Симон Петлюра міфи та реальність. До 135-річчя з дня народження

Автор: Наталя Никонова

«… Петлюра – середня на зріст людина, з міцно посадженою кутастою головою на криваво-червоній шиї, в синьому жупані з доброго гвардійського сукна, підперезаному жовтим поясом з пристебнутим до нього малесеньким браунінгом у замшевій кобурі. На голові захисна «керенка», на ній кокарда з емалевим тризубом. Нічого войовничого не було в постаті Симона Петлюри. Він мав вигляд зовсім не військової людини… Гримів оркестр, і перші частини почали проходити через майдан. Підійшовши до місця, де стояв Петлюра , солдати механічно горлали «слава» і звертали по шосе на бічні вулиці. Попереду сотень, вдягнуті в новенькі, кольору хакі костюми, невимушено ступали старшини, мов на прогулянці, вимахуючи палицями…» . Так описував М.Островський в романі «Як гартувалася сталь» парад петлюрівських військ під час приїзду глави Директорії, Головного отамана УНР Симона Петлюри до Шепетівки навесні 1919 року. Досить суперечливі спогади та чутки залишились від тих днів: безчинства окремих вояків стосовно євреїв, сумнозвісний Проскурівський погром з численними жертвами з одного боку та великий внесок у боротьбу країни за незалежність з іншого. Все це створило доволі таки спірний образ Головного отамана національно-визвольних змагань. 

Суперечки навколо постаті Симона Петлюри не вщухали протягом багатьох десятиліть, привертали до себе увагу сучасників та істориків, спонукали до піднесення імені з одного боку та паплюження з іншого. Проте, однозначно, що ця людина надзвичайно цікава як реальна особистість, між якою і міфом є суттєва різниця.

Семен Петрович Петлюра народився 10 травня 1879 р. в Полтаві в сім’ї візника, колишнього селянина. Симон, щуплий, сутулуватий юнак з русявим чубом, ясними, променистими очима, був третьою дитиною в сім'ї. Він був з козацького роду по батькові, широких духівницьких засад (по матері). Симон походив з небагатої родини, але все ж отримав пристойну на той час освіту у Полтавській бурсі. Закінчивши її, вступив у 1895р. до Полтавської духовної семінарії. Його вабило світське життя: історія, музика, культура. Симон Петлюра гарно співав, разом з товаришами грав у виставах. Світогляд юнака формувався під впливом Шевченкового “Кобзаря”, безсмертних творів Котляревського та історичної літератури. 1898 року став членом громади, організованою молоддю семінарії та інших закладів.

1900 року Петлюра вступив у Революційну українську партію (РУП. У 1901р. за революційні настрої виключили його і кількох друзів із семінарії.

1902р. Петлюра приїжджає до Львова, де працює в “Літературно-науковому віснику”, потім вирушає на Кубань. Спочатку дає приватні уроки у Катеринодарі, а згодом бере участь в експедиції професора Ф. Щербини, який досліджував Південні райони Росії, працює над архівними документами Кубанського козацтва, публікує кілька яскравих статтей з історії кубанського війська. В грудні 1903 С. Петлюру заарештовують як активного учасника Чорноморської вільної громади, що входила до складу РУП, і лише у березні 1904 звільняють “на поруки”. Він їде до Києва, а потім до Львова, де працює в газеті “Селянин”.
Під час революції 1905 р. Симон Петлюра бере активну участь у діяльності Української соціал-демократичної партії, що виділяється з РУП,обирається делегатом з’їздів партії, працює в газеті ”Слово”, в журналі ”Вільна Україна”, “Україна” і в газеті “Рада” (секретарем). У своїх статтях закликає до боротьби за соціальне і національне визволення.

Друзі С. Петлюри згадують, що він був хорошим, вірним товаришем, впевненим у своїх поглядах, надзвичайно толерантний, він не засуджував людей за їхні погляди та вчинки.

У 1909р. переїздить до Москви і працює бухгалтером. Тут одружується з Ольгою Більською. 1912р. бере участь у виданні російського журналу “Украинская жизнь” для української діаспори в Росії. Пише нариси, що вийшли друком у Києві 1918р. під назвою “Незабутні”.

З початком Першої світової війни бере участь у боротьбі проти ворога, працюючи (з 1916 по березень 1917рр.) в Земському союзі у справах Західного фронту, знайомиться з широкими козацькими масами, користуючись повагою та популярністю серед війська. Після повалення самодержавства представники різних політичних партій вели боротьбу за створення українських формувань у складі колишньої царської армії. Симона Петлюру було обрано головою Українських військ комітету Західного фронту. Учасники першого військового з’їзду українців, скликаного у травні 1917, обрали Петлюру головою Генерального військового комітету, а 28 червня 1917 року – генеральним секретарем у військових справах. Петлюрі належить честь організації українських збройних сил, створення української армії – відтворення занедбаної традиції збройної боротьби за батьківщину.

Варто зазначити, що Симон Петлюра був більш політиком, аніж військовим. Славився чудовим оратором. Ось уривки із щоденника Сергія Єфремова, який писав про Петлюру, (до речі, не будучи його однодумцем): “…Люди, що з ним працювали за останніх, найважчих для України часів, кажуть, що це був справжній Державний Муж з умінням поводитись з людьми, обернутись в трудних обставинах, підбадьорити серед бою, виказати особисту кмітливість, що так чарує простих людей. В усякому разі, це була єдина безперечно чесна людина в діях, що їх революція винесла у нас на поверхню життя. Грушевський, пожалься Боже, що з його сталося; Винниченко крутиться, мов тріска в ополонці; решта — просто дрібні, нікчемні люди. Один Петлюра стояв на своїй позиції, не похитнувшись…”.

Не бажаючи коритися наказам згори, Петлюра увійшов у конфлікт з головою Генерального секретаріату В. Винниченком, який не підтримував створення окремих збройних сил України. На знак протесту він вийшов з уряду, виїхав на Лівобережжя, де почав створювати українські військові частини. Було сформовано гайдамацький кіш Слобідської України, що на початку 1918 року відіграв вирішальну роль у боях за Київ та у ліквідації повстання більшовиків, центром якого став “Арсенал”. Прибуття Симона Петлюри радісно зустріли члени Центральної Ради. І. Гаврилюк писав: “На другий день до Києва прибув Симон Петлюра. У звичайній вояцькій шинелі, з багнетом за плечима, він йшов на чолі чорних гайдамаків, бадьорий, енергійний. Дивлячись на нього, вірилось, що тепер ми переможемо! Козаки вже й тоді його любили дуже, йшли за ним на все”. Авторитет Симона Петлюри був настільки великим, що його довелося включити до складу Директорії. 14 грудня його військо урочисто увійшло в Київ.
На початку лютого 1919 року, коли війська Директорії, під натиском радянських частин залишили Київ, С. Петлюра зосередив всю владу в своїх руках і очолив Директорію. Він був змушений воювати і проти більшовиків, і проти деніківців, і проти Махна. За цих обставин багато уваги довелось приділяти й дипломатичній діяльності – переговорам з представниками Антанти, обміну в Румунії цукру на набої, пошукам підтримки в Польщі. Після укладення Варшавського договору з Польщею війська разом з польською армією повели наступ на більшовиків і 7 травня 1920 року здобули Київ. Подальша боротьба Симона Петлюри проти більшовиків була приречена на поразку. В жовтні 1920 року Польща уклала перемир’я з радянською Росією, тож війська УНР, які в листопаді 1920 року перейшли Збруч, були інтерновані.

1923 року уряд радянської України зажадав від польських властей видати Симона Петлюру як ворога трудящих. Тому він перебрався до Угорщини, потім — до Відня, Женеви, а наступного року разом із дружиною та дочкою Лесею оселився в Парижі. Тут активно займався публіцистичною діяльністю, висвітлюючи недавні події в Україні та завдання еміграції. Чимало його матеріалів було опубліковано в часописі “Тризуб”.

Не знати за яким Петлюрою перевага – політиком чи літератором. У той час, коли багато західних політиків сподівалися на воскресіння колишньої могутності Російської імперії, Петлюра вважав, що «ми повинні скомпрометувати ідею реставрації великої Росії, як ідею нереальну, штучну і невигідну для Європи, натомість виставляючи план поділу її, як найбільш доцільне розв’язання остогидлої, неспокійної справи, що все таїла в собі загрозу і небезпеку для Європи, що й тепер таїть в собі ті ж самі тенденції та поборювати наміри деяких груп еміграції прихилити українців до федеративного співжиття з нею». У листі до прем’єра А. Левицького від 14 травня 1922 р. він наголошує, що «найбільшою перешкодою для визнання суверенності України є гіпноз самого імені Росія. Цей гіпноз треба розвіяти, особливо в Америці та Франції. Справу поділу Росії треба поставити як справу покою цілого світу, як справу європейської рівноваги та реально-матеріальної вигоди держав, у тій конфігурації їх, що уклалась після Версальського трактату». Саме на цей час припадає повне навернення Петлюри до Заходу. Очевидно, починаючи з цієї пори, Петлюру слід розглядати як першого українського політика, що найбільш послідовно відстоював європейський вектор розвитку України. У цьому сенсі можна вести мову про Петлюру-першопрохідця в цивілізовану Європу. Розуміючи силу загрози радянської Росії для всього світу, Петлюра розтлумачує далеким і близьким сусідам на Заході, що “…всі держави, утворені після 1917р. на території бувшої Росії, не мають шансів на тривке існування і будуть завжди загроженими, поки на півдні бувшої імперії не організується і в силу не увійде незалежна держава українського народу. Тільки вона одна, як найсильніша численністю свого населення, матеріальними ресурсами і мілітарною відпорністю, може бути базою, підставою більш-менш незахитного життя державних новотворів, з бувшої Росії організованих. Тільки постання і зміцнення цієї держави може фактично вирішити долю Росії і призвести до остаточного та безповоротного поділу її”. У зв’язку з цим, Петлюра велику увагу приділяв поширенню знань про Україну за її межами.

10 травня 1926 року Симон Петлюра у Парижі відзначав у ресторані свій день народження в колі друзів. Неподалік, за столиком, сидів Махно. З ним було кілька знайомих. Невдовзі чоловік, з яким він гаряче сперечався, невдоволено підвівся і вийшов. Не знав тоді Симон, що Махно ледве вмовив анархіста Ш. Шварцбарда не вбивати Петлюру. Таким чином віддячивши за те, що 1923 року Петлюра врятував його в Польщі від розправи петлюрівських офіцерів, котрі вважали, що він перешкоджає вести боротьбу за створення самостійної України. Однак 25 травня 1926 року Шварцбард усе ж таки застрелив Петлюру сімома пострілами із револьвера. Захищав вбивцю відомий у Парижі адвокат Анрі Торес. Вбивцю було виправдано. Виправдання Шварцбарда мало негативні наслідки для українців, оскільки тавро погромника і антисеміта було намертво припасовано до Петлюри, а з ним – і до всіх українців.

Саме завдяки намаганням адвоката Анрі Тореса, суд над злочинцем невдовзі перетворився на публічний процес над винуватцями погромів євреїв в Україні. Ці погроми, як відомо, були найбільш чорною плямою у визвольній боротьбі українського народу за вільне життя, і від них постраждали не лише євреї, а й українці. З відходом від справ Керенського і початком комуністичного режиму загальна демобілізація російської армії кинула на територію України величезну масу війська, яке стояло поблизу. Ці люди не були українцями, бо стара військова російська адміністрація мала за правило мобілізовувати українців далеко від їхньої батьківщини… Залишені напризволяще, позбавлені будь-яких засобів для існування, багато хто скоро почали грабувати, ставши першими «авторами» по­громів. Крім того, діяли озброєні банди, організовані авантюристами, які грабували населення і чинили такі самі насильства. Ці криваві й безглузді злочини чинили денікінці, червоноармійці та різні з’єднання анархістів- «отаманчиків», які воювали з армією УНР. Основним гаслом анархістів було: “Грабуй награбоване!”, і вони безжалісно грабували і вбивали. Проте не доведено, що Петлюра організовував або, навіть, приймав з байдужістю колективні вбивства, порушення законів людської совісті та цивілізації. Жодного точного факту, жодного рішучого свідчення не було подано для підтримки цього закиду, який заснований лише на дуже спірних домислах. Що погроми скривавили Україну, на чолі якої на той час був Петлюра, це, на жаль, правда і ніхто її не заперечує…

Жахливий історичний факт – Проскурівський погром 15 лютого 1919 p. Перекази про сусідів, порубаних петлюрівськими вояками, ще й досі можна почути від людей старшого покоління. Хроніка описує цю подію так: “Петлюрівський отаман Семесенко (22 років), що стояв під Проскуровом, віддав наказ своїй Запорізькій бригаді перебити єврейське населення. Наказ говорив, що, “поки хоч один єврей буде у нас в Україні, не буде у нас спокою”. 5 березня уся бригада розділилася на три партії, кожна при “офіцерах”, увійшла до міста і стала бити євреїв; заходили до будинків і вирізали, іноді поголівно, цілі сім’ї.

Відзначають самовідданість гласного (депутата) міської думи Верхоли і проскурівського комісара Тарановича, які стали на заваді вакханалії. Щоправда, сучасні історики стверджують, що миротворцем став саме Симон Петлюра: він припинив хвилю різні, особисто прибувши до Проскурова та роззброївши частину Семесенка, і жодної відповідальності за погроми особисто не несе. Семесенка за той жах було розстріляно, за те, що прикриваючись жовто-блакитними прапорами, дискредитував владу Директорії. Проте, у темі проскурівського погрому є занадто багато незрозумілого. Цим і спекулюють усі сторони.

Варто зазначити, що С. П. Петлюра відразу зорієнтувався в погромницьких настроях демобілізованих і видає документ, у якому засуджувалися погроми: «Український уряд буде всіляко боротися з порушеннями громадського порядку, викриватиме й суворо каратиме заводіяк, злочинців та погромників. І перш за все уряд не потерпить ніяких погромів, спрямованих проти єврейського населення України, і вживатиме всіх засобів для знешкодження цих мерзенних злодіїв» . Наступного дня верховне командування українського війська видало наказ про арешт та віддання під трибунал усіх вояків, що підбурювали козаків брати участь у погромах. І хоча Петлюра рішуче засуджував єврейські погроми і доклав чимало зусиль для їх припинення, більшовицька пропаганда всіляко звинувачувала саме його в організації таких злочинів. Його ж заклики до найвідоміших євреїв у світі, а згодом — до єврейських громадських організацій створити спеціальні комітети для з’ясування справжніх винуватців погромів в Україні не були почуті. Під впливом московської агітації світова єврейська громадськість звинувачувала у вчиненні таких злодіянь лише Петлюру.

Ще раз підкреслимо, що Директорія буквально з перших днів свого існування почала активно залучати євреїв до участі в політичному житті України. Крім надання привілеїв єврейській громаді, Директорія дала змогу її представникам працювати в українському уряді. Кілька євреїв стали на чолі міністерств, інші обійняли високі посади в українській закордонній службі, понад 200 осіб працювали у нижчих ланках керівництва. Згідно з принципом соціальної рівності Петлюра видав наказ приймати євреїв до офіцерської школи.

Не менш прогресивним було ставлення Директорії до освітніх потреб єврейської громади. На пропозицію Абрама Ревуцького, міністра єврейських справ, уряд видав закон, за яким усі єврейські школи переходили під його юрисдикцію, а також виділив дев’яту частину коштів, призначених для освіти, на користь єврейських шкіл та інших навчальних закладів.

Професор Марк Вішнітцер, відомий єврейський історик та журналіст, який на власні очі спостерігав життя євреїв в Україні, писав: «Українські євреї мають широкі, гарантовані законом права. Єврейська мова є однією з офіційно визнаних мов, єврейське міністерство стежить за забезпеченням їхніх прав, вільно функціонує іудаїстська церква, чимдалі більше з’являється єврейських шкіл. У новоствореному Кам’янець-Подільському університеті уряд постановив утворити кафедру єврейської історії та літератури. Отже, єврейський народ дістає дедалі більше прав і можливостей для свого національного розвитку».

Національна політика Директорії, в тому числі її активна боротьба з єврейськими погромами, не користувалися популярністю. Однак Петлюра не зраджував своїм принципам і продовжував опиратися будь-яким антиєврейським настроям. На жаль, можливості Директорії були вкрай обмежені і всі її зусилля виявилися марними. Директорія зробила ще один крок, викорінюючи насильство та анархію. 27 травня 1919 р. було прийнято закон про утворення Надзвичайної комісії для розслідування єврейських погромів. Ця Комісія повинна була не лише виявляти їх безпосередніх винуватців, а й боротися з антисемітською пропагандою в Україні. Учасники погромів передавалися до спеціально створених військових трибуналів. Особливе значення мало те, що серед членів Комісії були представники єврейського населення.
Отже, політика Петлюри значно поліпшила умови життя українських євреїв, які відповіли йому своєю довірою. Але гірка іронія полягає в тому, що саме тоді, коли єврейські делегації вихваляли Петлюру за його конструктивну працю, за кордоном його зображували лютим антисемітом, на руках якого запеклася єврейська кров. І це було не випадково. Вороги української держави сподівалися дискредитувати українців, паплюжачи чесне ім’я людини, котра уособлювала політичні ідеали нації. Саме тому протягом багатьох років після вбивства Симона Петлюри радянські спецслужби не переставали шукати у країні сліди петлюрівщини. Навіть сьогодні багато хто, чий розум і душа були покалічені радянським тоталітарним режимом, намагаються не згадувати імені Симона Петлюри - лідера українського визвольного руху 1917–1921 років.

Очевидно, іще попереду повні і неупереджені дослідження про Петлюру, що дозволять демістифікувати його постать, подолати стереотипи, нав’язані ідеологією минулого і, нарешті, відродити історичну правду.

Дивно, але С. Петлюра, літератор і журналіст, ніколи не писав про своє життя — ні спогадів, ні записок. Його особисте життя досі залишається таємницею. Він не сприймав алкоголь, п'яні галасливі застілля, розпусту. В політиці заради збереження влади часто знімав "білі рукавички". Незважаючи на численні поразки і помилки, зберігав політичний вплив майже десять років. Ім'я С. Петлюри проклинали і змішували з брудом. Радянська пропаганда зробила ім'я С. Петлюри втіленням зради, обману, людиноненависництва. Водночас, для багатьох українців ім'я С. Петлюри стало символом патріотизму, боротьби за незалежність, національну гідність.

Здійснилася мрія С. Петлюри в українську державність, в яку він безмежно вірив і висловлював цю віру такими словами: «Ти переможеш, Великий Народе Мученику, і переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі. Ти переможеш для спокійного будування могутньої держави України, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні кайдани з стомлених рук твоїх, спадуть ганебні пута з величної постаті рідної матері – України. Минуть жахливі криваві роки боротьби і невпинна праця синів твоїх загоїть рани кривавої руїни, дасть пишні скарби для всіх народів світу, дасть спокій і щастя Великій, Вільній Самостійній Україні».

Науковий співробітник
обласного літературно-меморіального
музею М.Островського
Никонова Н.В.