Живi. Здоровi. Вдома

Неповних два тижні минуло як Нетішин урочисто зустрів своїх героїв – військовослужбовців військової частини з охорони Хмельницької АЕС, які брали участь у антитерористичній операції на сході України. А через кілька днів повернулися звідти ще троє їх побратимів, бійців взводу спеціального призначення. Чому не всі разом? Мусили, як запевняють, здати, як і належить, за документами, бойову техніку.

Один із трьох, Сергій Завішальний, за особисту мужність і героїзм проявлені у захисті державного суверенітету, удостоєний медалі «За військову службу Україні», про що є відповідний Указ Президента України. Він поки що не отримав нагороди на руки і не надто розповсю­джується про деталі операції, за яку, власне, його відзначили. Про те, що довелося пережити, хлопці воліють забути, хоча стерти з пам’яті 49 днів перебування у горнилі нехай і неоголошеної війни, звісно, не вдасться.

- Ми люди військові, і отримавши наказ, в найкоротші строки зібралися і відбули в зону АТО для виконання поставлених бойових завдань, - каже заступник командира військової частини підполковник Сергій Вергелес. - Ніхто не жалівся, не від­мовлявся, і всі поставлені перед нашою групою завдання були виконані. Низький уклін батькам за те, що виховали таких синів. Дружини, дівчата, діти, гор­ді­ться своїми чоловіками, коханими, батьками, здатними гідно захищати рідну землю від агресорів.

Скажете, пафосно? Ні, по-людськи. Бо каже не завчені фрази для протоколу, знаючи істинну ціну кожному мовленому слову. Хлопці варті нашого пошанування, адже не на словах, а на ділі відстоювали незалежність країни, її цілісність.

Накази, як відомо навіть людям цивільним, не обговорюються. І наші троє співрозмовників не виняток із правил. Вони відправились на схід країни, не зізнаючись дітям куди насправді їдуть, аби не травмувати юні душі. Роман Миклащук своєму сину Олегу, якому саме йти в перший клас, сказав, як зазвичай: «Їду у відрядження». Хлопчина звик, що тато не раз бував у відрядженнях, на змаганнях, і повертався звідти з гостинцями. І Роман, і дружина Галина намагалися триматися і не показувати перед сином своїх хвилювань, навіщо знати сердешному, що у тата таке незвичайне відрядження у зону воєнного лиха. І після його повернення Олег нічого не запідозрив, тато, не зрадивши традиції, приїхав не з порожніми руками – і машинку, і конструктор сину привіз. Вдалим, значить, було відрядження.

На відміну від побратимів, Роман, незважаючи на свої 29 років, уже пройшов школу війни у Косово. Але то була чужа земля, думав аби вижити і повернутися. Тут він боронив свій край, аби ніхто не посягнув на його суверенітет, не плюндрував, не нав’язував своєї волі. Знав, що відстоює майбутнє як держави, так і своєї родини. Намагався бодай двічі на день телефонувати додому, заспокоювати. Вдома на ці розмови чекали мама з татом, дві сестри та дружина з сином. Такі дзвінки для самих хлопців були живильною силою, адже підтримка рідних людей надихала.

Батьки завжди просили не зламатися духом, каже Сергій Завішальний. Це і справді, на його переконання, основа основ. Залишатися морально стійким, чітко і помірковано виконувати всі команди – значить зберігати шанси на повернення живим і здоровим. Будеш нервувати, собі ж нашкодиш.

Усі 49 днів перебування на Донеччині з Сергієм був оберіг, подарований бабусею – придбаний у Почаївській Лаврі перстень зі словами «Спаси і сохрани». Хлопці щоденно молилися Богу, сподіваючись, що їх слова будуть почуті. На прихильність Всевишнього мала надію кожна родина, щасливого повернення Сергія вимолювали його мама, брат Олександр, дружина Катерина, по дитячому щиро чекав тата синочок Данилко.

А от донька контрактника Віктора Кирилюка ще зовсім не тямила, куди так надовго зник тато. Адже Діані всього рочок від роду і вона поки що не знає, чому дорослі затіюють збройні сутички і вбивають один одного. Її день народження, як і свій до речі, «святкував» у зоні АТО. Можна тільки уявити собі, що відчував він, телефонуючи додому, аби привітати Діаночку. Так хотілося пригорнути свою крихітку, поцілувати…

У вільні хвилини хлопці найбільше думали про те, як повернуться додому. Їм боляче було дивитися як місцеві мешканці, навіть за таких складних обставин, не можуть визначитися у якій державі хочуть жити. Одні приходять і ледве не розціловують українських силовиків, дякуючи за звільнені міста і даровані життя. Інші ж вороже кидають в обличчя: «Чого приїхали, забирайтеся геть». Така полярність думок у зоні АТО, за словами наших військовослужбовців, виглядає як 50х50. Щоправда, є випадки, коли люди опановують себе, забувають про нав’язані стереотипи і таки починають вірити, що українські силовики не карателями прийшли на схід. Ця своєрідна психологічна ломка відбувається важко, і від кожного з нас сьогодні залежить чи повірять ці люди в українську державу.

Військовослужбовці, з якими розмовляли цими днями, родом з Хмельниччини та Рівненщини. Батьківщина Романа – Шепетівський ра­йон, Сергій народився в Славуті, Віктор зростав також неподалік Нетішина – у с. Межиріч. На його повернення з нетерпінням чекали мама з вітчимом, дружина Ольга з маленькою Діаною. Неабияк пройнявся ситуацією на сході один з кумів Віктора і взявся збирати матеріальну допомогу нашим бійцям. Зібрав і зумів доправити вантаж за адресою, хлопці стверджують, що все до них дійшло і це було великою підтримкою, в тому числі моральною, з дому.

Відчувши на собі, яку ціну насправді платить Україна за свою незалежність, наші воїни звертаються з проханням до всіх співгромадян не шукати винних у тому, що сталося. Кожен має оглянутися на себе, проаналізувати що доброго він зробив чи може зробити для України, аби стала вона заможною і вільною державою.

- Не намагайтеся множити зло, яке породжує насилля, - закликає Роман Миклащук. - Творіть добро і вам воздасться сторицею.

Бійці не знають наскільки тривалим буде їх перепочинок. Наразі їм на зміну поїхала інша група товаришів по службі. Зустрітися не випало, але і їм, і всім, хто відправляється в зону АТО у складі Національної гвардії, Збройних сил України, добровольчих батальйонів чи волонтерських бригад, хотіли б побажати триматися купи, не втрачати пиль­ність і залишатися патріотами своєї землі. Якщо Батьківщина покличе, готові знову їхати на схід країни відстоювати мир і порядок. Поки ж насолоджуються домашнім затишком, більше уваги приділяючи близьким, по іншому дивлячись на життя. Його навчилися, як сказав Віктор Кирилюк, цінувати набагато більше, ніж це було до поїздки у неспокійну Донеччину. І не дивляться телевізор, бо там, кажуть, тільки половина правди про події на сході.

Уже поза камерами хлопці, розповідаючи моїм колегам про своє життя-буття на Донбасі, згадали як прибилася якось до них голодна вівчарка. Не прогнали, нагодували і кличку дали відповідно до обставин – Дембель. Тут і розшифровувати нічого не треба, одним словом сказано про все, чим жили військовослужбовці. Але на тому історія з прихистком братів наших менших не закінчилася. З’явився згодом дворовий собака, який шукав порятунку в людей. І його прийняли, Патроном назвали. Їх милосердя тварини наче на нюх відчували, за собаками й коти потягнулися. Сепаратистами нарекли пухнастих і також залишили в себе. Адже з цими сепаратистами не треба було воювати, вони лиш скрашували побут хлопців.

Ольга Сокол

На знімках:  підполковник Сергій Вергелес; учасники АТО Віктор Кирилюк, Роман Миклащук (командир групи) і Сергій Завішальний.

Фото Вадима Мацюка і Олександра Шустерука