Етнонаціональний розвиток Славутчини в 20 – 30-ті роки ХХ ст.

Нестеренко В. (Подільська Державна Аграрно-технічна Академія, м. Кам’янець-Подільський)

У статті розглядаються основні напрями національної політики радянської влади на Славутчині в 1920-1930-ті роки. Аналізується діяльність польських, єврейських, чеських рад, шкіл, прослідковуються основні напрями політики українізації 20-х років. Описується процес згортання українізації та ліквідації національних шкіл, рад наприкінці 1930-х рр. У статті використано чимало неопублікованих архівних матеріалів.

В сучасній історико-краєзнавчій літературі недостатньо дослідженими залишаються проблеми, що стосуються напрямів та методів проведення політики "українізації" і питання економічного, політичного, культосвітнього розвитку етнонаціональних меншин у 20-30-ті роки XX ст. У даній статті автор ставить перед собою за мету прослідкувати та висвітлити наступні маловідомі історичні аспекти: 1) визначити національний склад населення Славутського району у міжвоєнний період; 2) проаналізувати основні напрями політики "коренізації" на Славутчині; 3) показати зміни у національній політиці керівництва Радянської України у 1930-ті роки та їхній вплив на долю населення району.

За даними Всесоюзного перепису населення 1926 р. на теренах Славутського району проживало трохи менше 40 тис. чоловік. З них українців – 30241, євреїв – 4931, поляків – 3381, росіян – 1269, чехів – 639, німців – 177 і т.д. [1]. Етнонаціональна структура сільського та міського населення району значно відрізнялись між собою. Переважна більшість українців, поляків та чехів проживала у селах. Євреї та росіяни передусім мешкали у м.Славуті. За даними 1926 р. в районному центрі налічувалось 12518 громадян. З них 50,04% становили євреї, 25% – українці, 14,56% – росіяни, 8,51% – поляки тощо [2]. Зауважимо, що у міжвоєнний період Славута за кількістю жителів перевищувала тодішній окружний центр Шепетівку, але поступалась сусіднім Полонному та Старокостянтинову. Етнонаціональні спільноти відрізнялись між собою не лише мовою, культурою, релігією, а й характером виробничої діяльності. Якщо українці, поляки, чехи займались переважно сільським господарством, то серед євреїв було багато торговців, кустарів, ремісників, безробітних, а серед росіян – керівних працівників, службовців, митників, військових тощо. Це створювало об`єктивні та суб`єктивні умови для виникнення міжетнічних конфліктів, що особливо гостро проявилось в часи громадянської війни в Україні.

У перші роки свого панування радянська влада порівняно невелику увагу приділяла національному питанню, висувала на перший план класові чинники. Проте, початок "непу", відносна лібералізація суспільного життя змусили ЦК КП(б)У, ВУЦВК, РНК УСРР дещо змінити своє ставлення до національних проблем. У 1923 р. керівництво Радянської України, виконуючи вказівки Москви, розпочало політику так званої "коренізації". Вона включала у себе 2 основні напрями: українізацію державного, радянського, профспілкового апарату і установ, освітніх закладів та створення національних рад, органів самоуправління, шкіл, культустанов для національних меншин.

Курс на "українізацію" не одразу був сприйнятий великою частиною комуністів України. З`явилась тоді навіть теорія "боротьби двох культур", яка фактично ставила російську мову та культуру вище від української. Кілька місяців йшла дискусія з даного питання. і серед членів ЦК КП(б)У. Тому радянські, партійні працівники на місцях зайняли вичікувальну позицію. Так, у Шепетівському окрузі у 1923 р. нічого не було зроблено щодо українізації державного апарату. Діловодство та службове листування і надалі здійснювалось російською мовою, за винятком відділів народної освіти. Відбулось лише кілька засідань окружного парткому з даного питання і на цьому все закінчилось. Далі балачок справа не зрушилась [3]. Намагаючись виправити ситуацію, 13 грудня 1923 р. Волинський губвиконком видав розпорядження Шепетівському та іншим окрвиконкомам, в якому пропонувалось всім установам, котрі мали безпосередні зв`язки з селом, окружному виконавчому комітету зі всіма відділами та інспектурами, райвиконкомам, сільрадам перевести діловодство на українську мову до 1 січня 1924 р., а в решті установ – до 1 березня 1924 р. [4].

Для проведення більш ефективної роботи з українізації передбачалось в усіх районах Волинської губернії відкрити короткочасні курси з української мови, літератури, історії України, після закінчення яких службовці повинні були здавати письмовий або усний іспит з українознавства. Планувалось також з 1 січня 1924 р. припинити прийом на роботу службовців, що не знали української мови. Крім того, було заплановано створення гуртків з української мови та літератури при установах і закладах.

Після цієї постанови справи українізації в Шепетівському окрузі поліпшились. Почали діяти курси, як в окружному центрі, так і в районах. Зокрема, у Славутському районі вже на початку 1924 р. діловодство, службове листування в державних, адміністративних установах, сільрадах було повністю переведено на українську мову. Співробітники райвиконкому відвідували курси українознавства [5]. Проте частина службовців ставилась до цієї справи несумлінно, сподівалась на швидку відміну політики "українізації".

Темпи проведення українізації значно пришвидшились у другій половині 1920-х років. У січні 1926 р. Центральна комісія з українізації встановила три категорії для визначення рівня знання української мови. Всіх службовців, відповідальних працівників комісії з українізації поділили на наступні групи: 1) на тих, хто добре знав українську мову "як у мовленні так і письмі"; 2) хто добре розмовляв українською мовою і міг за допомогою словника перекладати з української на російську і навпаки; 3) хто зовсім не знав української мови. Остання категорія в свою чергу мала дві підкатегорії – тих, хто бажав оволодіти українським культурно-мовним процесом і тих, хто вороже був налаштований до українізації. Перші повинні були за три місяці вивчити українську мову, а других передбачалось звільнити зі служби [6].

Більшовицька українізація на практиці фактично зводилась лише до питань української мови та кадрової політики, будь-які намагання ухилитись від офіційного курсу засуджувались. До того ж читаючи анкети, акти, звіти про хід українізації, неважко помітити, що місцеві виконкоми намагались підмінити розвиток культосвітнього процесу цифрами, статистичними даними (часто перебільшеними), не звертаючи зовсім уваги на якісні показники. Вони не враховували специфіки культосвітньої роботи і ставились до українізації як до звичайної пропагандистської акції, яку треба було як можна швидше закінчити. До того ж курси з українізації стали своєрідними школами політграмоти, оскільки вони значну увагу приділяли вивченню творів Марка, Леніна, керівників СРСР та Радянської України, матеріалів з`їздів тощо.

У червні 1926 р. Славутська комісія з українізації перевірила стан українізації установ і закладів району та зафіксувала наступні показники: до 1-ої категорії було віднесено лише трьох працівників, до 2-ої – 96, до 3-ої – 74, причому 38 з них негативно ставились до українського освітнього процесу, намагались ухилитись від відвідування курсів з українознавства [7]. Найгірше українізація проходила у комітетах незаможних селян, райлікарні, районній міліції тощо. Слід відмітити, що Славутська районна комісія з українізації на фоні інших комісій була чи не найактивнішою у Шепетівському окрузі [8].

Наприкінці 1920-х років у зв`язку з початком насильницької колективізації, ліквідацією "непу" українізація держапарату фактично припинилась. У березні 1929 р. Славутське райвно організувало курси підвищеного типу з українознавства, але діяли вони недовго. Після реорганізації у 1930 р. Шепетівського округу були розформовані окружна та районні комісії з українізації. Незважаючи на це, на початку 30-х рр. в Славутському районі, як і повсюди в УСРР, був сформований український державний та радянський апарат, а діловодство в установах і закладах і далі велось українською мовою.

Українізація освітньої сфери розпочалась на Волині ще у 1920 р. У 20-ті роки українські школи на базі російських парафіальних були створені майже в усіх селах Славутчини, за винятком тих, де проживали національні меншини. За словами керівників окружної наросвіти навіть виникла необхідність у відкритті кількох російських шкіл. Спільними проблемами для навчальних закладів залишались відсутність посібників, підручників, помешкань для навчання тощо.

Говорячи про українізацію, необхідно обов`язково згадати про краєзнавчий рух, який переживав свій розквіт у 1920-х роках. Саме у Славуті у жовтні 1926 р. розпочав діяльність Шепетівський окружний краєзнавчий музей на чолі з невтомним дослідником історії Волині В.Кочубеєм. Спочатку ставлення до нього з боку місцевої влади було доволі байдужим, проте з 1928 р. ситуація змінилась на краще. При музеї розпочало діяти наукове товариство при ВУАН, що згуртувало навколо себе фахівців з різних галузей наук, лікарів, учителів, студентів та ін. Товариство організувало краєзнавчі осередки в усіх районах Шепетівського округу. До них залучались учні, робітники, селяни. Члени товариства популяризували історію Шепетівщини у місцевих часописах, вміщували свої краєзнавчі статті у "Бюлетені Шепетівської інспектури народної освіти" тощо [9].

Музей був зв`язаний з Всеукраїнським археологічним комітетом, Всеукраїнським історичним музеєм та іншими центральними установами, проводив обмін експонатами з з Лаврським заповідником, здійснював наукові експедиції.В своїй роботі музей ставив перед собою завдання вивчити всі сторони життя Шепетівщини, історію, археологію, етнографію, народний побут краю. Так, 1928-1929 рр. музей організував геологічну експедицію під керівництвом проф. О.Безбородька та археологічну, яку очолив відомий український дослідник С.Гамченко. В.Кочубей разом з нечисленним колективом збирав пам`ятки українського мистецтва, що були при церквах, костьолах, досліджував килимарство, гончарство, іконографію регіону. У 1928-1929 р. музей відвідали 3950 чоловік. Проте відсутність належного приміщення, відірваність від окружного центру, брак персоналу та асигнування на дослідну роботу створювали несприятливі умови для роботи музею і наукового товариства. Саме тому у 1929 р. було прийнято рішення про переведення музею з Славути до Шепетівки та забезпечити його належним приміщенням [10].

Другим напрямом політики "коренізації" було створення органів самоуправління для етнонаціональних меншин (поляків, євреїв, чехів). 26 червня 1923 р. Волинський ГВК видав циркуляр Шепетівському ОВК, в якому пропонував під час нової адміністративної реформи 1923-1925 рр. звернути "особливу увагу на національні села і колонії, які по своїй чисельності могли б бути виділені в окремі сільради" [11]. Шепетівська окружна комісія провела ретельне обстеження населених пунктів, де чисельно переважали національні меншини. Зокрема, у Славутському районі поляки становили більшість у шести селах (Голошовцях, Будках, Шляховій та інших), чехи – в Дідовій Горі, німці – в с. Мощановка [12]. Постало питання про створення національних рад. При їх організації враховували етнічний склад населення сіл, їх близькість між собою, побажання людей, економічні чинники. Часто утворювали сільради, які об`єднували 3-4 села.

На початку 1925 р. комісії провели попередню роботу щодо організації рад. Так, 26 лютого Славутська комісія обстежила с. Дідова Гора. Там проживало 280 людей, з них 272 чехи. Мешканці у побуті спілкувались між собою виключно чеською мовою. Серед них були як православні, так і католики. Чехи відвідували церкву та костьол в Кривині. З 1922 р. у селі діяла чеська школа, яку відвідували 42 учні. У сусідній Мощанівці налічувалось 136 німців, 68 чехів, 8 євреїв, 5 українців. Жителі розмовляли переважно російською мовою, а в дома – своїми національними мовами. Чехи, за винятком 2-х католицьких сімей, були православними, а німці – лютеранами. Діяла кірха та німецька школа, що була відкрита ще у 1870 р. Незважаючи на свою чисельну перевагу, німці Мощанівки одноголосно на загальних зборах погодились, щоб село приєднали до чеської ради з центром у Дідовій Горі [13].

10 березня 1925 р. Шепетівська окружна комісія погодилась з постановою Славутського РВК і просила Волинську адміністративну раду організувати чеську раду з центром у Дідовій Горі, до якої також мали увійти Мощанівка та колонія Головлі Анопільського району, населення якої було виключно чеським [14]. Ця пропозиція була підтримана.

Досить-таки складно йшов процес організації польських рад. Частина працівників місцевого апарату взагалі була проти їхнього утворення. На Волині ще не забули про брутальне поводження з українцями польської армії у 1920 р. і це створювало грунт для міжнаціональних конфліктів. У регіоні мали місце вияви антипольських настрої серед місцевого селянства. До того ж складною була проблема так званих "українців-католиків" [15]. Проте, згодом найбільш гострі проблеми вдалось владнати і згодом на теренах Славутчини було організовано три польські ради: Хоровецьку (у 1931 р. об`єднувала 1126 чоловік), Селецьку (662), Потеребську (473) [16]. Діловодство та службове листування було переведено на польську мову.

Створення сільських рад дозволило місцевим полякам, чехам, німцям вирішити чимало своїх економічних та соціальних проблем. Отримавши право на відносну самостійність, вони почали активно відроджувати свої господарства, що були зруйновані під час громадянської війни. Скажімо, в Дідовій Горі чехи створили фахове кооперативне товариство "Господар" по вирощуванню хмелю, яке стало одним із центрів пивоварства в Радянській Україні. Воно мало чималі прибутки [17].

Складним було питання про організацію єврейських рад в Славутському районі. Схожа проблема спостерігалась і в інших містах та містечках округу. Радянська влада виступала категорично проти утворення єврейських рад у містах, в той же час дозволила їх організовувати у містечках та селах. Але і там цей процес проходив повільно. Затримка із створенням єврейських рад призвела до активізації опозиційного до радянської влади єврейського політичного руху. Факти свідчать, що в Правобережній Україні майже в кожному населеному пункті, де переважало єврейське населення, активно діяли осередки сіоністів, Гехолуц та інших нелегальних партій та організацій. Основними причинами цього було важке матеріальне становище переважної більшості євреїв, велике безробіття, відсутність єврейських культурно-освітніх закладів тощо. До партій входили переважно молодь, торговці, посередники. Основні вимоги сіоністів можна згрупувати в кілька груп: політичні (вимога організації єврейських рад, надання всім євреям виборчого права, проведення демократизації суспільства, надати дозвіл євреям емігрувати до Палестини тощо), економічні (зменшити податковий тягар на кустарів, торговців, підвищити заробітну плату), культосвітні (відкрити єврейські школи, бібліотеки). Частина єврейських службовців рішуче виступала проти політики українізації, оскільки вона втрачала свої позиції в державному і адміністративному апараті. Діяла сіоністська організація і у Славуті. До неї входила переважно молодь. Але після того як радянська влада почала приділяти більшу увагу вирішенню соціальних та економічних проблем євреїв, багато її учасників почали цей осередок залишати.

Нам вдалось знайти архівний документ, що датований травнем 1925 р. Це звернення 11 євреїв Славути до Шепетівського ОВК. У ньому йшла мова про діяльність у місті у 1924 р. сіоністської організації. У заяві зокрема говорилось (цитуємо мовою оригіналу): "Мы в начале организации сионистской молодежи искренно думали и верили в возможность устройства в Палестине государства на социалистических началах, в котором гегемоном являлся бы класс угнетенных бедняков. Мы считали, что в Палестине строится новое государство евреев-пролетариев и лишь впоследствии проверив и услышав от многих как тяжело приходится евреям-беднякам, начали сомневаться в правильности этих идеалов. Когда увидели, что Советская власть разрешает правильно еврейский вопрос, мы окончательно усомнились в правильности идеалов партии-сионистов… Мы порываем с партией и призываем всех… последовать нашему примеру" [18]. У подальші роки відбувся остаточний розпад сіоністських гуртків Правобережжя. Не останню роль в цьому грали і періодичні арешти працівниками ДПУ активістів нелегальних єврейських партій.

В період "коренізації" розвивались освітні заклади національних меншин. Так, вже на початку 1924 р. у Славутському районі функціонувало 7 початкових польських шкіл (одна з них у Славуті), Славутська єврейська семирічка, чеська школа в Дідовій Горі, німецька – у Мощанівці [19]. Школи були невеликими, знаходились у колишніх панських садибах. Не вистачало обладнання, підручників і посібників рідними для дітей мовами, а головною проблемою була відсутність вчителів, які б знали польську, єврейську, чеську чи німецьку мови. Так, навчання у чеській і німецькій школах здійснювали лише по одному педагогу. У 1924 р. для підготовки вчителів національних шкіл були започатковані педагогічні курси: польські – у Коростені, Шепетівці, німецькі та єврейські – у Житомирі. Учбовий план включав у себе наступні питання: вивчення рідної мови і літератури, методика навчання, боротьба проти релігійних громад (католицьких, іудейських, лютеранських) тощо [20]. На курсах, крім того, вчителі проходили політичну перепідготовку, оскільки влада вважала, що саме через навчальні заклади слід виховувати підростаюче покоління у дусі відданості комуністичним ідеалам.

Одночасно почали створюватись культустанови для національних меншин. Так у 1924 р. були організовані лікнепи єврейською мовою в Шепетівці, Славуті, Полонному, Ізяславі, Красилові. Цікаво, що часом польське населення негативно поставилось до організації радянських освітніх закладів, віддаючи перевагу освіті у католицьких священиків. Так, у Сельцях Славутського району жінки розігнали польський пункт з ліквідації неписьменності КСМ та говорили, що комсомольский лікнеп їм зовсім непотрібний.

Наприкінці 1920-х рр. різко змінилась політична ситуація в Україні. Було ліквідовано "неп" та розпочалась форсована насильницька колективізація. Це призвело до погіршення становища жителів всієї Радянської України. Вже у 1928 р., згідно донесенням спецорганів ДПУ, у Мощанівці Славутського району серед німецького населення спостерігалось широке невдоволення радянською політикою. Німці висловлювались, що їм напевно все прийдеться залишити і переїхати за кордон. Особливе невдоволення викликали заходи щодо самообкладання та хлібозаготівель. Були поширені розмови, що радянська влада обманює населення, обкладаючи його непосильними податками і тим самим розорює людей [21].

На Шепетівщині наприкінці лютого-початку березня 1930 р. на грунті проведення насильницької колективізації вибухнули масові селянські виступи та заворушення. Вони розпочались в Плужанському районі, а потім перекинулись на інші 13 районів округу (в т.ч. і Славутчину). Славутський район, за тодішніми офіційними документами, був одним із центрів заворушень. Селяни виступили проти насильницької колективізації, проти інших заходів радянської влади (зокрема розкуркулення), вимагали демократизації суспільно-політичного та культурного життя. Частими були випадки, коли люди у відчаї намагались перейти кордон з Польщею. Дана тема добре висвітлена у науковій літературі, тому зупинятись на ній окремо не будемо [22]. Зазначимо лише, що у повстаннях взяли участь як українські, так і польські, чеські, німецькі селяни. Всіх об`єднало спільне горе.

На Шепетівщину приїхав голова ДПУ УСРР В.Балицький, який особисто віддавав розпорядження щодо придушення селянських повстань.У березні виступи припинились.

Влада всю відповідальність за насильницьку колективізацію поклала на Шепетівський окрвиконком та окружний комітет партії, керівники яких були звільнені з посад. На деякий час керівництво Радянського Союзу відмовилось від форсованої колективізації. Чимало людей вийшло з колгоспів. Проте у наступні роки становище одноосібників було набагато гіршим, ніж колгоспників. Проти них застосовували великі податки, вони не мали сільськогосподарської техніки тощо. Це змушувало людей волею-неволею вступати до колгоспів. Утворились окремі польські, єврейські, чеські колективні господарства. Остаточно підрубав життєвий устрій селян-одноосібників голодомор 1932-1933 рр. До 1933 р. переважну більшість селян України було колективізовано.

У 1933 р. остаточно ліквідовано політику українізації. У Вінницькій області, до якої з 1932 по 1937 р., входив Славутський район, розпочалась боротьба з так званою "скрипниківською лінією". Багато вчителів, педагогів було звільнено з роботи, а деякі з них – заарештовані. Характерно, що прибічників українізації нерідко безпідставно звинувачували у неуважному ставленні до національних меншин. Так, 17 березня 1933 р. у центральному радянському часописі "Дер Штерн", що виходив мовою ідиш, було надруковано статтю "Про перекручення національної політики в Славутському районі", в якій констатувалось, що місцеві райвиконком, міськрада, секретарі партосередків не приділяли належної уваги нацменшостям, недооцінювали всієї політичної важливості цієї роботи тощо [23]. У квітні 1933 р. спеціальна комісія обстежила стан національних сел Славутчини та районного центру. Вона констатувала, що в цей час в районі проживало 10451 євреї, 7004 поляки, 1265 росіян, 771 чех. Діяло 3 польських колгоспи, по 2 єврейських та чеських. Працювало 8 польських, 4 єврейських, 2 чеських, 1 німецька школи. Комісія відзначила, що "РВК, райземвідділ недостатньо керували роботою накцменшостей… Сільбуди не вели роботи мовами нацменшин, в радах робота не проводиться рідною для громадян мовою" тощо [24]. У прийнятій райвиконкомом постанові передбачалось очистити національні ради від "чужих елементів", добитися повної і остаточної колективізації національних меншостей, остаточно перевести діловодство на польську, єврейську мови в установах тих населених пунктах, де чисельно переважали національні меншини.

Ситуація змінилась у другій половині 30-х років. Радянське керівництво взяло курс на поступову ліквідацію національних рад, шкіл. Так, в 1935-1936 рр. були ліквідовані Потеребська, Сілецька польські ради Славутського району. Приводом до цього стали участь селян у повстаннях проти колективізації у 1930 р. В Хоровиці, де в голодному 1933 році багато людей через Збруч добрались у відчаї до Польщі, польську раду, враховуючи політичні моменти, залишили. Проте, з метою "очистки села від куркульсько-націоналістичного елементу" прийняли рішення про депортацію з сільради 50 польських господарств, а на їх місце переселили колгоспників із внутрішніх областей України. Крім того, з 16 членів сільради 10 було замінено. Їх оголосили антирадянськими елементами [25]. Повністю ліквідовано було і систему одноособового хуторського господарювання.

27 березня 1936 р. перший секретар Вінницького обкому КП(б)У В.Чернявський запропонував керівництву Шепетівського округу піідготувати списки "антирадянського польського елементу" для депортації поляків до Казахстану. Планувалось виселити 1000 господарств. У відповідь секретар Шепетівського окружкому КП(б)У К.Горлинський надіслав до Вінниці матеріали на 1535 сімей, з яких 30 були німецькими, інші – польськими. З Славутського району планувалось депортувати 100 польских сімей. Вже до 17 квітня 1936 з Славутчини з 3-х польських сіл було переселено 300 голів сімей, з них 297 поляків, 3 німці. Більшість з них становили колгоспники, та це не зупинило місцеву владу. Депортантів звинувачували у зв`язках з антисоціальним елементом та родичами у Польщі, контрабанді, проведенні релігійної пропаганди тощо [26]. Але цього для місцевого керівництва було замало і принято рішення про додаткове переселення ще 300 польських сімей з 8 сіл Славутчини. Для відправки людей до Казахстану створено спеціальні ешелони із місцевих партійців, працівників НКВС. Наприклад з Славутського району командували до спецешелонів 4-х комуністів [27].

14 серпня 1934 р. Вінницький облвно прийняв рішення про реорганізацію 123 польських шкіл області в українські.У Славутському районі 4 польські школи реорганізовано в українські, одну перетворили в українську, в якій залишили польський клас. Таким чином, в районі залишилось лише три польських школи [28]. Педагогів нерідко заарештовували по різним фальсифікованим звинуваченням. У 1935-1936 навчальному році на Славутчині залишилась лише одна польська школа, 2 чеських, а школа з єврейською мовою викладання згодом була реорганізована у російську [29].

Наприкінці 1930-х років у період масових репресій в Кам`янець-Подільській області, до якої з 22 вересня 1937 р. входила Славутчина, було фактично знищено державний, адміністративний апарат, що сформувався в роки українізації. У сталінські табори потрапило чимало службовців, вчителів, котрих звинуватили у антирадянській націоналістичній пропаганді. У 1938-1939 рр. було остаточно ліквідовано мережу польських, єврейських, чеських, німецьких рад, шкіл, колгоспів. В державі остаточно сформувався тоталітарний політичний режим, який взяв курс на остаточну ліквідацію всіх виявів етнонаціональної ідентичності і на створення нової нації – радянського народу.

Примітки

1. Всесоюзний перепис людності 1926 року. – М., 1929. – С.212.

2. Україна:статистичний щорічник. – Харків, 1926. – С.5-11.

3. Державний архів Хмельницької області (далі ДАХО). – Ф.р. 1086. – Оп.1. – Спр.27. – Арк. 271.

4. ДАХО. – Ф.р. 1086. – Оп.1. – Спр. 27. – Арк.4, 24.

5. Там само. – Арк.3.

6. Нестеренко В.А. Українізація на Поділлі в 20-30-ті роки XX ст. – К., 1999. – С. 19.

7. ДАХО. – Ф.р.1086. – Оп.1. – Спр.246. – Арк. 364.

8. Там само. – Арк. 37, 331.

9. ДАХО. – Ф.р.1086. – Оп. 1. – Спр. 397. – Арк. 30-32.

10. ДАХО. – Ф.р.1086. – Оп. 1. – Спр. 397. – Арк. 49.

11. ДАХО. – Ф.р. 766. – Оп.1. – Спр.3. – Арк. 181.

12. ДАХО. – Ф.р. 1086. – Спр. 41. – Арк.1.

13. ДАХО. – Ф.р. 766. – Оп.1. – Спр. 65. – Арк. 42.

14. Там само. – Арк. 32.

15. Нестеренко В.А. Польські національні ради на Хмельниччині в 20-30-ті роки XX ст.// Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки (збірник наукових праць за матеріалами міжнародної наукової конференції). – Хмельницький, 1999. – С.318.

16. Національні меншини в Україні 1920-1930-ті роки (історико-картографічний атлас). – К.: Червона хвиля, 1996. – С.54-61.

17. Мазур В.М. Особливості соціально-економічного та культурно-освітнього розвитку національних меншин в Україні (1920-1929): порівняльний аналіз. – Київ-Вінниця, 1999. – С.49; ДАХО. – Ф.р. 1086. – Оп. 1. – Спр. 127. – Арк.1.

18. ДАХО. – Ф.п. 458. – Оп.1. – Спр. 62. – Арк. 30.

19. ДАХО. – Ф.р. 1086. – Оп.1. – Спр. 81. – Арк. 40; Ф.п.458. – Оп. 1 . – Спр. 74. – Арк.65.

20. ДАХО. – Ф.р.1086. – Оп.1. – Спр. 81. – Арк. 57.

21. ДАХО. – Ф.п. 458. – Оп. 1. – Спр 180. – Арк. 3.

22. Див. докл. Васильєв В., Віола Л. Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1929-березень 1930 рр.). – Вінниця, 1997. – С.188-198 та інші роботи.

23. ДАХО. – Ф.п.364. – Оп.1. – Спр. 347. –Арк.4.

24. Там само. – Арк.2.

25. ДАХО. -Ф.П.364. – Оп.1. –Cпр..470. – Арк.19.

26. ДАХО. – Ф.п.458. – Оп.1. – Спр. 423. – Арк.2-7.

27. Там само. – Арк. 14-17.

28. Центральний Державний архів громадських об`єднань та організацій України. – Ф.п.1. – Оп.20. – Спр. 6453. – Арк.66-67.

29. ДАХО. – Ф.п.458. – Оп.1. – Спр. 400. – Арк. 144.