І через двадцять років після аварії постчорнобильська Україна не може оговтатися від проблем, які на неї звалилися. І яких би затрат не потребували роботи на об’єкті “Укриття”, актуальності і надзвичайності яких ніхто не наважиться заперечити, інші заходи, спрямовані на цілком безпечне для всього живого функціонування хай і непрацюючої вже ЧАЕС, основним мірилом трагізму того, що випало пережити нам з вами, є долі людські. 26 квітня 1986 року для багатьох співвітчизників стало глибоким водорозділом в особистому життєписі на “до” і “після”. Мій співрозмовник, токар ЕРП Іван Миколайович Русак (на знімку) - один із великої когорти потерпілих. За статусом, набутим “після”, він водночас і евакуйований, і ліквідатор. Першої категорії. Яку, зазвичай, за так не дають. Для “не так” вистачило всього одного дня на ліквідації наслідків катастрофи і дев’яти днів проживання у Чорнобилі (йдеться про час від дня аварії до евакуації – авт.).
До трагічних квітневих подій І.М.Русак токарював на одному з чорнобильських підприємств, спеціалізація якого жодним чином не була пов’язана з атомною станцією. Біда, що трапилася там, змінила все докорінно. В спішному порядку на заводі почали виготовляти спеціальні зачіпні пристосування для вертольотів, задіяних на приборкуванні невидимої, але такої підступної небезпеки з неслов’янським ім’ям радіація. За кілька днів з числа заводчан почали формувати бригади для безпосередньої участі в ліквідаційних роботах.
Івану Русаку випало побувати на них 2 травня. Разом з іншими колегами йому довелося завантажувати пісок та свинець у ті самі вертольоти. Як робити парашутні зв’язки, а саме парашутом приймали вони з землі на борт цей вантаж, вчилися на ходу. Величезне поле, засіяне травою і розташоване кілометрів за десять від ЧАЕС, перетворилося в обширний завантажувальний майданчик, над яким не вщухав рев моторів повітряної техніки. За аналогією до вертушки, що обертається довкола своєї осі, вертольоти безперевно кружляли над полем, почергово направляючись до тієї чи іншої бригади. Один відлітав, інший вже заходив на завантаження. Сила-силенна людей практично не знала перепочинку.
Ситуації з забрудненням території і його наслідками для здоров`я ніхто працюючим тут не пояснював. Так само, як ніхто не подбав про їх забезпечення бодай найпримітивнішими засобами захисту. Солдати, які також були задіяні на завантажувальних роботах, щось із цього, за твердженням І.М.Русака, мали, але … не користувалися. Бо ніхто не знав масштабів аварії і не надавав цьому особливого значення.
- Чи на полі, де ви працювали, хтось робив заміри радіаційного стану? – цікавлюся в ліквідатора.
- Присутні там військові намагалися це визначити, але по тому, як вони налаштовували дозиметри, розумію, що необхідних навиків не мали. А тому точність показників виглядала сумнівною, зрештою, ніхто й не задумувався, що стоїть за тими цифрами.
Відразу після закінчення того напруженого дня заводчанам наказали розходитися по домівках і залишатися там до особливого розпорядження. Підприємство зупинили на невизначений термін, не став ходити транспорт аби люди не змогли нікуди виїхати, тим самим не створюючи паніки і не порушуючи спокою та світлого, на думку тогочасних провідних ідеологів, образу радянської країни. Приречене місто ждало, сумнівалося, тривожилося і… готувалося до Пасхи, що випала того року на 4 травня. За іронією долі саме світле Христове Воскресіння стало днем порятунку тисяч чорнобильців – почалася евакуація. Дев’ять передвеликодніх днів вони прожили в “брудному” місті.
Сім`я І.М.Русака, дружина Анна Михайлівна також ліквідатор, втрапила до групи евакуйованих, котрих відправляли в Нетішин. І тільки проходячи дозконтроль на під’їзді до нашого міста, він вперше дізнався, що був “дуже брудний”. Запам’ятав, що найбільший показник дозиметристи зафіксували у нього на голові. Але непосвячені в деталі люди і тоді не розуміли, що означає отих 50 чи скільки там одиниць виміру, можна їх з себе змити чи убезпечитися в якийсь інший спосіб. Збагнули, коли організм почали атакувати болячки.
Іван Русак вже 25 травня став працювати на ХАЕС токарем цеху централізованого ремонту. Не знавши до того жодних серйозних недугів, приблизно через рік почав почуватися зле. Лікарі для подальшого обстеження направили пацієнта в Київський радіологічний центр, що у Пущі-Водиці.
Захворювання не відступали, фахівці все більше схилялися до думки, що першопричиною несподіваних болячок є чорнобильський слід і почали наполягати аби І.М.Русак добивався статусу потерпілого.
- Зараз почуваєтеся як? – запитую.
- Є проблеми, - зітхає чоловік.
У квітні-травні 1986 року він їх не мав, але сам того не підозрюючи, в обставинах, що склалися, не з власної волі заклав міцний фундамент, на якому майбутні недуги почували себе напрочуд комфортно. Дев’ять днів люди жили в повній невідомості, всотуючи в себе небезпеку, і вірили, що розбурханий реактор вдасться вгамувати і життя потече своїм руслом. Ніхто не переймався чому не організовано в місті дозконтролю для його мешканців. Власне, після дня ліквідаційних робіт, їх учасників також ніхто не обстежував. Бо що такого вони робили? Раптом пісок та свинець завантажували. А завантажили, як бачимо, у свій організм болячки, у душу – розлуку з землею, на якій пустили коріння. Тепер туди хіба що на “гробки”. Ото й увесь зв’язок з минулим.
Ольга Сокол
травень 2006
