Війна – найжорстокіший спосіб вирішення конфліктів. Людство має багатовіковий досвід воєн, але до сьогодні не відмовляється від застосування сили. Військові бюджети ряду країн сягають астрономічних цифр. Відтак, тривають економічні війни, які приносять лихо багатьом народам. Голод, хвороби – постійні супутники низки країн африканського континенту. Війна не оминула в останнє десятиліття країни колишньої Югославії, Ірак. Афганський конфлікт, в якому брали участь сотні наших земляків, не припинився і з приходом туди американців. Байдуже спостерігати за усім цим може лише людина, яка ні розумом, ні душею не спроможна збагнути усю глибину трагізму будь-якого військового протистояння.
Україна шістдесят один рік торує дорогою миру – строк, аби забути про вибухи та насильство. Однак, до сьогодні в землі знаходять вибухівку, снаряди, що вкророчують життя юним громадянам. Ветераном війни вважається мій племінник, поранений вибухом міни 10 років тому на околиці Шепетівки. А вогонь на артилерійських складах в Цвітосі потребував мужності і рішучості від пожежних Хмельницької АЕС і нагадав, що війна ходить поруч.
Про це пам’ятають в україн-ських родинах, і тому День Перемоги є всенародним святом. 61 роковини перемоги антигітлерівської коаліції проти фашистських загарбників в Нетішині зустрічали урочисто і з гарним настроєм. Сприяла сонячна погода і належна організація свята. Молодь з цікавістю вдивлялась в обличчя ветеранів, на вилогах піджаків яких виблискували нагороди. Медаль “За взяття Берліну”, мабуть, найдорожча для кожного, бо саме після Берлінської операції закінчилась Велика Вітчизняна війна. Вона була такою довгою, такою страшною.
… Не пройшло і тижня з моменту переходу гітлерівцями кордону Країни Рад, як передові загони Німеччини опинились в Нетішині. Навкруг точились бої з регулярною Червоною Армією, а фашисти вже розпочали наводити свій порядок. У с.Солов`є вони розстріляли захоплених бійців - танкіста Олександра Івановича Іванова та прикордонника Олександра Миколайовича Філіповського. Але постраждали не тільки воїни, що як могли, боронили рідну землю. Фашисти розстріляли мирні сім`ї. В перші дня окупації не стало родини Апончуків: Андрія, Євдокії, Ніни і Оксани; родини Онищуків: Василя, Галини, Домки, Євгена, Миколи; родини Федюків: Анатолія, Бориса, Василя, Ганни; ще однієї родини Федюків: Григорія, Івана, двох Надій, Олександра; родини Моцюків: Купріяна, Микити, Наталії, Оксани; сім`ї Меленюків: Володимира, Миколи, Петра, Улїти, Якима; не стало їх сусіда Івана Садовця.
Шістдесят п’ять років чекала земля на увічнення пам’яті цих людей. 2006 року в Солов`є відкрито пам’ятник загиблим, до якого 9 травня прийшли мешканці села, ветерани, молодь. У виступах міського голови О.Смишляєва, генерального директора ХАЕС М.Панащенка, голови ради ветеранів війни та праці м.Нетішина Г.Шеліванової звучали слова віри, що пам’ять не згасне, що милосердя стане нормою існування людей, що війна не повториться.
Цього травневого дня в Нетішині за традицією відбувся велелюдний мітинг-реквієм біля пам’ятника загиблим у Великій Вітчизняній війні. На жаль, у колоні тих, хто крокував до старої частини міста, все менше і менше учасників війни. Буквально напередодні свята пішов у вічність інвалід війни Андрій Володимирович Демидюк. Спроможних сьогодні самостійно пересуватись бійців другої світової можна перелічити по пальцях. Але вони гордо несуть свій хрест, надихаючи на звитяжну працю.
Понад двадцять років діє в місті нетішинська міська організація ветеранів війни та праці, яку очолює Ганна Василівна Шеліванова. Її молодість обпалена окупацією, партизанськими буднями, багаторічною працею по відновленню народного господарства. Дорогами війни, тільки вже афганської, випало крокувати і її сину Валерію, нині полковнику у відставці, голові Нетішинського об’єднання воїнів-афганців. Вони сподіваються, що онукам і правнукам дістануться в спадок лише спогади, а не вихор боїв.
Покладання квітів до пам’ятника від ветеранів Великої Вітчизняної останніми роками доручають Василю Юхимовичу Савчуку. Не дивлячись на поважні роки, він ще по військовому підтягнутий, бадьорий. “Скільки б не пройшло років, - каже ветеран, - вклонятимуся подвигу моїх побратимів, яким не судилось дожити до світлого дня Перемоги”.
Олексій Іванович Троценко попросився на фронт сам. Боявся, що без нього поб’ють ворога. Отож, після звільнення м.Рава-Руська, де мешкав юнак, став він бійцем регулярної армії. Більш досвідчені бійці стримували необстріляного воїна, “померти – не геройство, дожити до перемоги і відсвяткувати її – оце діло”, - стверджували вони.
Олексій Іванович зустрів вікопомний День Перемоги у медсанбаті: дістав поранення у ногу під час заволодіння їх військовою частиною невеликої гідроелектростанції західніше міста Штецин.
“Як перед атакою співали солов`ї, - згадує ветеран, – не спалось, було багато різних думок”.
Не думав, не гадав Олексій Іванович, що електроенергетика увійде в його подальше життя найважливішою складовою. Вся післявоєнна доля – служіння енергетиці. Тридцять літ тому він приїхав у Нетішин, аби побудувати тут атомну електростанцію, звести місто, надати йому гучної слави Подільського енерговелета.
Перший директор ХАЕС Олексій Іванович Троценко має право сказати, що тут, у мирній праці, здобув свою найголовнішу перемогу. А забезпечили йому цей тріумф усі, хто поліг на полях війни, кого не дочекались матері.
День 9 травня у Нетішині був насиченим на події. Після мітингу-реквієму чимало мешканців міста відправилось на партизанську стоянку “Лисья гора”. Тут звучали мирні постріли салюту на честь Дня Перемоги, у відповідь на які генеральний директор ХАЕС М.Панащенко побажав, щоб лише у такому випадку застосовувалась зброя.
Присутні їли смачну солдатську кашу з похідної кухні, ветеранів почастували 100 грамами.
В місті вирували спортивні баталії, була дискотека, масові гуляння. А насамкінець у небо злетіли зірки переможного фейерверку.
Віктор Гусаров
липень 2006
