Справа його життя
поема
Бувають думки куценькі,
бувають цупкі, як «стій!»
У Олексія Троценка
кожна хвилина в ціні.
Полудень свого віку
він зустрічає окриленим.
Ніколи чоловіку
перевдягатись в туніку –
скільки ще справ не втілено.
Попоходив кабінетами,
поки дали «добро».
Сонячними кларнетами
в тілі заграла кров.
Нетішине.
Господи!
Ліс і болото,
і цей чагарник, непідвладний бульдозеру.
Це ж сила сила-силенна важкої роботи!
Але неодмінно тут з’явиться озеро.
А там, де село
заплелось верболозами,
куди просто так не дістатись без хисту –
все зробиться
фахово, планово,
з розумом –
там з’явиться місто!
А поки що сенс в дорозі,
без неї ні кроком руш.
Він сам собі каже: «З Богом!»
і міцно впрягається в гуж.
Він знає: основа – люди,
звичайні, непоказні,
без них нічого не буде.
І все це заради них!
Агов, егей, слов’яни,
стискайте міцніше ряди.
Хто змучився без діяній –
хутчіш збирайтесь сюди.
Тут справа така – нівроку,
на цілий життєвий путь.
Якщо ти не лежебока –
будь піонером, будь!
І хлопці першопрохідці
вже гатять піщані гаті.
У сімдесят сьомому році
пручалась природа-мати.
Шлях, що проліг стрілою,
напучився, як нарив.
- Ну, що, прокололись, герої?
Центр заговорив.
- Слухайте, пане Троценко,
це не хухри-мухри,
ми вам дамо «оценку»
звідти, з самої гори.
Він тільки губи стиснув
(стільки тої біди).
Рак на горі не свиснув
і пустодзвін не вродив:
випрямили дорогу,
підрихтували гнів –
догана, але не строга.
Скільки ще їх мені?
***
Стомленого Троценка
не покидає пьосенка,
ритм полонезу й польки
на дві четверті дольки.
Це пригадався Штеттін,
першо-останній бій.
З криком «ура» по планеті
біг він назустріч смерті,
а залишився живий…
З пам’яті - геть кошмари,
хай все лихе облишить.
Улас, Станіслав, Марек
зводитимуть Нетішин.
Будівельник від слова «буде»,
він нащадок Творця прямий,
бо в ім’я і на радість людям
зводить вежі, мости, «дими».
Він обличчя дає парижам,
плекаючи зодчих думки,
він майбутніх довершень
стрижень,
їх заспівувач, їх акин.
***
Нетішине.
Господи,
ліс і болото
і Горинь стрімка
в нестійких берегах.
Троценко усіх запросив на суботник,
бо місту не можна в чагарниках.
Їдальня, гуртожитки,
школа,
«Я перший!»
давно вже в облозі –
не на самоті.
Це гідні етапи задуманих звершень,
це втіха в його трудовому житті.
Він знає: мірило усьому людина,
мірило людини – достойні діла.
Він хоче, щоб злились,
сплелись воєдино
людина і діло.
Не куча мала,
а гідна епохи
велика робота.
Тому він не знає неділі,
суботи –
турботи.
А все задля того, щоб там,
на узвишші
піднеслись угору ХАЕС куполи,
і був до них завжди прихильним
Всевишній,
а люди в теплі і при світлі жили.
Бо ж атомне сонце,
як справжнє зігріє,
бо ж світло від нього
і вдень і вночі.
***
Чорнобиль закреслив надію на мрію.
О як він усіх пильнувати научив!
Чорнобиль тривожить,
як здатне тривожити лихо.
В тривожному русі
я стишую тверду ходу.
Я зважую крок,
намагаюсь, здається, не дихать,
замислююсь:
може насправді не вірно іду?
Мене огортають
підступні довічні питання:
для чого живеш?
що залишиш у спадок дочці?
- Ну, звісно, добро,
і, звичайно,
велике кохання,
здоров’я,
світанки на гордій Горині-рікі.
- А як же Чорнобиль?
І це ти на пам’ять залишиш?
- Залишу, авжеж бо,
бо нікуди діти гріха.
Це істина давня,
що кожен із нас розумніший
опісля того,
як наповзавсь в багні й ріп’яхах.
Я скільки зумію, -
ділами поправлю провину,
бо гірше за атом
байдужість вражає серця.
У мене зростає ровесниця лиха –
дитина,
їй бути мудрішій за свого отця.
Того трагічного року
все було вкрай погано.
Підрядник не вклався в строки –
Троценко отримав догану.
А потім, як вибух гранати
наказ – з керівництва зняти.
Він не впадає у відчай,
бо він вже себе увічнив
в людях, що вірять в атом.
Але тривожно спиться:
коли Чорнобиль –
фатум,
то справа ця не годиться.
Думи такі розлогі,
заплутані, не гостинні.
- Ні, це не гнів від Бога,
це провина людини.
Він не відступить в герці
ні перед якими грозами,
тому що вірить серцем,
тому, що любить розумом.
Хоч в словесах не дока,
але на фрази еклектиків
знайдеться вірний доказ
і приклад з Його електрики.
Атомне сонце світитиме,
хтоб не наводив тінь.
«Образом цим освятіть мене
у цьому земному житті.
Виміряйте кіловатами
прагнення і діла,
хоча б між тими датами,
як атомна ожила!»
Віктор Гусаров
2008
