сили  чималі.

А  живих  з  полону  не  вертали...

Ненависні  і  на  наших  злі.

 

Бій  гримить,  усе  навкруг  палає.

У  палатці  й  надворі  тіла.

Він  один заледве  все  встигає.

Сморід  пороху  і  чорна  мла.

 

Раптом  згасло  світло...  стало  темно.

Запалили  свічі  воскові.

Десь  його  кохана... тут  напевно.

Головне,  щоб  залишилися  живі.

 

Бомба  зовсім  поряд  розірвалась.

Він контужений, оглохлий та живий.

А  його  кохана?.. Ні,  не  врятувалась.

Хто  міг  знати  про  кінець  страшний?!

 

На  столі  лежить  криваво-біле

Ні,  не  тіло,  місиво  якесь.

Голова  і  руки  уціліли.

Господи,  де  ноги... не  дивись.

 

Де живіт  - страшна  чорніє  рана...

Боже правий,  як  же  там  дитя?

На  столі  лежить  його  кохана,

Що  піде  за  мить  у  небуття.

 

Тільки  очі  голубі  великі

Дивляться  і  молять: ”Поможи!”

І  зірки  з  небес  такі  далекі

Сяйво  посилають: „Вбережи!”

 

Він  не думав – став  лиш  рятувати.

Щось  ловив  руками  і  зшивав.

Розумів,  що  кров  потрібно  влити,

Але  влити  у  щось  ціле не  знайшов.

 

Затягнула  поволока  світлі  очі,

Зупинилось  бідне  серденько  давно.

І  полинула  душа  у  сни  дівочі

І  накрило  тіло  біле  полотно.

 

Він  схопив  в  гарячці бою  автомата

І  стріляв  в  чужих, випльовуючи  лють.

А  в  очах  стояла  материнська  хата

До  якої  не зітруть  шлють

 

Сам  привіз  кохане  тіло  на  Вкраїну.

Свою любу  і  дитятко  схоронив.

А  ночами  рятував  свою  єдину...

Так,  здається  після  того  і  не  жив.

 

А  до  матері  в  село  в  стареньку  хату

Повернувся  не  синок - сивий лелека.

Хто  придумав  для  дітей  війну  прокляту?

І навіщо нам країна та далека?

 

 

Память тихо звучит…

 

Память тихо звучит, словно медный

набат.

Не забыть бесконечных афганских дорог.

Мы запомним навечно тех смелых ребят,

Что отдали в Афгане последний свой

долг.

 

Знаем четко: они выполняли приказ,

И глядели в глаза той злодейке судьбе,

Что от смерти спасала сама их не раз,

Грусть и жалость упрятав под тельник

к себе.

 

 

Наш пост над серым кишлаком в

горах

 

Наш пост над серым кишлаком в горах

Почти завис в плывущих облаках.

Перед тобой зияет пустота,

А за спиной – горы огромной высота.

 

Степной орел ширяет в небесах,

А ночью звезды, как зрачки в твоих

глазах.

Всю ночь лежал с сержантом бок о бок

И думал о тебе – заснуть не мог.

 

Куда ни глянь - все чернота кругом.

Все нереальное, как в измерении другом.

И где-то есть на свете ты, наш сын...

И только я, как перст, в горах один.

 

 

Они вернулись с той -чужой войны

 

Они вернулись с той -чужой войны

И, оказалось, их уже не ждали.

Не видели увечий, седины,

Награды еле – еле замечали.

 

А как им молодым хотелось жить,

И поделиться тем, что пережили.

Воспоминаний протянулась нить

К земле родной из той афганской пыли.

 

Ту нить им никогда не оборвать,

Из памяти не выбросить, как ветошь,

И будет мама ночью снова звать

Сыночка, своей жизни яркий светоч.

 

Но сын к ней не вернется никогда,

Останется навек двадцатилетним.

Их подвиг будет подвигом всегда

Високим, мужественным, вечным.

 

 

Всегда готовы защитить Отечество…

 

Всегда готовы защитить Отечество,

Другим народам руку протянуть.

От черных бед спасая человечество,

Навеки неизвестными уснуть.

 

Ребята, вы сегодня наша гордость,

И наше горе, и седая боль.

В Афганистане проявили твердость,

Земли солдаты - вот в чем жизни

соль.

 

И память навсегда осталась с  нами,

Ничем уже ее не зачеркнуть.

Стареем мы,наверное,с годами,

Мудрее  все  становимся...чуть – чуть.

 

Нам не забыть друзей погибших лица,

Хотя давно затих последний бой.

И память,словно сказочная птица,

Нас возвращает в прошлое с тобой.

 

 

Мы не забудем розы Кандагара…

 

Мы не забудем розы Кандагара,

Где за кустами притаилась смерть.

В стране от нашей Родины далекой

Чужой земли невзорваную твердь.

 

Мы снова поднимаемся в атаку.

Призыва нет: „За Родину! Вперед!”

Земля сожженная горит под нами,

И косит, косит „духов” пулемет.

 

Здесь жизнь и смерть переплелись

незримо,

Не спрячешся от смерти за скалой.

Все  выше, выше... вверх неудержимо....

Святая вера нас ведет домой.

 

Я не забуду никогда Афгана

И боевых друзей прощальный взгляд.

Мы с ними пыль с одних дорог глотали.

Прости за все, афганский друг и брат.

  

Джелалабад, Джелалабад…

 

Присвячую брату чоловіка

Свинарчуку Анатолію Філімоновичу,

десантнику Вітебської десантної дивізії

(уродженець с. Саверці),

який два роки служив в Афганістані

 

Джелалабад, Джелалабад

Вновь в памяти всплывает.

Забыть давно об этом рад,

Да вот, не отпускает.

 

Зажегся солнца яркий диск,

Позолотило крыши.

Не слышен  мины гадкий свист,

И ветерок не дышит.

 

Морозный кружится рассвет,

Вертушка вверх взлетает.

Кричу ребятам я:”Привет!”

И он, как льдинка тает.

 

Джелалабад, Джелалабад,

Идем опять на плато.

В тельняшке яростный солдат

Взметнулся вдруг крылато.

  

 

 

 

Он упал, обгоревший и черный…

 

Он упал, обгоревший и черный

На чужой раскалённый песок.

Пахло зноем травинок калённых,

Пуля прямо попала в висок.

 

Кровью землю чужую обильно

Парень наш с Украины поил.

Был высокий, красивый и сильный,

Только девушку не долюбил.

 

И не вздрогнут бездушные горы,

Что окончился жизненный путь.

Лишь для матери страшное горе-

Ей кровинку свою не вернуть.

 

Доживает она сиротою...

Кто ее от беды защитит?

Поп окропит могилу водою,

Пусть сыночек тихонечко спит.

 

  

Мы жили от боя до боя

 

Мы жили от боя до боя,

Считая часы и минуты.

И, не дождавшись вдруг отбоя,

Бывали выстрелом убиты.

 

Звезда на небосводе гасла,

Жизнь уходила молодая,

Осталось нам чуть – чуть до счастья,

Не дотянул... прости, родная.

 

В „тюльпан” друзья меня положат,

Отправят к матушке родимой.

И кто – то на меня похожий

Пройдет с ничьей уже любимой.

 

И только ласковая мама

На холм земли цветы положит.

Погладит тумбочку руками,

Не справится с возникшей дрожью.

 

 

Мы пролетаем над Кабулом

 

Мы пролетаем над Кабулом

Правее виден минарет.

Девченка тяжело вздохнула,

Как будто ей полсотни лет.

 

Закат багровый словно чудо

Горит кроваво над горой.

Застыло изваянье Будды,

Молчит великий их святой.

 

А что сказать он нам посмеет,

Когда мы знаем все давно.

Теплом девченку не согреет,

Не сводит юную в кино.

 

Оставила дочурку маме,

Квартиры нет и нет семьи.

Могли бы догадаться сами-

Ребят ей ближе нет родни.

 

И на губах цветет улыбка,

Глаза синей чем облака.

На счастье нет надежды зыбкой,

Ее убьют наверняка.

 

И потекут ручьем слезинки

У хмурых кажется парней.

В груди сердца стучат не льдинки..

Девченки в мире нет родней.

 

Не за деньгами они туда летели…

 

Не за деньгами они туда летели,

Не за мужьями мерили дороги.

Не заметали их следы метели,

Кривили губы парни: ”Недотроги!”

 

Но выстояли, выжили, вернулись,

Хоть их ряды немного поредели.

Рукой к войне горящей прикоснулись,

Лишь волосы от горя поседели.

 

Все снятся по ночам им наши мальчики,

Израненные с ног и до макушки,

У женщин стынут от волненья пальчики,

И слезы горько капают в подушки.

 

 Он видел вспышки…

 

Он видел вспышки, слышал гул -

Неясный гул ночного боя.

Он БеТееР свой в спешке гнал

В тоннель под каменной горою.

 

Вдруг белый взрыв весь мир потряс:

Горели небо, люди, горы..

Заглох мотор... Потоки слез..

И боль в груди... И горе... горе...

 

Погиб в тоннеле целый взвод

Ребят отчаянных и смелых.

Десант - особенный народ

Проверенный во всяком деле.

 

Секундный взрыв... И нет ребят...

Скажи, кто в этом виноват?

Ответит ль кто за этот бой,

Что в дом ребят вошел бедой?

 

 

В полумраке палаты пустой

 

В полумраке палаты пустой

Тихий стон и хриплые звуки.

Ты сверкаешь бинтов белизной –

Обгорели лицо и руки.

 

Опаленным хватаешь ртом

Воздух теплый, пропахший йодом.

Боль в сознанье придет потом

И, скуля, уляжется рядом.

 

И терзать будет часто тебя,

И душить ежечасно обида...

Распроклятая эта судьба 

Обожженного инвалида.

 

А нога осталась в песке,

Раскаленном горячкой  боя.

Засыпаешь один  в тоске

Ты под утро после отбоя.

 

И нога нестерпимо болит,

Та, которой нету в помине.

Снова солнце в зените стоит,

Как в то жаркое лето в Афгане.

  

Кабул горит  - подать рукой.

 

Кабул горит - подать рукой.

Когда  божественный покой?

Когда час солнечный затменья?

Плывет застава Гундиган,

Молочный все накрыл туман,

Лиш муедзина слушно пенье.

 

В горах предательськая тень

Родимых наших деревень,

И  звон косы в лугах приречных.

Моя возлюбленая  мать,

Все хорошо, ну что писать,

О буднях наших быстротечных.

 

Над  нами  ни одной звезды,

Лишь месяц с привкусом беды,

Душа домой летит из тела.

В  дехканина  по две жены,

Мы интердолг отдать должны,

И никому до нас нет дела.

 

 

 

Вертушка

 

Присячую брату мого чоловіка

Свинарчуку Петру Філімоновичу,

льотчику, який два роки служив

в Афганістані, провінції Кундуз

 

Вертушка  вверх,  вертушка  вниз

И  ты  качаешься,  как  приз

На  елке  новогодней.

И  «стингер»  как  оса  звенит,

Смерть  тихо  пальчиком  манит:

«Там  лучше  в  преисподней».

 

Но  умирать  нам  не  резон,

Чем  выше,  тем  родней  озон.

Мы  выше  -  злее  «духи».

И  эхо  ширится  в  горах

За  каждым  камнем  здесь  аллах,

И  нас  он  чует  нюхом.

 

А  в  горах  розовый  туман

В  огне  горит  Афганистан,

Мы  медленно  сгораем.

От  высоты  звенит  в  ушах,

Не  допусти  неверный шаг,

Не  соблазнись  здесь  раем.

 

На  Украине  вишни  в ряд

Десантных  несколько  бригад,

И  знамя  полковое.

А  здесь  десантник,  что  сам  черт,

Уносит  снова  в небо  борт,

Посмертно  -  все  герои.

 

 

Был  снова  бой  за  высоту

 

Был  снова  бой  за  высоту

Дробь  автоматов  не  стихала.

Снарядов  громкий перестук

От  взрывов  горы  колыхало.

Сгущалась  тьма  над  головой,

Откос  горы  дымил  багрово.

Земля  вскипала  как  прибой

Окутанная  мглой  свинцовой.

А  впереди  летел десант

Свистел  металл,  трава  дымилась.

Чужой  горящий  горизонт

С  комбатом  рота  не простилась.

И  снова  страшный  смерти  миг,

И  снова  бездна  испытанья.

Десантников  победный  крик

Переступил  черту  страданья.

Нет  никогда  не  смолкнет  бой

Для  тех,  кто  был  в  Афганистане.

Глаза  ест  дым  пороховой,

Их  мужество  прочнее  стали.

Белеет  тельник  полосой,

Чернеет  смертное   сраженье.

Слепящею  огня  чертой

В  сердцах  солдат  вскипает  мщенье.

Еще  атака  -  наконец

«Душманов»  линия  измята.

Но  сколько замерло  сердец,

Какие  полегли  ребята!

Десант  не  плавится  в  огне,

Приобретая  свойство  стали.

Мелькает  голубой  берет

От  взрывов  и  пожаров  алый.

Один  и  тот  же  снится  сон…

 

Один  и  тот  же  снится  сон

Гранаты  взрыв  и  тихий  стон,

И  ног,  как  не  бывало.

Тревожит  душу  как  нарыв

Фугаса  бесконечный  взрыв,

Пустое  покрывало.

Все  запеклось,  прошу  попить

Воспоминаний  рву  я  нить,

И  вою  от  досады.

Мне  б  снова  в  руки  автомат,

Ребята,  я  не  виноват,

Что  нет  меня  в  засаде.

 

Портрет  мой  в профиль  и  анфас,

Родные,  я  не  старше  вас,

Но  списан  под  чистую.

И  виноватых  нет  в  беде,

Я  снова  с  вами,  я  везде,

И  мать  зову  родную.

Но  за  меня  ей  пишет  друг,

Мне  оторвало  кисти  рук,

Лежу,  что  той  обрубок.

Мать,  я  живой,  все  хорошо.

Ей  богу,  не  кривлю  душой,

Хоть  не  дышу  без  трубок.

 

Не  скоро  кончится  война

И  воцарится   тишина

У  инвалида  в  теле.

Ребята,  выдержу  я  боль,

Но  главное…  последний  бой  -

Я  не  подвел  вас  в  деле.

Журавли

 

Над морем  журавлей  усталый  ключ

Уходит  на  чужбину  прямо  к  югу.

Вот  еле  слышен  их  прощальный  клич

Тепло  уносят  нам  оставив  вьюгу.

Летят  от  самой  розовой зари

До  самого,  до  позднего  заката

Печальные  в разлуке  журавли,

Друзья  мои  надежные  когда – то.

Глаза  закрою – снова  вижу бой…

Нам «духи» жить спокойно не давали.

Мы прятались за горною грядой,

И по врагам с укрытия стреляли.

Лишь тельники мелькали меж камней

В атаку, словно волны,  шли с разгона.

Казалось, что смелее нет парней,

Чем сто сорокового батальона.

Скользил закат, обрызганный огнем,

И в воздухе горячей пахло кровью.

Боль полоснула в сердце,  как ножом,

И вспомнил я друзей своих с любовью.

И снова через пепел, через дым,

Мои друзья, как журавли, вернулись.

Остался  каждый вечно молодым.

Невесты с ними навсегда простились.

Простите меня, верные друзья,

Нечаянно тогда  я жив остался.

Не превратился чудом в журавля,

Бродягой на чужбине не скитался.

Я  не  забыл  безусых ваших лиц,

И дружба та вовек не расторжима.

Взлетают в небо фейерверки птиц,

Которых черным вихрем не кружило.

Афганские  мотивы

 

Когда  я  высоко  в  горах

Лежал  в  крови  спиной  к  скале

И  тело  сковывал  мне  страх

И  боль  жила  в  руке-крыле,

 

Я  неотступно  о  тебе  все  думал.

Господа  просил,  чтобы  тебя  он  сохранил.

 

Я  знал,  что  будешь  ты  жива 

И  буду  я  на  свете  жить.

Права  ты  будешь  неправа,

Но  буду  я  всегда  любить.

 

И,  слава  Богу,  что  теперь

Не  видишь  смерть  и  этот  ад.

В  другую  жизнь  откроешь  дверь,

Где  отчий  дом,  цветущий  сад.

 

Где  ты  сама,  что  тот  цветок

Живой  встречаешь  каждый  день.

С  мольбою  смотришь  на  Восток...

А  в  облаках -  солдата  тень.

 

 

Третий  тост

 

Мертвым  вовсе  не  больно  от  ран,

Мы  грузили  их  в   «черный  тюльпан»

Слезы  капали  злые.

Боль  в  висках,  словно  мерный  набат,

Вот  лежит  в  оцинковке  комбат,

И  цветы  полевые.

 

Был  душой  на  девчёнку  похож,

Что  же  ты  меня  не  позовешь?

Знаешь,  все  тебя  любим.

Ты  дарил  нам  стихи,  как  цветы.

Как  цветок  неживой  сейчас  ты...

Третий  тост  мы  пригубим.

 

П р и п е в:

 

Третий  тост,  третий  тост  за  ребят,

Что  не  помнят  имен  и  тех  дат,

Что  последний  приют  медсанбат…

В  нашей  памяти  вечно  герои.

 

Третий  тост  пьем за  тех,  кто  живой,

Над  Кунарским  ущельем  звездой,

Нам   сиял  в  поднебесье  весной,

И  спасал  нас  от  смерти  с  тобою.

 

 

 

 

 

 

 

Солдат  с  Афгана  хоронили  в  тишине

 

О, Боже,  как  мы  мало  знали  о  войне!

Солдат  с  Афгана  хоронили  в  тишине.

На  нашу  долю  мало  выпало  побед

И  без  наград  мы  покидали  этот  свет.

 

Незаживающие  раны  в  матерей.

Они  потерю  пережили  сыновей.

Афган – позор  и  боль  моей  страны

И  никому  ненужной,  горестной  войны.

 

Вот  для  кого-то  звон  наград  и  звон

монет,

А  для  других  Афган – померкший  белый

свет.

Кто  посылал  чужих  детей  в  кровавый

бой

Не  думал  никогда  о  нас  с  тобой.

 

Ему  плевать  на  боль  и  слезы  матерей,

Что  я  погиб  или  остался  без  очей.

Плевать на  то,  что  вот  на  мне  прервется

род.

Он  и  сегодня  с  «чистой  совестью»

живет.

 

Ведь  не  к  нему,  а  к  нам  с   тобой

пришла беда

И  за  спиной  у  нас  чужие  города.

Чужие  горы,  минареты,  кишлаки

И  воевать  нам  за  чужое  не  с  руки.

 

 

Отцы  и  деды  за  отечество  шли  в  бой.

Какие  цели  защищали  мы  с  тобой?

Конечно,  было  им  и  проще  и  ясней...

Дожить  бы  нам,  друзья,  до  тех

счастливых  дней,

Когда  все  скажут:  выполнял  солдат  свой

долг.

Прости  за  все,  что  натворили,  о, мой

Бог!

 

Там, в Афгане

 

Тихий вечер... госпиталь... палата...

За окном черёмуха цветёт.

А ты слышишь дробь из автомата -

Твоя рота снова бой ведет.

 

Весь в бинтах, одни глаза сверкают.

Вот сосед по койке застонал.

Скальпель и уколы не пугают.

Почтальон вновь мимо прошагал.

 

Как там на гражданке? Не забыли?..

Каждый думу думает свою.

Чувства вроде как-то поостыли,

Как-то легче думалось в строю.

 

Раны вот душевные открылись.

Разлюбила и уже не ждёт?..

Твои чувства снова обострились...

В госпитале все наоборот.

 

Там, в Афгане бой еще гремит.

Рвутся мины, в цель летят снаряды.

И вертушка над тобой кружит...

Ты живой и лучшей нет награды.

 

Здесь лежиш и к мысли привыкаешь,
Что живут без рук, без ног... и ты

Не один безногий здесь страдаешь.

И не надо подводить черты...

 

Тяжело, конечно, воевать,

Только здесь намного все сложней.

В девятнадцать инвалидом стать

И расстаться с девушкой своей.

 

А еще с мечтою распрощаться,

Что когда-то сможешь ты летать.

И еще такое может статься,

Что дорогу снова выбирать...

 

А потом по ней шагать упрямо,

Позабыв о боли и тоске.

Курс держать все время только прямо

И не строить замки на песке.

 

 Смерть бомжа

 

Весь почерневший, от мороза скрюченный
Лежал на грязном каменном перроне.
А небо снежными покрыто тучами...
И свет горел в подьехавшем вагоне...

 

Все проходили и его не видели...
А может просто видеть не хотели?
Да, им счастливые билеты в жизни выпали,
А ему нет... В нем жизнь теплилась еле-еле.

 

В них жизнь сытнее, мало-мальськи обеспечена,
А есть такие, что беды совсем не знают.
У незнакомца в жизни все расцвечено,
А уж, поди ты, до сих пор пинают.

 

Он в восемнадцать с домом распрощался,
Пошел в огонь и, всем смертям назло,
Не раз живым с заданий возвращался -

Ведь убивать душманов тоже ремесло.

 

Пролита кровь врагов и его тоже,

А под Кабулом руку, ногу разнесло.
Глядела смерть в лицо... Да что он пожил?

Вот инвалидом стал... Ну, что ж, не пронесло.

 

А мать-старушка не дождалась сына,
Могильный холмик да вкривую крест.
И трепетала во дворе осина,
Когда он забил окна крест на крест.

 

Он оказался никому не нужен.
К чему теперь медали, ордена?
“Передний край” и без него загружен.
Да, и теперь, поди уж, не война.

 

Сегодня в моде жаркий звон монет.
Да, всем плевать, что человеку плохо,
Что у тебя жилья и пищи нет.
Спеши урвать... Не будь последним “лохом”.

 

А, не сумел... Ну, что ж твоя беда,
Твои проблемы, и твои заботы.
Да, о героях  Родина всегда...
Каких героях? Родина? А, где ты...

 

Ты где живешь? Скажи, кто чем живет?
Во что сегодня каждый из нас верит?
Подумаешь, какой то бомж умрет...
О, Господи, мы люди или звери?!

  

Умрёт солдат

 

Мы понемногу забываем об утратах,

Не чтим, как следует, могильные холмы.

Мы забываем о своих солдатах,

О живых людях забываем мы.

 

Ведь с каждым днем ряды редеют ветеранов,

А ведь они — беда и боль родной страны.

У них в душе незажывающие раны

Обид сегоднешних, а не войны.

 

Ну, кто, скажите, о них вспомнил хоть когда-то

За исключением дежурных дат.

У них и денег, и здоровья маловато...

Все терпеливо сносит и молчит солдат.

 

Не раз мы видели, как плакали солдаты,

Забыты всеми, оставляя этот свет.

Все до последнего уйдут, оставив даты,

Нам сквозь века немеркнущих побед.

 

Умрет последний из солдат и станет тихо.

И разольется в поднебесье тишина.

Запахнет медом над цветущею гречихой,

Сольётся с небом голубой кусочек льна.

 

Умрет солдат...

 

Кіпніс Григорій Львович — народився в місті Шепетівка  13 лютого  1946 року. Закінчив Кам'янець-Подільський педагогічний інститут, філологічний факультет. Працював викладачем російської мови та літератури в школах міста та району.

В даний час проживає в місті Вупперталь, Німеччина.  Приймав участь у  четвертому міжнародному конкурсі “Мы все прекрасны несказанно”. Його вірші увійшли до поетичного збірника “Антологія 2001” м. Бонн, Німеччина.

Друкувався в  журналах “Радуга” м. Ганновер і “Консультант” м. Берлін, Німеччина, газетах “Шепетівський вісник” та “Шепетівка”, районних газетах Славути, Ізяслава, Старокостянтинова, Полонного, обласних Хмельницького , Кам'янець-Подільського , Києва та Москви.

Член літературно-мистецької студії “Доля”.

  

Афган — позор и боль моей страны

 

Голос Автора — материнским стоном и плачем

о загубленных молодых жизнях: в Афганистане, Чечне и многих других «горячих точках» - в разных странах

 

...На афганской земле,

в перекрестьях прицелов,

Юность века

вела непонятный ей — бой..!

/из моего стиха/

 

Третий Тост

 

«Аккордом серцебиения

Память скорби

«Третий Тост!..»

 

Война СССР в Афганистане:

 

март 1979 г. - ввод войск

15 февраля 1989 г. - вывод войск

Через горнило Афганской войны

прошло 620.000 солдат и офицеров

15.051 — погибло

53.753 - ранено

 

П е с н я   Р е к в и е м

 

Мы приходим,

приходим к родным очагам

И такими,

как есть — нас примите.

Превратился в Мужчину -

седой мальчуган:

Обогрейте Его — обнимите..

 

Припев:

 

Плачет
дед-ветеран - от колючих порош,
Осторожно отец обнял сына.
Мать припала к плечу -
в сердце - радость и дрожь:
- Наконец-то, вернулся, родимый!

 

Мы спешим к нашим жёнам,
К невестам - спешим,
Распахнув им объятья и губы..
Каждым мигом
Л ю б в и - дорожим, дорожим:
Не надеялись, что это - будет..!

 

Много вёсен,
со временем, нам - прожурчит
Детским лепетом, милой капелью...
.. П а м я т ь
будет
озоном и порохом - В е ч н о -
г о р ч и т ь,
Чтоб
сердца - у живых - не черствели..!

 

И февральские стужи - Н а м -
станут теплей..
"ТРЕТИЙ ТОСТ!" -
Мы поднимем - ж и в ы е:
За детей,
жён, отцов, дорогих матерей,
И за Т Е Х,
К Т О - навек - М о л о д ы е!

 

*Третий Тост — поминальный тост у всех воинов «горячих точек»

 

Гусаров Віктор Павлович -

 головний редактор газети «Перспектива» м.Нетішин

 Освіта вища, закінчив факультет російської філології Кам’янець-Подільського державного педінституту (1978) і  відділення журналістики Київського Інституту політології та соціального управління (1991). Короткотерміново підвищував кваліфікацію у Московському Інституті культури (1984), Санкт-Петербургзькому Інституті додаткової професійної освіти «Атомпроф» за програмою «Зв’язки з громадськістю в атомній галузі» (2008), Національному універсітеті «Острозька академія» за напрямком «Специфіка використання PR-технологій в сучасних українських умовах». 

Працював у 1980  - 1984 роках науковим співробітником Шепетівського відділу Хмельницького обласного краєзнавчого музею, брав участь у створенні експозиції. З 1984 року на журналістській роботі, останні 21 рік – головний редактор  газети трудового колективу Хмельницької АЕС "Перспектива",- найдовше в атомній галузі України.

„Почесний працівник Хмельницької АЕС” (2004, №68), нагороджений нагрудним знаком НАЕК „Енергоатом” "За вагомий внесок у розвиток атомної енергетики України"(2004, №160), Почесною грамотою Міністерства палива та енергетики України (2004, №28.05.2004  N 72-к/з), Неодноразово номінувався у Всеукраїнських конкурсах на звання кращий журналіст у галузі висвітлення проблем ядерної енергії (1996 рік – за III місце у конкурсі редакцій газет підприємств та організацій ядерної галузі України; 1999 року, як переможець конкурсу на найкраще розкриття проблематики атомно-енергетичного комплексу України серед представників засобів масової інформації; 2005 року відзначений „Подякою ЦК Атомпрофспілки України” за висвітлення профспілкового життя у засобах масової інформації. Лауреат Всеукраїнського конкурсу "Сонячний скіф" у номінації бардівська пісня. Кілька років був членом  редколегії журналу „Вестник Украинского ядерного общества”, членом Правління Хмельницької обласної організації Національної спілки журналістів, з 1997 - голова (нині секретар) Нетішинської міської організації Національної спілки журналістів України.

Голова Нетішинської міської літературної студії "Натхнення"(з 1999 р). Автор книги віршів "Средоточие" (1996), краєзнавчого дослідження про Нетішин та 30-кілометрову зону «Енергія єднання», за яке отримав обласну премію ім.Сіцінського в галузі історико-краєзнавчої роботи та збереження пам’яток культури (2006).

Співавтор колективних збірників "Від Поділля до Добруджі", "Прекрасна казка з дитинства", «Нетішинських талантів дивоцвіт», «Спортивна слава України», буклетів про Хмельницьку АЕС, тощо. Постійний автор часопису «Атомник України» та журналу «Енергоатом України».

Відзначений Дипломом та «Почесним знаком НСЖУ»(2009), Подякою Національної федерації самбо, Грамотами УкрЯТ, Дипломами та Подяками Нетішинської міськради.

  

Віктор Гусаров

 

Мы уже не герои, хотя ордена

нам вручали за мужество и  за  отвагу.

Сотни павших друзей – дорогая цена

за политику старцев, вкусивших виагру.

Был приказ нам: Амину немедля аминь!

А Кармаля кормить, и его царандоев.

Всех душманов душить до конца, до крови!

И афганский народ тебя славой покроет.

 

Шурави, шурави,

                 ты душой не криви:

ты Афгану был чужд,

                   как любой атавизм.

Шурави, шурави,

                 тебе жить без любви –

                                                  окстись!

 

Ты не можешь принять на себя всю вину,

ты высокого слова достоин.

Ты приказ исполнял, и ему знал цену,

как примерный и верный воин.

Не тебе за безумцев ответы держать, 

хотя там, в глубине души,

ты не смеешь невинность изображать,

если отнял чужую жизнь.

 

Шурави, шурави,

                 ты душой не криви:

ты Афгану был чужд,

                   как любой атавизм.

Шурави, шурави,

                 тебе жить без любви –

                                                  окстись!

 

 Враг засел на крутой неприступной горе

 

Враг засел на крутой неприступной горе.

Безусловно, мы выкурим этих подонков,

мы подавим их мощным огнем батарей,

в адрес их матерей полетят похоронки.

Утром бой с громогласным, надрывным «У-р-ра»!

Когда вертишся – ты пуп земли на планете.

Кто там шляться надумал по нашим горам?

Черта с два, мы за эти вершины в ответе.

Утром бой, да такой, что от взрывов стена.

Всем, кто выйдет из битвы живым-невредимым, -

завещаем и горы, и небо без дна,

и любовь наших вдов и любимых!

 

Сівак Геннадій Аркадійович — народився 30 серпня 1946 року у місті Вінниці на Поділлі. У 1955 році родина переїхала жити до Шепетівки, де Геннадій  прожив  36 років — ходив у школу,  навчався у сільськогосподарському технікумі бухгалтерського обліку, працював економістом  у  “Райсільгосптехніці”.

Нині колишній  шепетівчанин мешкає з родиною в Ізраїльському місті Нешер на святій землі. Він ще працює, пише вірші українською (яку не забув, хоча понад 20 років не живе на Батьківщині) та російською мовами.

Вірші почав писати ще в Армії  в 19-річному віці.

Його вірші друкувалися в ізраїльських ЗМІ, а також в альманахах, які виходили в Ізраїлі, Росії, Україні, Німеччині.

З 2005 року член Спілки українських письменників в Ізраїлі. Автор збірок поезій “Дарю стихи”, “От всей души”, “Ступени”, “Не молчат его струны гитарные”, “Расставания и встречи”, “Голос веков”, “Освідчення”,”Шепетівський вальс”, “Київ-Єрусалим”.

З 2003 року постійний автор “Морской газеты” і видання “Литературный Санкт-Петербург”. Друкувався  в журналах “Рог Борея”, “Изящная словесность”, “Невский альманах”, які виходять в Санкт-Петербурзі.

У 2010 році в Україні вийшов в світ диск пісень на його вірші “Мила, я тебе кохаю”.

Геннадій Сівак — член редколегії міжнародного літературно-публіцистичного журналу українських письменників “Соборність”.

 

Афганцы

 

Посвящаю дв.брату моей жены
Мирону Оксенгорену, прошедшему
войну в Афганистане, получившему
ранение в бою.

 

Извивалась гитары струна...
В передышках, что между боями,
Им вручал командарм ордена,
Под равненье на красное знамя...

 

Стон и мат, и неистовый крик...
В штыковом рукопашном тумане,
Каждый третий боец, как старик,
Поседевший в окопах в Афгане.

 

Жаль, в огне погибал материк,
Потускневший от "Черных тюльпанов",
От амбиций, интриг и обманов,
А под солнцем неистовал цинк...

 

И вручал командарм ордена,
Средь камней раскаленных, пред строем.
Имена, имена, имена...
В Кандагаре звучали под зноем...

 

25 декабря 1979 года колонны советской 40-й армии пересекли афганскую границу по понтонному мосту через реку Амударья. Это стало началом войны в Афганистане. В качестве формального основания для ввода войск Политбюро ЦК КПСС использовало неоднократные просьбы руководства Афганистана и лично Хафизуллы Амина об оказании стране военной помощи для борьбы с антиправительственными силами. На международном уровне было заявлено, что СССР руководствуется принципами "пролетарского интернационализма". Через месяц после ввода войск в Афганистан, 22 января 1980 года по дороге на работу был арестован и выслан в Горький академик Сахаров, выступивший против этой войны. В 1989-ом - через полгода после вывода войск из Афганистана - выступая на первом съезде народных депутатов СССР, Андрей Сахаров скажет, что он гордится тем, что не побоялся выразить свой протест...

 

Тридцатилетию ввода Советской Армии

в Афганистан

 

И по понтонной переправе,
Шли вместе с танками в Афган
Войска, без всяких норм и правил,
Попали в каменный капкан…

 

Вот пролетело тридцать лет,
Но нет спокойствия  в  Кабуле…
Уже давно Союза нет
И ветры свежие подули…

 

А мира так и нет пока…
В ущельях горных моджахеды,
Американские войска,
Теперь здесь гибнут для победы…

 

Судьба по-прежнему неймется,
Да все сметает по пути…
Уйти теперь и им придется,
С мольбою: «Господи прости…»

 

Афган

 

Світлій памяті шепетівчанина
капітана Віктора Длужнєвського

 

В бій рукопашний за Афган
Йшов сивий хлопець - капітан,
А час, мов вихор, біг мерщий...
Був дзвоник в пам'яті шкільний,
Галопом коник вороний,
З дитинства поскакав. Він свій...
А серед гір чекав капкан,
З ножем кремезний там душман.
Кому потрібен був Кабул?
Та літаків вантажних гул...
Та Брежнєв і Бабрак Кармаль,
На батьківських очах печаль...
Чекали рідного живим,
Та над землею плівся дим,
І подруга-красуня там,
Як було боляче сватам...
Не встиг, жаль, першим капітан,
Загинув від смертельних ран.
Не допоміг йому шпиталь,
Повсюди траурна вуаль...
За що? Кому потрібно це?
І мужнє в пам'яті лице...
Салют луна... Слова, слова...
Герой! Пишалася Москва...
Та знов між хмарами "тюльпан" -
В труні вже інший капітан...
Настирливий тривоги дзвін,
Аж біля хмар лунає він.
І плачуть верби... Та журба...
Та непотрібна боротьба.
Хто відповідь тут дасть мені?
Все пробігають мовчки дні,
І клятий - проклятий Афган -
Пропав без вісті капітан...

 

Ющенко Василь Миколайович — народився  23 липня 1935 року в селі Старий Іржавець, Оржицького району Полтавської області.

Закінчив Оренбургське зенітно-ракетне училище в 1956 році. Тридцять років прослужив в армії і побував на Кубі, Бойконурі, Ембі,  Марах, Кушці, Далекому Сході і Камчатці, а ще доля закинула в Афганістан та Чехословаччину. Після демобілізації ще десять років  працював  інженером-електронщиком на аєрологічній станції в Шепетівці. Уже звідси у ділових справах побував на далекому острові Колгуев, в Кандалакші, працював в Чорнобильській зоні (монтував автоматичну і контрольну апаратуру).

Написав і опублікував багато віршів і гуморесок як в газеті «Шепетівський вісник», так в журналах «Смена», «Советский воин», «Крокодил», «Перец» і «Україна».

 

О войне

 

Нет, о войне

Я знал

Не по наслышке

И не отец о ней

Мне в детстве

Рассказал,

Я ей смотрел

В лицо,

Ее я видел близко

Пустых глазниц,

Пугающий провал.

 

Я  тоже был,

Как и отец

Солдатом,

Таскал шинель,

Затягивал ремни,

Соленый пот

Хлебал

Как он когда-то,

Считал за счастье

Прожитые дни.

 

Не раз бывало,

Я прощался

С жизнью,

За миг переживая

Все прожитые дни,

Судьба солдата

Горька и капризна,

“Рулетки русской”

Кажется сродни.

 

Я падал с неба

В скалы Кандагара

Стреляли «духи»

Много раз по мне.

Горел в броне

Напалмовым

Пожаром

И чудом выжил

На чужой войне.

 

-Родись в рубашке!

Говорят недаром,

Она на мне

Наверно

До сих пор.

Я потерял друзей

Под тем же

Кандагаром,

Чужой войной

Расстреляных  в упор.

 

Потом служил

На дальних

Полигонах,

Где гром глушил

Взлетающих ракет.

Тускнели звезды

На моих погонах

И в ад сам черт

Выписывал билет.

 

Стране служил

Совсем

Не за награды,

Чтоб мирным был

Домашний мой

Причал.

Карьеры, славы

Мне было не надо,

Их больше «сверху»

Кто-то получал

 

Я многих потерял

До боли

Очень близьких.

Они ушли

У вечность,

Как казалось.

Остались после них

Немые обелиски,

Да память в серце

Раною осталась.

 

Я не люблю

В упор стрелять

По людям.

Лежать, весь в глине

В выритом окопе.

Свое отвоевал

И больше уж

Не буду

В горячих точках

Мира и Европы.

 

Лежит в шкафу

Наград,

Медалей насипь,

Еще шинель,

Которой срок

Уж вышел.

Я понял, армия

То пушечное мясо

Для тех, кто правит

Нами где-то свыше.

 

Нет, о войне

Я знал

Не понаслышке.

И не отец о ней

Мне в детстве

Рассказал.

Я ей смотрел

В глаза

И видел  близко,

Пустых глазниц

Пугающий провал…

 

Павонська Тетяна  Данилівна -  народилася 13 жовтня 1948 року в м. Городок Хмельницької області.

Закінчила  Шепетівський  машинобудівний технікум у 1985 році.

Вірші  почала  писати  нещодавно.

 

 

Війну в Афгані  досі  не забути

 

Війну в Афгані  досі  не забути,

Бо на негоду рани ниють.

Шлях  караванний, їх маршрути...

І злі вітри в пустелі виють.

 

В горах  холодних - каравани,

Десь  зброя брязкає сердито.

Смертельні моїх друзів рани...

А на Вкраїні — цвіте жито.

 

Несу на собі капітана,

Скелясте дно... за щось хапаюсь...

Не гоїться у серці рана,

Кричу... від крику -  присипаюсь...

 

Прошу, одну лиш ніч поспати

Дай, Господи, своїм солдатам.

 

 Царик Олександр Павлович — народився 3 вересня  1954 року в м. Шепетівка Хмельницької області в сім'ї службовців.

Закінчив Рівненський державний педагогічний інститут, філологічний факультет.

Працював науковим працівником музею Миколи Островського, кореспондентом обласних та районних газет, редактором газет “День за днем”, “Часопис”, “Часопис-пик”, зав.відділом Шепетіівського обласного краєзнавчого музею, секретарем міської ради, виконував обов'язки міського голови.

На даний  час працює в міській раді, займається питаннями соціального захисту населення.

Член Національної Спілки журналістів України. Автор поетичних збірок “Поминальні дзвони”, “В альбом”, “Проща”, “Сповідь нічних дзеркал”, “Молитви час”, “Рябиновые бусы” та оповідань “Лілеї святого озера”, упорядник видань “Розстріляний край”, “Освіта у Шепетівці”, “Шепетівка — в шепоти путівка”, “Колядки та щедрівки”, “Відомі люди Шепетівщини”, “Легенди, перекази з Шепетівщини”.

  

Вальс опівнічний для вдови

 

Вальс опівнічний для вдови

та бойового капітана

Схмелілий грає гармоніст

у центрі міста N.

Вдова печальна, бо вдова,

і, зауважим

ще не п'яна,

а капітан уже бере, то лівий,

а то правий крен.

Погасять скоро ліхтарі,

міськрада економить гроші...

П'ють міліцейські патрулі

“на хаті” самогон...

А вальс пливе, немов ладан.

Кусають мера дикі воші...

та проти музики в верхах

не втято ще закон.

Вдові сьогодні — сорок літ

і стільки ж років капітану.

Та тільки вальс  - цей символічний,

бо вдова сама,

пливе у вальсі — капітан,

не повернувсь з Афганістану

ні мертвим,

ні живим

і навіть вісточки нема.

 

 

 

Реквієм-плач

 

-Мені б,

Мамцю,

зілля того,

як у казці, чарівного,

домовину щоб розкрити!

Я б зібрався у дорогу,

Від порога до порога,-

Побратимів навістити.

 

Ой, зайду я в білу хату

Над Сулою:

-Мамо й тату,

Вам приніс від сина звістку.

Аж дивлюсь я

На портреті-

Мій товариш вірний,

В крепі,

Видно, згинув теж у війську.

 

Над Горинню, на Волині,

Де озера сиво-сині,

Маю адресочок брата.

Як служили, то дружили,

Пліч-о-пліч в похід ходили,

В гості кликав завітати.

 

Над Горинню –

Біла хата

Під сніпками,

мов горбата.

В чорній хустці-

Чорна мати.

-Де мій друг,

чому не бачу?!

Запитаю

І заплачу,

бо й на що було питати?!

 

На скелястій вічній кручі,

Де дуби стоять могучі,

На сільському кладовищі

Над гранітною плитою,

Над червоною звіздою

Вітер, мов голосить,

Свище.

 

Ой, ви гори,

ой, Карпати,

віддавали у солдати

лемків,

бойків

і гуцулів…

Хто живцем згорів у танку,

Хто на міні…

На світанку…

Хто грудьми наткнувсь на кулі…

 

В Кути,

Що під Черемошем,

Принесу печальну ношу:

-Ваш Іванко згас в полоні,

Не світіть щоніч віконце…

Й за горами згасне сонце,

З гір тумани-

Та й на скроні…

Мені б, мамцю,

Зілля того,

Як у казці,

Чарівного,

домовину, щоб розкрити!

Я б зібрався у дорогу,

Від порога до порога,

Побратимів навістити.

 

  

Песня о друге

 

Мы жили праздно, радуясь весне,

Цветущим липам, ёлкам новогодним,

Но вот пришло известие сегодня,

Что друг погиб в бою. В чужой стране…

 

Теперь он будет каждый Новый год

Ставать меня на целый год моложе,

Мне руку в руку, встретив, не положит

И в дом мой больше шумно не войдёт.

 

Теперь его красивая жена

Конверты больше покупать не будет,

При ней теперь бояться будут люди

Лихое слово вымолвить  - «война».

 

Его подбитый танк еще в огне…

Не все штабные даны телеграммы…

И он ещё пока живой для мамы,

А скоро будет только жить во сне.

 

Ещё во вторник письмецо придет,-

Открытка с поздравленьем новогодним.

Он утром написал его сегодня,

Пред тем, как посадить в машины взвод.

 

Он пишет, что вернётся  до весны,

Купил костюм…  «А, что там дома, мама?..»

И если бы не эта телеграмма,

Я думал бы, что в мире нет войны.

 

 

Теперь он будет каждый Новый год

Ставать меня на целый год моложе,

Мне руку в руку, встретив, не положит

И в кабинет мой больше не войдёт.

 

 

 

 

 

Когда я вернусь

 

Як холодно! Душа за вами плаче…

Лина Костенко

Когда я вернусь, вы спросите:

-Снились тебе ли, мой любый,

Волосы русые с проседью,

Вечно зовущие губы?..

 

-Милая, снилась, - отвечу я,-

Седина твоя русая.

Глаз твоих музыка вечная,

Губ твоих нежность грустная…

 

* * *

Сирень на кладбище не ломят,

Цветы на кладбище не рвут…

Другие обо мне не вспомнят,

А ты приди на пять минут.

 

Присядь на лавочке зелёной,

Взгляни, ка к юная пчела

Пьёт с надмогильного пиона

Остатки моего тепла.

 

Здесь можно плакать безрассудно

И говорить сама с собой,

А если станет очень трудно-

В сирень уткнуться головой.

 

Здесь до утра остаться можно,

Забыв о праздной суете,

Лицом прижаться осторожно

К портрету на сырой плите.

 

А, уходя, не молвить слова

В надежде встретиться опять,

В надежде возвратиться снова,

В надежде больше не терять.

 

 

По нашему обычаю присесть

 

По нашему обычаю присесть

Положено, в дорогу выходя,

Чтобы отвага, мужество и честь

Сопровождали каждый час тебя.

 

Так прадед наш обдумывал, видать,

Все «за»  и «против, уходя на битву.

Его не подводила никогда

Прошептанная в бороду молитва.

 

И я присяду молча у стола,-

А вы – участники сомнений только, -

Прошу прощаясь: не храните зла

На тех, кто уходя, вам сделал горько.

 

 Харчук Сергій Васильович — народився 26 листопада 1969 року в місті  Шепетівці.

Закінчив ЗОШ у 1986 році, згодом Шепетівське  СПТУ № 20 і в 1994 році Київський філіал української державної академії зв'язку. Працював зв'язківцем в Центрі електрозв'язку, на заводі “Радар”, комунальному підприємстві  “Міськсвітло“. В даний час   приватний підприємець.

Одружений,  має двійко синів школяриків.

Пише вірші, гарно співає, виконує власні пісні і сам собі акомпанує на гітарі.

Учасник програми “Караоке на майдані”.

 

 

 

Другу

 

Осенний сумрак на дворе, а мы с тобой сидим вдвоем.
Ты вспоминаешь о войне, той, что в Афгане ты прошел.
И снова я в твоих глазах увидел жгучую ту боль,

Что носят тысячи в сердцах. Та боль оставлена войной.

 

Мой друг, ты в 20 весь седой, и ты во сне все еще там,

Сжимая автомат рукой, идешь по страшным тем горам.
И ты безумно хочешь жить, но вот та страшная мораль:
Коль хочешь жить - сумей убить. Ты на войне, так что стреляй!

 

И вот теперь когда кричат, что ваши руки, мол, в крови,
Обидно очень за ребят, которых в цинке привезли.
Не слушай, друг, тех подлецов, сомнений боль с души сними.
Ты честно выполнил свой долг, так будь же выше, чем они!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Видається у авторській редакції

Текст, 2013

Тираж 100 прим.


 





ВідмінитиДодати коментар


 


iFruite

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!