Однією з багатьох важливих проблем, що постають перед сучасними дослідниками історії України в ХХ сторіччі є дослідження періоду Другої Світової війни. Без перебільшення можна відзначити, що навіть тепер на 14 році незалежності нашої держави в розгляді питань пов’язаних з 1939-1945 рр. переважають старі ще радянські методи та традиції. Особливо чітко це простежується у дослідженнях пов’язаних з історією прорадянського руху опору. Саме з цієї причини метою даного дослідження є розгляд питань виникнення та діяльності руху опору на території сучасного Славутського району Хмельницької області у 1941-1944 роках.
У більшості місцевих краєзнавчих досліджень, помилково вважається, що перші ознаки спротиву новій німецькій владі з’явилися на теренах Славутчини в кінці липня 1941 р. коли А.З. Одуха створює в с. Стригани підпільну групу[1]. Вже у серпні 1941 р. в групі Одухи налічувалося 12 осіб – серед них Леонід Троїцький, Віталій Кмитюк, Олексій Іванов, Ганна Охман[2]. Однак базуючись на свідченнях А.З. Одухи, ми можемо відзначити, що дана підпільна група не була одинокою, а тим більше першою на теренах Славутчини. Зокрема про це говорить, то факт, що 3 серпня 1941 р. на квартирі Анатолія Яворського в Славуті провадиться нарада голів підпільних груп м. Славута та с. Стригани. На ній присутні – А.З. Одуха, А.Р. Яворський, І.П. Шорніков, В.Ф. Мартинюк, М.О. Кравченко[3]. Отже, це свідчить про існування щонайменше 4-5 підпільних груп. Якщо врахувати час, необхідний на створення підпільної групи, та час, необхідний на встановлення зв’язків між групами в умовах суворої конспірації, виходить, що усі ці групи були створені приблизно в один і той самий час. Таким чином сама собою відпадає версія про першість А.З. Одухи у створенні підпільної групи.
Наступне зібрання голів підпільних груп відбулося у вересні 1941 р. у Славуті на квартирі І.П.Шорнікова. До вже вище перерахованих осіб додалося ще двоє новеньких – інженер Р.А. Банацький та колишній міліціонер Анатолій Главінський. Серед прийнятих питань найбільш важливими були питання про розподіл сфер впливу (А.З. Одуха був призначений відповідати за сільський сектор) та питання придбання і встановлення радіоприймача (його мали встановити на квартирі у Р.А.Банацького). Як пізніше відзначив Г.В. Кузовков одностайності у підпільному русі Славутчини на початку не було. Кожен з керівників підпільних груп бачив свою діяльність по-різному, і від повного розриву їх утримувала лише одна ідея – боротьба з загарбниками[4].
Таким чином, на кінець 1941 р. на теренах Славутчини виникло 19 прорадянських підпільних груп – 4 групи в Славуті, 2 в Стриганах, по одній в селах Бараннє, Варварівка, Сивки, Іванівка, Перемишль, Лисиче, Кривин, Улашанівка, Соснівка, Скнит, Романіни, Міньківці, Крупець. Про те, що більшість цих груп виникла незалежно від Славуто-Стриганського підпільного об'єднання, говорить історія створення підпільної групи в с. Романіни. Ця група була створена Єфимовським і на початок осені 1941 р. нараховувала 19 осіб, а на початок 1942 р. – 32 особи. Як читаємо у одній зі стенограм партизанського загону ім. Ф.М. Михайлова, активних бойових дій група Єфимовського не вела, не зважаючи на наявність 32 гвинтівок, ручного кулемета, 100 гранат, 8 тис. гвинтівочних набоїв та 200 кг вибухівки[5]. Також у даному документі вказується, що кожна підпільна прорадянська група складалася з 3-5 осіб і займалися лише тим, що “изучали обстановку, собирали оружие и боеприпасы”. До речі, таким чином на початок 1942 р. у розпорядженні 19 підпільних груп знаходилося 2 міномети, 1 станковий кулемет, 3 ручних кулемети, 64 гвинтівки, декілька револьверів, набої, вибухівка – усе залишки по відступаючим радянським військам. Якщо врахувати, що левова частина цієї зброї належала Романінській підпільній групі, виходить, що на 18 підпільних груп припадало лише 40-43 одиниці зброї. Загалом усю діяльність прорадянських підпільних груп Славутчини яскраво характеризують слова А.З. Одухи: “Я готовил людей, но как конкретно приступить к общим боевым делам, я точно себе не представлял”[6].
Однак ситуація різко змінилася з появою в місті Славута колишнього завідуючого гінекологічним відділенням ЦРЛ – лікаря Федора Михайловича Михайлова. Згідно спогадів Г.О. Вейцешук (колишнього лікаря Славутської ЦРЛ), Михайлов у 1939 р. був призваний до Червоної армії на перепідготовку, до Славути ж повернувся в кінці грудня 1941 р. з Київського оточення[7]. На цю ж дату вказує і “Отчёт о боевой деятельности соединения А.З. Одухи”[8]. Однак у іншому звіті А.З.Одуха сам собі суперечить, оскільки вказує, що познайомився з Михайловим вже у листопаді 1941 р., о 5 годині вечора на квартирі останнього[9]. На нашу думку, лікар Михайлов з’явився в Славуті у середині вересня – на початку жовтня 1941 р. Підставою цього є той факт, що під час знайомства Одухи з Михайловим були присутні Яворський, Банацький, Захаров та невідомий лікар з Шепетівки. Останні троє входили до підпільної групи Михайлова. Більш того, вже на той час Михайлов був не лише головним лікарем Славутської ЦРЛ та головою вже сформованої підпільної групи, але й підтримував постійний контакт з підпільною групою в Шепетівці[10]. Зрозуміло, що досягнення таких успіхів вимагало часу, а отже лікар ніяк не міг з’явитися в місті наприкінці грудня 1941 р.
Власне з особою лікаря Михайлова й пов’язаний перехід славутського підпілля до активних дій. В кінці 1941 – на початку 1942 р. Михайлов на черговому зібранні голів підпільних груп вперше підняв питання про підпільну типографію[11]. Перші листівки було видруковано лише 1 травня 1942 р. колективом з 5 підпільників, очолених М.А. Скройбіжем. Однак після цього настала тривала перерва, пов’язана з купівлею радіоприймача, друкарської машинки, а пізніше і типографського шрифту. Повноцінно ж друкарня запрацювала, за висловом Г.В. Кузовкова, лише у 1943 р.[12]. До середини 1942 року – загибелі Михайлова – його підпільна група нав’язала тісні стосунки з підпільними групами Шепетівки, Грицева, Антонін, Плужного, Берездова, Старокостянтинова, Проскурова та Ляхівців (т.зв. Ляховецький підпільний комітет), Ізяслава (підпільна група Васильєва)[13]. Перші ж практичні дії проти німецьких загарбників розпочала у січні 1942 р. знову ж таки група Михайлова. Ці дії, згідно даних У.А. Банацької, виявилися у зараженні німецьких солдат тифом шляхом підсипання їм у одіж тифозних вошей[14].
Поряд з цим “из-за бездеятельности тов. Одухи” Михайлов був змушений ще й звернути увагу на агітаційну діяльність в селах Славутського р-ну[15]. Більш того, у лютому 1942 р. Ф.М. Михайлов ставить перед Одухою та іншими членами Славутської окружної підпільної групи (утвореної у грудні 1941 р.) вимогу перейти до активних дій, “покончить с выжиданием”[16]. Що цікаво, на безініціативність та бездіяльність А.З. Одухи вказував і комісар партизанського з’єднання Г.В. Кузовков[17].
Врешті решт під тиском Ф.М. Михайлова Одуха погодився на проведення диверсійного акту, який відбувся у середині травня 1942 р. на переїзді між ст. Кривин та залізничним роз’їздом Бадуївка. Виконавцем став колишній танкіст Олексій Григорович Іванов. Результатом цієї диверсії стала затримка руху поїздів на 14 годин, спалення та часткове знищення 17 вагонів. Близько 300 німецьких солдат було поранено та вбито[18]. Що цікаво, як відзначає Г.В. Кузовков, “это была наиболее удачная операция за всё время существования партизанского отряда”[19].
Окрилені успіхом першої вдалої диверсії, славутські підпільники, не зважаючи на протести Ф.М. Михайлова, організують новий вибух. Підривну групу очолює А.З.Одуха та О.Г. Іванов. Ціллю мав стати потяг з гауляйтером Волині Еріком Кохом. На жаль, з-за розбурханої самовпевненності, відсутності попередньої розвідки, а також невдало підібраного місця під вибух (ним мав стати той самий переїзд, де відбулася перша диверсія), група наштовхнулася на німецький патруль і змушена була відступити. При цьому було допущено фатальної помилки. Замість того щоб відступати в напрямку лісу, партизани відступили в напрямку с. Кривин, тим самим підставивши під удар невинних. Подібні необдумані дії призвели не лише до того, що німецька влада звернула увагу на існування руху опору в районі, але й до розстрілу 17 мирних громадян с. Кривин, як попередження партизанам[20].
Одними з перших дій нової влади у боротьбі з рухом опору стало розгортання мережі провокаторів та шпигунів. Як результат, у березні 1942 р. в Славуті арештована перша підпільна група з 6 осіб (4 – розстріляно, 2 вдалося втекти). У цей же час комендант Славутської поліції Я.О. Косович отримує інформацію про існування підпільної групи в середовищі в’язнів "Грослазарету 301". Терміново ця інформація була передана коменданту концтабору. З огляду на таку небезпеку 14 червня 1942 р. лікар Михайлов організує першу велику втечу військовополонених. Втікають в основному члени підпільного комітету[21].
Разом з в’язнями-втікачами до ліса йдуть й ті підпільники, чия діяльність була викрита провокаторами і яких очікував арешт. Власне з цього моменту на теренах Славутського району з’являється партизанський загін. Отже, на 20 червня 1942 р. загальна чисельність партизанського загону у Славутському районі складала – 80 осіб підпільників у 20 підпільних групах та 20 осіб бойового складу у лісі поблизу Стриган під керівництвом А.З. Одухи[22].
У цей же час Ф.М. Михайлов починає усе активніше наполягати на необхідності встановлення зв'язку з Великою землею. На жаль, довести цю справу до кінця Федору Михайловичу не судилося. З 3 червня по 22 липня 1942 р. за ним вівся постійний нагляд поліції, а 22 липня 1942 р. об 11 годині вечора відбувся його арешт. Початково, до 28 липня, Михайлов утримувався у Славутській в’язниці, а після цього був переведений до Шепетівки. Разом з ним арештовано було ще 15 інших підпільників та проведено масовану чистку лісів навколо м. Славути[23]. Врешті 5 серпня 1942 року Ф.М. Михайлова страчують у м. Славута.
Однак, не зважаючи на трагедію, справа, розпочата героєм, продовжувалася. 30 липня 1942 р. партизани захоплюють вантажну машину, на якій вже 31 липня виїжджає група з 9 партизан та підпільників для встановлення зв’язку з партизанами Білорусії. Лише 18 серпня 1942 р. вдалося встановити зв’язок з Поліським штабом партизанського руху під керівництвом В.І. Козлова. Назад зв’язкові з Білорусії вирушили лише 10 жовтня 1942 р. і прибули на місце розташування партизанського загону поблизу с. Хоровиця вже 28 жовтня. Результатом цієї мандрівки стала домовленість з Штабом червоного партизанського руху України про надання загону в користування радіостанції та підтримку зброєю.
Від серпня і до листопада 1942 р. загін під командуванням А.З. Одухи знаходився у р-н Хоровецького лісу. Більш того, загін не проводив ніяких бойових дій. Деякі джерела за причину подібних дій визнають слабкодухість та невпевненість А.З. Одухи у формах та методах ведення антинімецької боротьби, страх перед викриттям. Адже лише тільки за період 1942 р. до складу підпільних груп Славутчини було введено близько 11 провокаторів, велося постійне стеження за лісовими масивами, контролювалося переміщення населення не лише поліцією чи жандармерією, але й військами СС з охорони "Гросслазарету" та "Шталагу 301". Більш того в даний час на території м. Славута розташовуються частини російського кавалерійського корпусу Вермахта (загальною чисельністю до 5 тис. донських та кубанських козаків), що використовувався для боротьби з партизанами[24].
Як би то не було, але активні дії загін поновлює лише 23 листопада 1942 р. після отримання допомоги з Великої землі та передислокування до с. Міньківці. А вже 2 грудня цього ж року загін захоплює с. Ганнопіль та знищує місцевий спиртозавод[25]. Що цікаво – на даний момент увесь загін складався з 12 бійців.
15 грудня 1942 р. до загону Одухи прибуває похідна група Волкова з радянського партизанського загону Сабурова, який дислокувався у Лельчицькому районі Поліської області. Завданням даної групи було створення дієвого партизанського загону. Як вказується у “Отчете о боевой деятельности соединения Сабурова”, використавши слушний момент, А.З. Одуха примусив групу Волкова приєднатися до свого загону. Про напружені стосунки між Волковим та Одухою свідчить ще й той факт, що з 120 осіб групи Волкова у загоні Одухи залишилося лише 65 осіб. Отже, на кінець 1942 р. в загоні Одухи нараховувалося 80 бійців, а 28 грудня цього ж року загін збільшився до 160 осіб завдяки підкріпленню з втікачів-військовополонених "Шталагу 301"[26].
Маючи у своєму розпорядженні достатній бойовий потенціал, 31 грудня 1942 р. А.З. Одуха врешті зважується на проведення третьої диверсії на залізниці. Як результат, біля ст. Кривин під укіс було пущено пасажирський поїзд, а до 20 червня 1943 р. – ще 2 поїзди з військовою технікою.
Переломний момент у діяльності партизанського загону ім. Ф.М. Михайлова під командуванням А.З. Одухи настав 21 січня 1943 р. Саме цього дня партизанами було здійснено вдалий напад на німецьку колону. Єдине, що, як завжди, не було враховано командуванням славутськими партизанами, це те, що німецьке командування, навчене гірким досвідом боротьби з партизанами Білорусії та інших захоплених земель, за будь-які антинімецькі дії примушувало відповідати ні в чому не винне мирне населення. Так сталося і цього разу. За вбивство 9 німецьких солдат та 1 офіцера, 25 січня 1943 р. німці розстріляли населення та повністю спалили села Вулька та Губельці, розстріляли 80 заручників у Шепетівській в’язниці. Крім того, німецьке командування посилило свою присутність у селах району, викликало підкріплення. З іншого боку посилилося негативне ставлення “некоторой части местного населения, чьи родственники погибли или были убиты немцами из-за действий партизан”[27]. Принагідно слід вказати й на інші причини негативного ставлення населення району до партизан-одухівців. Згідно свідчень очевидців, зібраних В. Яцентюком[28], окремі одухівці “уславилися” мародерством та вбивством мирного населення Славутчини. Наприклад, ось що згадує Станіслава Кузьмівна Ковба (с. Комарівка): “Нашого батька репресували ще до війни. На материних руках залишилося троє діточок, а було їй тоді 25 років. Німці, як тільки зайшли, зразу ж взялися за нашу сім’ю. Мама потім говорила, що це діло партизанів. Вони і до цього її зачіпали. У комендатурі її допитували, але випустили, тоді активно розпочали “опікати” нас партизани. Якось уночі увірвалися троє: шкірянки, кубанки, револьвери. Я впізнала знайомих – Гіпса та Марчука. Нас, малечу, загнали на піч, а з матері знущалися на наших очах. Потім вивезли за село і вбили”. Не менш жахливими є й інші спогади. Так, у липні 1943 року одухівці розстріляли жителів села Крупець – 78-річного Семена Шпака, його дочку Євдокію та її десятирічного сина Василя лише за те, що вони були родичами поліцая. У середині 1944 року партизани розстріляли Марію Рибчинську із Стриганів, якій уже було за 70. Згідно підрахунків лише в селах Стригани, Комарівка та Крупець партизанами було розстріляно більш як 14 мирних громадян[29].
Таким чином під тиском німецьких військ та негативного ставлення населення вже 22 січня 1943 р. загін Одухи відходить за р. Случ, а пізніше за залізницю Сарни – Олевськ – Коростень, де приєднався до інших партизанських загонів[30]. Досить цікавим виглядає рішення командира новоутвореного партизанського з’єднання про розформування загону Одухи, не зважаючи на супротив останнього. Таким чином загін було розділено на 3 частини – в загін Іванова, в загін Шитова та 50 осіб з Одухою включно – у загін Прокопюка. Крім того, Одуха обійняв посаду члена штабу об’єднання партизанських загонів. Щодо загону Прокопюка, то існує версія, що це був спецзагін НКВС. На жаль, правда це чи ні, на основі відомих нам матеріалів встановити не вдалося.
Лише 23 лютого 1943 р. штабом об’єднання було вирішено повернутися назад. Місцем дислокації загонів було обрано Шумський р-н, Тернопільської області. На групу Одухи у цьому поході було покладено обов’язки розвідки. Врешті-решт 5 березня 1943 р. група Одухи у складі 65 бійців досягла місця дислокування. За час свого переходу група провела один вдалий бій з загоном УПА в р-н села Речечин та звільнила одного пораненого партизана, який знаходився під наглядом поліції у Славутській лікарні[31]. Крім того в тому ж 1943 р. партизанами з’єднання Шитова, як вказує комісар Кам’янець-Подільського партизанського з’єднання ім. Жукова П.Миронов (Кот), було цілковито спалено село Бельчаки Людвіпільського району населення якого допомагало УПА[32]. В загальному дії партизан з з’єднання Шитова комісар П.Миронов охарактеризував наступним чином – „с заходом в сёла они производили почти повальное изъятие скота и имущества и убивали мужское население в порядке мести за погибших”[33].
Прибувши на місце своєї дислокації, група розпочала активні не лише пропагандистські, але й бойові дії. 7 березня 1943 р. в с. Будераж Мізочського р-ну група знищила 2 поліцейських. 8 березня – на хуторі Болярня “вопреки приказу командования тов. Одуха принудил присоединится к себе” місцевий партизанський загін Олексія Артемонова (15 осіб). 9 березня – група вступила в бій з загоном шумської поліції (38 осіб). Однак підхід підкріплення до поліції примусив партизан Одухи відійти до Суразького лісу, що знаходиться в Шумському р-ні[34].
Наступні активні дії група Одухи провела 9 квітня 1943 р., скориставшись з моменту тимчасового від’їзду німецької залоги з м. Шумськ. Як результат, партизани змогли зайняти місто без жодного пострілу. До травня 1943 р. Одуха в основному займається нарощуванням бойової чисельності загону. Більш того, 25 травня 1943 р. Антона Захаровича Одуху призначають секретарем Славутського районного комітету комуністичної партії. До цього ж моменту слід віднести наказ про відновлення партизанського загону ім. Ф.М.Михайлова (загальна чисельність бійців 175 осіб)[35]. Таким чином, до кінця серпня 1943 р. загін досяг чисельності 350 осіб.
В кінці серпня – на початку вересня 1943 р. А.З. Одуха звітує у Штаб партизанського руху України про те, що за час своєї діяльності у 1942-1943 рр. партизанський загін ім. Ф.М. Михайлова знищив 22 поїзди з технікою та живою силою загарбника[36]. Найбільш вдалими з посеред літніх диверсійних актів була операція 2 червня 1943 р. по знищенню мосту через р. Горинь, що вів у пісочний кар’єр поблизу с. Стригани. Тут же у воді опинилися дрезина та 23 вагони[37].
Слід враховувати, що бойові дії радянським партизанам Одухи доводилося вести на два фронти – з одного боку німецькі загарбники, а з іншого – антирадянськи налаштовані загони УПА. Наприклад, після бою 25 липня 1943 р. під с. Теремне Острозького р-ну загін Одухи змушений відступити у Славутські ліси[38]. В загальному про причину напружених відносин між одухівцями та бійцями УПА доволі яскраво свідчить стенограма бесіди командування загону Одухи з завідуючим сектором інформації ЦК КП(б)У І.І.Слінько, де Г.Кузовков вказує – „мы … старались все карательные мероприятия немцев, направленные против нас, отводить на их сторону [тобто в сторону УПА – В.Б.]. Крупные карательные экспедиции заканчивались, как правило, боями с националистами и почти не задевали нас”[39].
В кінці вересня 1943 р. загін Одухи разом з загонами Шитова, генерала Сабурова, Скубко отримує наказ створити умови для вдалого наступу радянських військ, зокрема знищити укрепрайон в р-ні залізничної лінії Мозир-Овруч. Цей наказ було виконано в ніч з 3-го на 4-е жовтня 1943 р. На жаль, прорвати лінію оборони загарбників партизанам не вдалося, однак, не зважаючи на великі втрати, вони спромоглися відтягнути на себе значні німецькі сили.
Після цього нападу Одуха очолює партизанське з’єднання у складі 1200 осіб, дислокованих на території від Ємильченського р-ну Житомирської області (тут розташовувався штаб з’єднання у кількості 200 осіб) до Шумського р-ну Тернопільської області[40].
Як свідчить “Книга учета операций соединения тов. Одухи”, за час існування своєї діяльності партизанське з’єднання Одухи пошкодило та знищило 201 поїзд[41]. Однак потрібно відзначити, що у цю кількість входять як потяги пошкоджені чи знищені[42] власне загоном славутських партизан Одухи, так і іншими партизанськими загонами, що входили в партизанське об’єднання А.З. Одухи. Зокрема на поширену практику приписок в партизанських загонах Кам’янець-Подільської області вказував в 1944 р. секретар підпільного обкома КП(б)У С.Олексенко, говорячи, що виділені для створення нових партизанських з’єднань загони, а зокрема загін ім. Михайлова, в підсумкових документах враховували проведені операції двічі – „по старому, и по новому соединению”[43]. Наприклад А.Одуха в своєму обліку операцій проведених загоном ім. Михайлова, врахував як диверсії проведені власне самими одухівцями, так і партизанами з загону Шитова, за той час коли його партизанський підрозділ входив до останнього з’єднання[44]. Таким чином кількість проведених заходів збільшувалася майже вдвічі.
Крім того, врахувати слід і розміри території, яка підпадала в сферу впливу об’єднання. Врешті, слід мати на увазі й той факт, що у складі об’єднання Одухи нараховувалося 34 спеціальних диверсійних групи НКВС[45].
Після звільнення 15 січня 1944 р. шепетівським партизанським загоном Музальова міста Славути та приходу регулярних військ радянської армії значна частина партизан була мобілізована, у місті ж залишився невеликий загін колишніх партизан (в основному члени штабу з’єднання) під керівництвом А.З. Одухи “для обеспечения законности и правопорядка”. Зокрема як вказує “Звіт командування Кам’янець-Подільського партизанського з’єднання ім. Михайлова”, підписаний А.З.Одухою, Г.В. Кузовковим, від 19 березня 1944 р. робота провадилася “в направлении разоблачения и уничтожения пробравшихся в партизанские ряды предателей и изменников Родины и выявления вражеской агентуры и врагов народа…”[46]. Таким чином цей невеличкий загін колишніх партизан до 20 березня 1944 р. знищив 183 особи (39 поліцаїв, 31 полоненого німця, 43 українських націоналісти, 4 перекладачів, 41 агента гестапо тощо). Однак в цей перелік не увійшли, як вказують Одуха та Кузовков “лица, уничтоженные в порядке террористических актов, а также лица, убитые при аресте”[47]. тут залишається задати питання, а проти кого спрямовували свою терористичну діяльність партизани? Адже на травень 1944 р. вже вся Славутчина була звільнена від німецьких окупантів.
Отже, підсумовуючи, ми можемо відзначити, що в діяльності прорадянського руху Опору на теренах Славутського району ще продовжує залишатися багато білих плям та недоречностей, які вимагають прискіпливої уваги дослідників. Крім того на переосмислення та аналіз чекають й здавалося б відомі факти.
[1] Ковальчук С., Ковальчук А. Славута. – С.112.
[2] Кузовков И.В. Партизанское движение в Каменец-Подольской области в период Великой Отечественной войны: Дис. канд. ист. наук. – К., 1949. – С.86-87.
[3] Там саме. – С.87.
[4] Там саме.
[5] Фонди Меморіального комплексу "Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років" (Далі – ФНМВВ). – Спр. Д-1191
[6] ФНМВВ. – Спр. Д-1191. – Арк. 3
[7] Ковальчук С., Ковальчук А. Цит. праця. – С.136; Кузовков И.В. Партизанское движение. – С.89.
[8] ФМВВВ. – Ф.15. – Спр.1. – Арк.33.
[9] ФМВВВ. – Ф.435. – Спр.13
[10] Там саме.
[11] ФМВВВ. – Спр. Д-1283
[12] Кузовков И.В. Партизанское движение. – С.134-135
[13] ФНМВВ. – Спр. Д-1169. – Арк.15
[14] ФМВВВ. – Ф.435. – Спр.13
[15] ФМВВВ. – Ф.15. – Спр.1– Арк.34
[16] ФМВВВ. – Ф.435. – Спр.13
[17] Кузовков И.В. Партизанское движение. – C. 137-138
[18] ФМВВВ. – Ф.15. – Спр.1
[19] Кузовков И.В. Партизанское движение. – C. 138
[20] Там саме. – С.140
[21] Там саме. – С.142
[22] Там саме.
[23] ФМВВВ. – Ф.435. – Спр.13
[24] Дробязко С.И. Вторая мировая война 1939 – 1945. Восточные легионы и казачьи части в вермахте. – М., 1999. – 48 с.
[25] ФМВВВ. – Ф.15. – Спр.1. – Арк.75.
[26] Там саме. – Арк. 78-79, 86
[27] Кузовков И.В. Партизанское движение. – С.179-180
[28] Спогади В. Яцентюка // Українська повстанча. Крупецьке підпілля. – www.slavuta.km.ua
[29] Там саме.
[30] ФМВВВ. – Ф.15. – Спр.1. – Арк.91-93
[31] Кузовков И.В. Партизанское движение. – С.183
[32] ЦДАГО України. – Ф.97. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.147.
[33] Там само.
[34] Кузовков И.В. Партизанское движение. – С.183-185; ФМВВВ. – Ф.15. – Спр.1. – Арк.109.
[35] Кузовков И.В. Партизанское движение. – С.205
[36] ФМВВВ. – Ф.1. – Спр.1. – Арк.133.
[37] ФНМВВ. – Спр. Д-1005. – Арк.1
[38] Кузовков И.В. Партизанское движение. – С.217
[39] ЦДАГО України. – Ф.166. – Оп.2. – Спр.74. – Арк.42зв.
[40] Там саме. – С.246-247.
[41] ФНМВВ. – Спр. Д-1005. – Арк.11-44
[42] Фактично партизанському загонові під керівництвом А.З.Одухи жодного разу не вдалося 100% знищити той чи інший потяг. В основному під поняттям „знищення потягу” розумілося лише пошкодження до десятка вагонів та паровоза.
[43] ЦДАГО України. – Ф.97. – Оп.1. – Спр.3. – Арк.30-31.
[44] Там само. – Арк.31.
[45] Кузовков И.В. Партизанское движение. – С.252; ФМВВВ. – Ф.1. – Спр.1. – Арк.135
[46] ЦДАГО України. – Ф.62. – Оп. 1. – Спр.291. – Арк.79-80.
[47]“Создавать невыносимые условия для врага и всех его пособников”. Красные партизаны Украины, 1941-1944: малоизученные страницы истории. Документы и материалы / Авт. сост.: Гогун А., Кентий А. – К., 2006. – С.132.
