Вхід

Покликана романтикою

 Вона гідно пройшла випробування часом, не розлетівшись в друзки від «удару» в сувору стіну буття. І юнацьке, зазвичай дещо спрощене і прикрашене світосприйняття, яким керувалася моя співрозмовниця у виборі професії, не привело з роками до розчарування. А спілкуватися цими днями випало з машиністом крана 5 розряду цеху ремонтного обслуговування та експлуатації вантажопідйомних механізмів енергоремонтного підрозділу Т.І.Дрейсвіною, чий портрет напередодні Дня енергетика занесено на Дошку пошани ХАЕС. Професія кранівника, нехай і не зовсім рідкісна, та все ж і не надто поширена, з огляду на свою специфіку, серед жіноцтва. Тим паче, що обрала її представниця не індустріального регіону, де технічні фахівці різного профілю більш затребувані, ніж деінде. У її рідній Северинівці, що у Маневицькому районі на Волині, промислових об’єктів катма. Кранового господарства тим паче. На моє прискіпливе, що ж спонукало юну Тетяну ступити саме на таку професійну стежину, вона й не приховує: далася взнаки романтика – вабила висота. Ця романтика не з книжок чи фільмів, а, так би мовити, місцевого похо¬дження. Не замилуватися природою її малої батьківщини не може навіть дуже черства душею людина. Довкола Северинівки ліс, від батьківської хати він – рукою подати: відразу через дорогу. - То я висоти не боюся, - каже Т.І.Дрейсвіна. Моє подивування від такого повороту в розмові розвіялося від подальшого пояснення. Поліська дітвора привчена до роботи змалку. Як і багатьом своїм ровесникам, з юних літ доводилося Тетяні пасти гусей, худобу. Увірену їм живність юні пастухи гнали до лісу і поки та поїдала смаковиту пашу, часу марно не гаяли, сповна віддаючись улюбленому заняттю – хвацько забиратися на дерева, гойдаючись у пишному вітті. Отак у дитячих забавах і гартувалася майбутня висотниця, про що, зрозуміло, на той час Таня і гадки не мала. ЇЇ вибір у сім’ї не заперечували, ніхто не просив передумувати. Мама була небагатослівною: “Подобається - вчися. Тобі працювати”. Підкріпленням своїх романтичних мрій Таня мала приклад сестри, котра працювала в Кузнецовську, де управляла підйомним механізмом. Виробничу практику після навчання в одному з луцьких профтех¬училищ дівчина проходила в Одесі, оскільки в рідному обласному центрі не виявилося такої кількості кранів, на яких би могли відпра¬цьовувати отриманий теоретичний матеріал новоспечені спеціалісти. Це стало поворотним моментом у її біографії. Якщо перевести основні життєві віхи Т.І.Дрейсвіної в географічну площину, межі її особистої карти визначатимуть чотири координати: Волинь, Одеса, Уфа, Нетішин. Волинь дарувала життя, тут пройшли дитинство і юність, звідси стартувала у дорослість з дипломом у руках. В Одесі познайомилася з майбутнім чоловіком, а згодом переїхала на його батьківщину – Уфу: ось звідки в Тетяни Іванівни нетипове для її отчого краю прізвище. В Уфі народилися в подружжя старші в сім’ї Марина й Сергій. А їх молодша сестричка, якій у січні буде 20, народилася в Нетішині. Першим за комсомольською путівкою приїхав сюди чоловік – будівельник за фахом. За ним подалася дружина. Було це в 1985-у. Каже, що саме тут вперше побачила, а точніше сповна відчула, що таке кран. Бо після заміжжя була декретна відпустка, за нею – друга. За роки роботи на ХАЕС, як сама зізнається, “пройшла всі крани”. Тобто крани різної вантажопід¬йомності – від 15 до 125 тонн. Стажувалася і для роботи на крані кругової дії – “полярному”, як звучить це на професійному сленгу. - Яка найбільша висота, на якій ви управляєте краном? – цікавлюся в Т.І.Дрейсвіної. - Купол реактора, а це приблизно 60 метрів. Взагалі, працюємо на різних об’єктах: у машзалі, спецкорпусі, відкритому розпо¬дільчому пристрої. Вона легко й зі сміхом говорить про ці висоти, підкреслюючи, що для кра¬нівника це звична робоча ситуація. Раз по раз нагадує, що висоти не боїться зовсім, а це в її професії надзвичайно важливо. Як і пильна увага, зосередженість, постійне почуття відповідальності, точність, вміння працювати з людьми. Без цих якостей, за словами Тетяни Іванівни, нічого сьогоднішнім випускникам, обираючи професію, потикатися в кранівники. Одного бажання отримати диплом саме такого профілю замало для того, аби зваба романтикою не стала ілюзією. Маючи понад двадцять років стажу, вона вправі це казати, тим більше вправі судити, чи не була її юнацька мрія помилкою. Переконує, що усе з точністю до навпаки: у професії не розчарувалася і жодного разу не припускалася думки про зміну набутого ремесла. Нелегкого, але цікавого, притаманного її душі – напрочуд життєрадісній і сповненій оп¬тимізму. Та й певної романтики також, яку жінка знаходить навіть у цілком буденних технічних речах. Діти моєї співрозмовниці пішли своїми шляхами-дорогами. Марина вивчилася на швачку, хоча зараз тимчасово не працює, бо виховує маленьку доньку. Сергій – офіціант за фахом, наразі він – охоронець у “Фокстроті”. Катя – студентка-третьокурсниця інституту слов’янознавства в Рівному, майбутній перекладач. Розлетілися з рідного дому і її (Т.І.Дрейсвіної – авт.) брати й сестри. Через близькість Маневицького району до Рівненської АЕС, багато земляків працевлаштувалися в Кузнецовську. Не виняток дві Тетяниних сестри: одна працює там на КНС, інша вже 17 років завучем у школі. Брат у Маневичах, сантехніком у місцевій лікарні. На Волині досі проживає мама цієї чималої сім`ї. З перших слів розмови з Т.І.Дрейсвіною з’ясувалося, що ми з нею земляки. Народилися й виросли в одній області, одночасно здобували освіту в одному й тому ж місті – Луцьку, щоправда, в різних навчальних закладах. Тривалий час працюємо на одному підприємстві – ХАЕС, а познайомитися випало тільки тепер. Я не жалкую, що наша зустріч відбулася. Ольга Сокол січень 2007


 





ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

faberlic