Минуло 18 років відтоді, як радянські війська залишили Афганістан. По вісімнадцять було нашим хлопцям у солдатських шинелях, коли їх туди відправляли. Те, що пафосно йменувалося “виконанням інтернаціонального обов’язку”, було не більше ніж яскрава ідеологічна обгортка. Те, що ховалося під нею, не вдалося втаїти навіть попри великі зусилля влади на цілковиту заборону правди про війну.
Першими дізналися її, безумовно, наші солдати й офіцери, віч-на-віч зустрівшись з жорстокими реаліями. Ігор Комаров, мій співрозмовник, один із очевидців і безпосередніх учасників тих подій. Як і будь-хто інший із товаришів по службі, істини своїх буднів на чужій землі у листах додому не переповідав. Не тому, що подібне було заборонене і люди, котрі відслідковували армійську пошту, все одно не пропустили б “крамоли”. Просто не хотів додавати неспокою рідним, бо і без того вдома тривожилися. Слав заспокійливі рядки, такі до болю знайомі всім, хто хоч раз у житті отримував кореспонденцію з трикутним штемпелем на конверті – польова пошта. “Живий-здоровий, служба йде нормально, годують добре…”. З харчами, каже, й справді перебоїв не було. І хоч не завжди вдосталь вистачало необхідних вітамінів, голодними солдати не були. Консерви, наприклад, та деякі інші продукти залишалися неспожитими і попросту пліснявіли. Щоб додати переконливості заколисуючим словам про своє життя-буття, вкладав у лист фотографії, картинка на яких не мала нічого спільного з війною. Хлопці, по-чудернацькому зодягнуті в місцеві “прикиди”, сиділи в горах поміж снігів і щасливо посміхалися. Ніби туристи, що подалися в далекі краї за екзотикою. До речі, на перевалі Саланг (висота понад 3600 м), де зазнімковувалася подібна екзотика, було дуже розріджене повітря, не вистачало кисню. Цього фоточутлива апаратура, на щастя, передати не в силі.
До знімків з власним зображенням Ігор нерідко додавав яскраві фото кіноактрис з індійських фільмів – вони на той час були популярні в Союзі. Таких пакистанських листівок у Афганістані було предостатньо, їх молодий солдат презентував сестрі.
Ця ідилія в конверті, відправленому на батьківщину (призивався Ігор з Шепетівки – авт.) відверто дисонувала з тим, що пережив за час служби насправді. До відправки в Афганістан солдат-новачок разом з багатьма іншими своїми ровесниками п’ять місяців проходив відповідну підготовку у навчальній частині в Ашхабаді (розвідроті Туркестанського округу – авт.). Близькі до Афганістану тутешні географічні умови та особливості, високі вимоги, професійна методика офіцерів (командир навчального полку Герой Радянського Союзу Ігор Плосконіс сам пройшов Афганістан, де був командиром розвідувальної роти, особовий склад якої навіть за непередбачуваних обставин йому вдалося повернути з бойової операції цілим і неушкодженим – авт.) дали свої результати. Хлопці їхали в чужу країну з достатньо серйозним багажем знань і навиків, добре поінформованими чим і в яких умовах їм належить займатися. І все ж реальність виявилася набагато серйознішою.
За роки, що пройшли, про нашу участь в афганських подіях не висловився хіба що німий та глухий. І як завжди буває в подібних ситуаціях, у цих судженнях ніхто не зважає на грань істини, легко пристаючи на перекоси. Вперто табуйованих радянською владою тем давно не залишилося, натомість суспільство захлинула інформація не тільки про реальну ціну війни для наших співвітчизників, а й маса негативу про “інтернаціоналістів”. Від прочитаного, почутого і побаченого на екранах порою паморочиться в голові. Що з того правда, спробувала дізнатися я в І.В.Комарова.
Він був відвертим, хоча відразу обмовився: “Не знаю, як сприймуть це хлопці-“афганці”. Зрештою, Ігор має право на свою думку і свої висновки будує на основі власних спостережень, розповідей офіцерів, у достовірності яких не сумнівається. В Афганістані, як, зрештою, на будь-якій війні, було всього. Інша справа, наскільки масштабними й системними виглядали ті відхилення від військового статуту. Тут, як мовиться, досить легко передати куті меду. І дуже прикро, що колишнє “цілком таємно” і теперішнє “вседозволено” за рівнем невігластва стали тотожними. Не вдаючись у крайнощі, колишній молодший сержант Радянської Армії Ігор Комаров констатує: правда, що в нашому війську мали місце випадки нестатутних відносин, недолугого керівництва окремих командирів, присвоєння незаслужених медалей, мародерства та насильства, безглуздої смерті, до якої непричетна ворожа сторона, самогоноваріння – цукру було вдосталь, дріжджі на своїх стаціонарних пекарнях також водилися. Косили солдат через нестачу питної води інфекційні захворювання, таких хворих приймали два госпіталі – у Баграмі й Кабулі. Вживали військовослужбовці й наркотики, у місцевих цей дурман легко можна було виміняти на шапку, бушлат, дизпаливо тощо. У такий спосіб хлопці просто розслаблялися після операцій, а місцеві переслідували дві мети: власна вигода та задурманення голів миротворцям, ставлення до яких було двояке. У цьому була хитра тактика противника – зруйнувати дисципліну в солдатських рядах і таким чином послабити суперника.
Тактичні ходи афганців відзначаються вивіреністю і точними розрахунками. Не всяка радянська військова колона піддавалася обстрілу. Але технічна, з боєприпасами – обов’язково. Як правило, засідки робили поблизу ущелин, підбивали перші машини. Решті на одній-єдиній дорозі маневрувати не було змоги, рух попереду також був перекритий. Починалося, як каже Ігор, пекло. Люди не знають куди подітися, особливо губиться молоде поповнення. Тут багато залежало від мудрості командира, наскільки адекватно і грамотно зуміє він діяти в подібних умовах. Душмани ж під час таких операцій діють просто блискавично, у полон наші хлопці потрапляють саме за таких умов. Ігор пригадує одну операцію, під час якої 16 наших військовослужбовців пропали безвісти. Їх не було ні серед вбитих, ні серед поранених, яких довелося виносити з поля бою.
Найбільш важкими були перші виходи на операції. Поміж собою такі завдання хлопці називали більш природнім терміном: “йти на війну”. До молодих, як правило, приставляли старших по строку служби. Ігор у свій перший вихід отримав зауваження від замкомвзвода: після команди “Привал” солдат пошукав зручнішого місця, де б його присісти. І запам’ятав відтоді й назавжди, що робити це варто тільки там, де застала тебе команда. За роки воєнних дій місцевість була густо всіяна мінами, у тому числі й радянського виробництва. На них також підривалися й губили життя наші солдати.
Багато загинуло з тих, з ким випало служити І.В.Комарову. Хто повернувся, розкидані по всьому Союзу, бо в основному це були вихідці з Москви, Ленінграда, Сибіру, Середньої Азії. Отож мало що про кого знає тепер, хоча радий був би спілкуванню. Їм є про що згадати, є про що поговорити. Ігор з вдячністю говорить про тих командирів, котрі керувалися мудрістю, тверезими розрахунками: приміром, майор Глушко, капітан Птічкін. За такими у разі їх повернення в Союз хлопці щиро, не показово, салютували автоматними чергами.
Сьогодні І.В.Комаров продовжує військову справу, останніх 10 років віддав службі у військовій частині з охорони Хмельницької АЕС. Свій професійний вибір зробив ще у школі, хотів бути десантником. Разом із другом писали навіть листа у Рязанське десантно-командне училище, єдине такого типу у всьому СРСР. Але у відповіді значилося, що в хлопців недостатньо балів для проходження конкурсу - на 1 місце претендували 30 чоловік, і перевагу надавали відмінникам, майстрам і кандидатам у майстри спорту. Пізніше один із командирів радив вступати в Орджонікідзівське військове училище, він сам було загорівся стати морським піхотинцем і примітив відповідний навчальний заклад у Благовєщенську, що на Далекому Сході. А вступив після Афганістану і з часом закінчив Київське вище загальнокомандне училище. Після нього служив до розпаду СРСР у Бакинській роті спецназу. Збулося те, про що мріяв, разом з тим на долю військовослужбовця випали інші випробування: участь у “наведенні громадського порядку” під час заворушень у Нагорному Карабаху й самому Баку. Якби не написав рапорт про переведення в Україну, у подальшому послужному списку була б ще й Чечня – роту, в якій служив, ця “гаряча точка” не обійшла. Він повернувся в рідні краї.
Я поцікавилася в Ігоря чи поїхав би він в Афганістан вже з цілком мирними цілями, якби випала така нагода.
- Залюбки, і в Баку також, - сказав він.
Що пережито, не викреслити з пам’яті. Воно в душі, у підсвідомості, приходить у снах. Часто, як зізнається І.В.Комаров, у досить химерних і незрозумілих. Чітко бачиться у снах ота чужа територія, частіше навіть бакинська, а не афганська. Сниться, буває, війна. Він спостерігає за висадкою десанту, розуміючи уві сні, що зістрибують з вертольоту не наші. А вже поруч з землею люди раптом трансформуються в авіабомби, лунають вибухи. Розуміючи всю небезпеку, починає, аби не потрапити під обстріл, втікати і… опиняється в рідному селі. Таке наснилося буквально недавно.
Ігор не знаходить пояснення таким нічним видінням, каже, що залишають вони по собі неприємний осад. З часом забуваються. Я ж бажаю співрозмовнику, аби снам таким не судилося збутися. Досить вже й тих пережитих реалій, які залишилися в минулому. Пережитих як ним особисто, так і родиною, бо хоч щоб там не писав з далеких країв син, материнське серце щеміло від розпуки й тривоги. Денно і нощно молилася вона за повернення сина, замовляла службу в храмі за його здоров’я. А повернувся, не могла натішитися, не могла повірити, що це він ступив на рідне подвір’я. Без милиць, без видимих шрамів. А коли Ігор приліг спочити, ретельно оглянула синове тіло чи ж нема де слідів від поранень.
Впродовж служби Ігор мав із собою фото мами: як зв’язок з рідним домом, як оберіг. Хто зна, можливо саме він, цей знімок, який згодом зайняв достойне місце в армійському альбомі, вберіг його від ворожої кулі? Материнська любов додавала молодому солдату сил, її не могли зупинити жодні відстані й перепони. Як не могли вони спонукати забути якого ти роду-племені. Коли по телебаченню, та ще й по центральному союзному каналу він почув українською “Знову цвітуть магнолії”, серце застукало так, що ладне було виплигнути з грудей і майнути на Україну. Благо, отчий дім таки дочекався солдата.
Ольга Сокол
лютий 2007
