29 вересня 2004 року виповнилося століття з дня народження Миколи Островського. Якби зберігся Радянський Союз, цей ювілей відзначили б дуже широко. Однак СРСР наказав довго жити, а багато цінностей, на які орієнтувалися радянські люди, їхніми нащадками відкинуті або переосмислені. Багатьом молодим українцям, так само, як і молодим росіянам, білорусам та іншим, ім'я М. Островського нічого чи майже нічого не говорить. Однак в недалекому минулому це був один із головних символів- взірців, на який орієнтували комсомольську молодь.
В Україні зберігаються музеї М. Островського в тих місцях, які були пов'язані з його життям та діяльністю, а в бібліотеках України ви без проблем знайдете твори цього письменника та різноманітну апологетичну літературу про нього. І це при тому, що ідеї, які він проповідував, зараз здебільшого не сприймаються.
Звісно, столітній ювілей з дня народження М.Островського вартий уваги. М.Островський як символ-взірець відігравав надзвичайно важливу роль у системі радянської пропаганди. Це, безперечно, потребує прискіпливої уваги до його особи. А ювілей якраз би міг послужити добрим приводом предметно поговорити про письменника та його місце в символічному світі радянських людей, про ставлення його до України, а також задуматися над тим, чого нас може навчити життя й творчість цієї людини.
Ставлення М.Островського до України та українства — тема далеко не проста.
З одного боку, він народився в Україні, у селі Вілія (зараз Острозький район Рівненської області). Значну частину свого життя він прожив в Україні (у своєму рідному селі, потім у містах Шепетівка, Київ, Берездівському районі, Ізяславі). На нього так чи інакше впливало українське середовище.
Однак родину М.Островського важко вважати українською. Мати його, Ольга Йосипівна, походила з родини чеських колоністів, які оселилися на Волині в другій половині ХIХ ст. Не бажаючи наймитувати, Ольга Йосипівна одружилася з немолодою людиною, удівцем Олексієм Івановичем Островським, який не належав до її одноплемінників.
Матір М.Островського була таким собі «етнічним ізгоєм». Вирвана зі свого середовища, вона не мала вираженої національної свідомості, змушена була орієнтуватися на «загальнопоширені» цінності, які часто мали російсько-імперський характер.
Саме мати виховувала М.Островського. Що вона могла дати своєму синові в плані етнічного самоусвідомлення? Очевидно, небагато.
Але, можливо, на малого Миколу Островського впливав батько, Олексій Іванович, прищеплюючи йому певні етнічні цінності? Ця теза видається дуже сумнівною. По-перше, батько мало жив зі своєю родиною і на своїх дітей впливав мало. Ні в написаних власноручно автобіографіях, ні в загалом біографічному романі «Як гартувалася сталь» М.Островський практично не згадує про свого батька. По-друге, хоча ми й мало знаємо про Олексія Івановича, однак ті свідчення, які є в нас, не дають підстав говорити, що в нього було якесь виражене національне самоусвідомлення. Його батько (тобто дід М.Островського) довго служив у царській армії, сам Олексій Іванович теж перебував там на службі. Він, швидше всього, усвідомлював себе «російською людиною».
У біографії М.Островського є один цікавий епізод, про який радянські біографи воліли не особливо згадувати. Коли почалася перша світова війна, підліток Коля Островський двічі втікав з дому на фронт, бажаючи повоювати за царя. Отже, його виховували як вірнопідданого Російської імперії.
Дитячі роки М.Островського проходили переважно в сільській місцевості. До першої світової війни він жив у селі Вілія й буквально кілька місяців у містечку Старокостянтинові й селі Турія. Тут, незважаючи на русифікацію, зберігалися сильні українські етнічні традиції. Ці традиції (хоча б частково) існували й в Шепетівці, куди з початком першої світової війни переселилася його сім'я.
Певну роль у виробленні етнічного самоусвідомлення майбутнього письменника відігравала школа. У селі Вілія він закінчив церковно-приходську школу, деякий час після приїзду в Шепетівку навчався тут в училищі. Це були навчальні заклади, де викладання велося російською мовою й, відповідно, насаджувався «руський дух». Більшість книг, які читав майбутній письменник, були російською мовою. Його учителька М.Рожанівська свідчила, що Микола «особливо любив уроки російського пояснювального читання. На уроках російської мови, яку я викладала, ставив багато запитань».
І все ж М.Островського не можна вважати повністю ізольованим від тодішньої української національної культури. Його брат Дмитро згадував, ніби серед книг Миколи був і «Козбар» Т.Шевченка. Також коли в Шепетівці існувала влада Української Народної Республіки (УНР), а потім гетьманату П.Скоропадського й знову УНР (друга половина 1917 — перша половина 1919 рр.), майбутній письменник навчався в початковому училищі, де викладання велося українською мовою. Згадуючи про прихід Миколи до цього училища, М.Рожанівська писала: «Я пояснила хлопцеві, що тепер в Україні відкриваються школи, в яких викладатимуть рідною мовою. Хлопчик відразу ж попросив книгу українською мовою. Я дала йому підручник з історії культури і дозволила взяти його додому».
М.Рожанівська ще згадує, що на підлітка М.Островського велике враження справила творчість Т.Шевченка: «…читали біографію Тараса Шевченка і його «Кобзар». На Колю справило величезне враження життя цієї великої людини. Він сказав:
— Багато страждав він і мучився, а все-таки досяг свого і став відомим усьому світові письменником, якого всі читають, люблять і завжди читатимуть і пам'ятатимуть».
Із цих слів видно, що М.Островський цінував Т.Шевченка не як видатного національного поета, а як людину, що, всупереч стражданням, досягла успіху й стала знаменитою. Це, певно, відповідало його неусвідомленій життєвій програмі: незважаючи на будь-які перепони, завоювати славу.
Однак про навчання в українському училищі М.Островський намагається не згадувати. У романі «Як гартувалася сталь» про це немає і слова. В автобіографії, яку він додав до першої частини рукопису цього твору, посилаючи його у видавництво «Молода гвардія», про це теж нічого не говориться, а роки 1917 — 1919, коли працювало це училище й коли в Шепетівці існувала українська влада, подані таким чином, ніби автор автобіографії тоді працював робітником.
Чим викликане мовчання М.Островського про цей епізод біографії? Очевидно, йому не хотілося показувати, що він мав певні «відносини» з українською владою, що ця влада щось-таки йому й дала, принаймні в культурному плані.Як істинний більшовик, М.Островський цього не хотів бачити. Та й таке бачення могло бути подане як «націоналізм».
Судячи з творів письменника, йому загалом було однаково, до якого етносу належить людина. Головним для нього виступала класова приналежність. Це, зокрема, прослідковується і в написаних ним автобіографіях. Ви в них ніде не знайдете вказівки на його етнічну приналежність, зате спеціально вип'ячується приналежність класова й, відповідно, класове походження. В цьому плані показова автобіографія М.Островського, послана ним до «Литературной энциклопедии». Починається вона словами: «Островський Микола Олексійович, народився 1904 року. Син куховарки».
«Безнаціональним» виступає й головний герой роману «Як гартувалася сталь» Павка Корчагін. Хоча він і живе в українському середовищі, але автор твору дає йому не українське, а російське прізвище. Ця людина негативно сприймає випадки, коли хтось виявляє національну свідомість — чи то українську, чи польську, чи єврейську. Ставлення до людей, які усвідомлювали себе українцями й відстоювали українську національну справу, в нього вкрай негативне.
Ось як М.Островський представляє діяльність формувань УНР: «Губернію заливала лавина петлюрівських банд різних кольорів і відтінків: маленькі й великі «батьки», усякі Голуби, Архангели, Ангели, Гордії та безліч інших бандитів.
Колишня офіцерня, праві й ліві українські есери — кожен рішучий авантюрист, що збирав купку головорізів, проголошував себе отаманом, іноді розгортав жовто-блакитний прапор петлюрівців і захоплював владу в міру своїх сил і можливостей.
З цих різномастниих банд, підкріплених куркульнею і галицькими полками облогового корпусу отамана Коновальця, створював свої полки і дивізії «головний отаман» Петлюра. В цю есерівсько-куркульську каламуть навально вривалися червоні партизанські загони…».
Очевидно, не треба говорити, що наведена цитата має занадто віддалене відношення до красного письменства. Це типова пропагандистська агітка. Тут ми бачимо постійне використання відповідної термінології (банди, колишня офіцерня, есерівсько-куркульська каламуть і т.п.), яка відразу налаштовує читача на негативне сприйняття української влади.
Діяльність військ та владних структур УНР зображено у вкрай необ'єктивному вигляді. При читанні роману «Як гартувалася сталь» іноді складається враження, що єдине, чим займалися вояки УНР, — це влаштовували єврейські погроми, чинили бешкети, пили самогонку, ґвалтували гарних дівчат і панічно втікали від доблесних більшовиків.
Коли ж М.Островському доводиться говорити про якісь позитивні моменти в діяльності української влади, то навіть цей позитив він намагається представити в негативному світлі. Показовою в цьому плані є розповідь про організацію в Шепетівці театральної вистави «Назар Стодоля», влаштованої на честь вояків УНР.
«У єдиному театрі міста, — пише М.Островський, — було влаштовано бучний вечір на честь прибулих. Увесь «цвіт» петлюрівської інтелігенції був присутній на ньому: українські вчителі, дві попівни…, дрібні підпанки, колишні службовці графа Потоцького, і купа міщан, що називали себе «вільним козацтвом», українські есерівські вишкребки.
Театр був повен-повнісінький. У національних українських убраннях, яскравих, гаптованих квітами, з барвистим намистом і стрічками, учительки, попівни і міщаночки були оточені цілою зграєю старшин, що бряжчали острогами й немов були перемальовані із старих картин, на яких зображено запорожців.
Гримів полковий оркестр. На сцені гарячково готувалися до вистави «Назар Стодоля».
При бажанні можна навести ще не один такий уривок, просякнутий антиукраїнським духом. Автор неодноразово демонстрував відразу до українства. Йому миліші різного роду зайди, які приходили далеко не з благородною метою на українські землі, ніж корінні жителі цієї землі.
Загалом оцінюючи роман «Як гартувалася сталь», можна констатувати, що цей твір в багатьох моментах є образливим для українців.
Однак антиукраїнські моменти роману виявилися дуже доречними для компартійної пропаганди. Річ у тім, що більшовики під час громадянської війни не користувалися великим впливом в Україні. Та й більшовицькі структури, які існували тут, в переважній більшості не складалися з українців. Українці більшовизм не сприймали.
Роман же М.Островського утверджував іншу «правду». Мовляв, в ті буремні часи в Україні існували численні симпатики більшовизму, а українці тільки й чекали, щоб їх «визволили» більшовики. Така «правда» могла вже бути сприйнята тоді, коли роман побачив світ, тобто в 1930-их роках. У той час з'явилося молоде покоління, яке вже не знало реалій громадянської війни. Саме на це покоління значною мірою й був розрахований роман «Як гартувалася сталь».
У контексті українських умов твір виконував ще одну важливу ідеологічну функцію. Україна в той час пережила страшну трагедію — голодомор, який забрав мільйони життів українців. Про неї в більшовицьких засобах масової інформації взагалі не велася мова (ніби такого факту й не було). Натомість, творився фальшивий символічний світ для людей, в якому більшовицька партія виступала джерелом всіляких благодіянь. І не останню роль у творенні такого фальшивого світу відіграв роман «Як гартувалася сталь».
По-своєму символічно: друга частина роману, в якій зображувався радянський період, в т.ч. й відносно недавні події, писався українцем М.Островським якраз у той час, коли в Україні лютував голодомор й мільйони українців помирали голодною смертю.
В Україні тоді з'явилося чимало апологетичних рецензій на роман. Влаштовувалися його обговорення. На різних форумах комсомольці України слали вітання й слова вдячності М.Островському. Звісно, лише словами вдячності не обмежувалося. Письменнику слали різноманітні подарунки. Але, певно, найбільшим подарунком була шикарна дача в Сочі, яку М.Островському побудував український радянський уряд у 1936 р. Пролетарський письменник жив у таких умовах, про які не могли мріяти не лише радянські робітники, а й багато «буржуїнів» Заходу. Жив, зрозуміло, за рахунок праці радянських людей, у т.ч. й українських селян, яких влада, котру прославляв М.Островський, не просто жорстоко експлуатувала, а й морила голодом.
Розкручений у середині 1930-их років маховик пропаганди М.Островського та його творів не припинявся й після смерті письменника в кінці 1936 р. В ряді місць України йому поставили пам'ятники, у Вілії, Шепетівці, Боярці відкрилися його музеї, була встановлена престижна премія комсомолу України імені М.Островського, також його іменем називалися вулиці, піонерські табори, різноманітні структури (переважно культурно-освітнього характеру). Окрім того, твори М.Островського та книги про нього постійно перевидавалися просто фантастичними тиражами.
Не дивно, що створений у сталінські часи культ М.Островського благополучно пережив десятиліття. Навіть зараз маємо справу з елементами цього культу. А ім'я цього письменника залишається відомим в Україні. Інша річ, чи потрібен він зі своїми творами українцям?
Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор Національного університету «Острозька академія»
