Вхід

ЗвIдси пIшов у безсмертя

 

Житель села Манятин Олег Лавренчук міг стати хорошим спеціалістом з обслуговування контрольно-вимірювальних приладів, бо успішно закінчив Нетішинське ПТУ-26. У грудні 1987 року рідних, близьких, друзів обпекла страшна звістка – Олег загинув на далекій афганській землі. Він став дев’ятим і останнім у списку зловіщої статистики загиблих на Славутчині.

Днями у Манятинській середній загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів відбулось урочисте відкриття меморіальної дошки Олегу Павловичу Лавренчуку (1968-1987 рр.). На цю подію завітали не тільки рідні та односельці, а й побратими, що зуміли пізнати ціну життя і смерті на далекій чужій землі. Кожному з тих, хто мав слово, важко було втамувати хвилювання, але ніхто не скупився на осуд тогочасної політики радянських керманичів, що змусили здригатись батьків від кожного візиту поштаря.

Із села Манятин шість юнаків було призвано на військову службу до Афганістану, і лише Олегу  Лавренчуку  не довелось повернутись живим.

Під  час  відкриття меморіальної  дошки голова  Славутської  орга­нізації  ветеранів  Афганістану  Олександр Семенюк наголосив, що віднині в районі увічнено пам’ять всіх загиблих афганців. Така акція стала можливою завдяки бага­тьом небайдужим людям. Зокрема адміністрація та профком ХАЕС виділили кошти на виготовлення кількох меморіальних дошок, що встановлені на навчальних закладах, в яких здобували освіту колишні афганці.

Першою до благородної справи стала причетною скульптор з Нетішина Світлана Лелях, яка безкоштовно виготовила дві меморіальні дошки.

На урочистостях заступник начальника ВРГіЗМІ ХАЕС Юрій Самолюк, голова Нетішинської міської організації ветеранів Афганістану Валерій Шеліванов сказали, що керівництво і колектив електростанції не стоять осторонь від благодійництва і роблять все можливе для увічнення пам’яті полеглих на фронтах.

Під час церемонії покладання квітів, важко було стримати сльози. Ніхто цього не соромився, бо біль душі і серця всесильний. Саме він спонукав ученицю місцевої школи Олесю Піголь присвятити поетичні рядки своєму земляку. Олега Лавренчука вчителі, однокласники пам’ятають як скромного та допитливого хлопця. Він намагався багато встигнути зробити, брав участь у художній самодіяльності, старанно вчився, допомагав батькам по господарству. Таким юнака запам’ятала колишній класний керівник Ганна Ковальчук.

Всі учасники церемонії навідались до могили Олега. На мармурі висічено його портрет. Там хлопець у польовій “афганській” військовій формі. Він навічно залишиться солдатом. Його мама Лідія Гнатівна не змогла не припасти вустами до землі, яка навічно роз’єднала її з сином. Дев’ятнадцять років вона не може змиритись із тим, що на світі немає її рідної кровиночки. Скупа чоловіча сльоза текла по щоках Павла Олексійовича. Якби не афганська війна, то були б у сім`ї усі п’ять синів, а так лише четверо і донька.

Жодна війна не є милосердною. Принаймні мама Олега не пам’ятає свого батька, який загинув під час другої світової війни в Угорщині.

- Трапилось так, - розповідає Лідія Гнатівна, - що і мого сина Петра направили на службу в Угорщину. Він там пробував розшукати могилу свого діда Гната Тарасовича. Але у документах, що були надані сім“ї під час війни, писарі вказали недостовірні дані місця загибелі. Так і покоїться його прах на чужині, не окроплений сльозами рідних.

Родина Лавренчуків щиро вдячна всім добрим людям, а також керівництву ХАЕС за те, що змогли увічнити пам’ять її сина Олега, кавалера ордена “Червоної зірки”.

Олександр Шустерук

липень 2006


 





ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!