Вхід

Колеса – його хліБ

 

Нещодавно виповнилося 25 років, як старокостянтинівець за долю обрав Нетішин та його автотранспортне підприємство. Учорашній армієць, щойно одружившись, почув про будівництво Хмельницької АЕС, і молоде подружжя вирішило спробувати щастя у новому краї.

Закінчивши Красилівську автошколу, Сергій Володимирович армію усе ж відслужив як танкіст. Спеціальність «водій», якою марив з дитинства, стала в пригоді, як ви вже знаєте, згодом. Свого автомобіля вдома не було, тому вирішальну роль зіграв ГАЗ-51 дядька Григорія, який скрізь брав за собою Сергійка. Дозволяючи не лише за кермо потриматися, а й відчути насолоду від їзди. Сіно, гичку возили з дядьком, все підряд. Живий іще дядько, як і батьки, дякувати Богові. Тому частенько, тепер на власній дев’ятці, гостюють із дружиною у них. Провідують, допомагають.

Запитую у Сергія Володимировича, якому авто віддає перевагу – свому легковому чи робочому КАМАЗові?   

- Та різниці немає. У п’ятницю повертаюся з поїздки - і за ВАЗ сідаю. А глядіти, - додає, - обидві машини треба.

Із цим у Сергія Франчука суворо. Недаремно керівник автотранспортного підприємства Олександр Количев з гордістю говорить про свого працівника: «Один із ветеранів. Спеціаліст першого класу. Машину тримає у постійній технічній готовності, незважаючи, що та сімнадцятирічного віку. Трудолюбивий, обов’язковий, надійний. У будь-яку мить готовий відправитися у шляховий простір України». При цьому Олександр Кирилович додає, що водій – як розвідник. Відправляється у рейс, а далі вся надія на Бога та самого себе. Адже щороку від 6 до 9 тисяч людей гине на шляхах, часто тих, чиєї провини не було і близько… Нехай і надалі доля буде прихильною до Сергія Володимировича, та усіх, хто з кермом на «ти». До речі, поспитав у нього, яка найбільша незручність у дорозі… Не без усмішки пан Сергій відказав: «Не дуже приємно, коли найпершим ділом кличуть у свою машину складати протокол… А так хочеться, аби ставлення було з боку працівників ДАІ коректнішим (їздити ж доводиться всією Україною), щоб було більше розуміння, особливо до тих, хто зі стажем…»

…Першим нетішинським автомобілем Франчука, який від копання котлованів брав участь у спорудженні Хмельницької АЕС, був КрАЗ, наступним – ТАТРА-148, пізніше її новіша модель – вісімсот п’ятнадцята… З кожним новим технічним засобом зростала й майстерність водія. Третій клас та категорія С перетворилися згодом на перший та всі можливі категорії. Тому не питання зараз для водія КАМАЗу, у разі потреби, виручити товариша,  пересісти за кермо самоскида тощо. Загалом географія маршрутів для Франчука широка – від Кам’янця-Подільського та Калуша, де задіяне управління будівництво, до Львова, Харкова, Донецька… Зривів рейсу Сергій Володимирович не пригадує. Це й не дивно, адже ми вже знаємо, як він ставиться до свого автомобіля. Після кожної поїздки та перед кожною іншою сам оглядає транспортний засіб. За цією роботою я й застав нашого героя зранку. Адже на ранок наступного дня у нову подорож – із одинадцяти з половиною метровим напівпричепом за спиною. Частенько довіряють везти негабаритний вантаж. Невеличкий дощик у дорогу – те, що треба. Саме в кабіні КАМАЗу ми й сховалися від осіннього короткочасного під час вівторкової розмови. Десяток поїздок у місяць набирається зараз.

- Бажано було б п’ятнадцять, - ділиться думками водій, - тоді й зарплата була б вищою. Але директор і так робить усе можливе, вишукуючи роботу. Колеса – мій хліб! А професію треба любити. Не любитимеш – не матимеш віддачі.

Молоді, що приходить на зміну, Сергій Володимирович радить також дбати про справність свого авто, бути зваженим, ніколи не гарячкувати та зайвий раз не поспішати. «Недарма в АТП в основному всі старожили. Залишилися найвправніші, найвипробуваніші, найвитриваліші, - каже. - Колектив, як сім’я, треба, аби всі розуміли один одного, інакше не освоїшся у ньому. Тому «зальотних» водіїв у нас немає. Вони просто-напросто не приживаються».

Якихось особливих уподобань у пана Сергія немає. Воно й не дивно. Професія забирає увесь час, взамін хіба нагороджує професійними болячками. Але залишатися повноцінно в строю Сергієві Франчукові дозволяє іще й те, що обходиться без шкідливих звичок. Не палить, бо каже, що це відволікає в дорозі. Ще до армії пробував. Не сподобалося. Раніш зрідка вживав спиртне, але вже віддавна відмовився від нього взагалі. Більшість колег-водіїв підтримують Сергієву думку, що п’яний за кермом – злочинець. Тому існуючі високі штрафи у цьому сенсі вважає повністю обґрунтованими. Вісім соток на нетішинському «полі чудес» – це і є те корисне хобі, що допомагає сім’ї Франчуків мати все своє з овочів та фруктів. Решта часу – для батьків та дітей. Дорослі Сергій та Ганна – у Хмельницькому. Син навчається на механіка, дочка, вийшовши заміж, працює медичною сестрою. Дружина – пані Тетяна – помічник вихователя в дитячому навчальному закладі №6. Звичайна дружня сім’я та родина.

Коли цей матеріал буде надрукований, Сергій Володимирович виконає своє чергове завдання. Доставить устаткування з Рожнятова, що на Івано-Франківщині, до Нетішина.

Наш герой з приємністю пригадує, як брав участь у спорудженні ХАЕС та міста.

- От відбувалося у минулі вихідні святкування Дня міста – радів з усіма, що воно є, що там є часточка і моєї праці.

Ні цвяхів, ні жезлів Вам, Сергію Володимировичу! За 25 років відданого служіння улюбленій справі та АТП Ви на це заслужили, як ніхто! І, звичайно, здоров’я!

Богдан Фединчук


 





ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!