Коли Петро Бражук влаштувався машиністом-обхідником пускорезервної котельні цеху гідроспоруд теплових і підземних комунікацій ХАЕС, про складну техніку мав опосередковані знання. Але в думках уявив електростанцію великим годинником, де все має свій сенс і послідовність. До виконання обов`язків призвичаївся швидко, бо котельня перед пуском першого енергоблока працювала денно і нощно (у 1983 році діяло три котли, інші три готувались до експлуатації. – авт.) - пусконалагоджувальні роботи вимагали великої кількості гарячої води та пару.
Через десять років роботи на пускорезервній котельні Петро Бражук доріс до посади старшого машиніста. У 1994 році йому запропонували очолити одну із змін цеху гідроспоруд теплових і підземних комунікацій. Петро Вікторович висловив певні сумніви у доцільності пропозиції, мовляв, не має відповідної освіти. Але керівники були іншої думки, вважаючи передумовою професіоналізм.
Для підтвердження кваліфікації начальника зміни Петро Бражук успішно склав усі необхідні іспити, одержав відповідні допуски. Згодом став студентом Київського енергетичного технікуму, а тоді і Севастопольського університету ядерної енергетики та промисловості.
Начальник зміни повинен відмінно орієнтуватись не тільки у параметрах ввіреного технічного господарства, а й добре знати принципи послідовної взаємодії агрегатів, пристроїв, систем, від яких залежить виробництво електроенергії та безпека експлуатації. Не менш важливим є те, наскільки персонал зміни спроможний на психологічну сумісність. Хоча такі критерії оцінки поширені серед астронавтів, на електростанції не менша відповідальність. Петро Бражук намагається створити відповідний мікроклімат у підпорядкованій зміні, до складу якої входять різні за віком працівники. Ветеранами тут по праву вважають машиніста котла Миколу Моцюка, старшого машиніста Валерія Кажгалієва. За переконаннями Петра Бражука, персонал зміни має працювати злагоджено, як годинниковий механізм.
- Петро Бражук, - розповідає начальник пускорезервної котельні Ярослав Андрійчук, - врівноважена людина і майстер на всі руки. Пригадую, якось він полагодив мою циферблатну «амфібію», дотепер працює.
Перший свій годинник Петро відремонтував ще в кінці сімдесятих років. Це було ніби й нескладно. Потім взявся за більш серйозніші лагодження. Петро Бражук вже й не пригадає, скільки його руками відновлено годинників. Лік вимірюється не однією сотнею. Зиску від свого захоплення не шукає, бо звертаються до нього в основному знайомі, друзі.
Годинникар-аматор пригадує, як одного разу до Нетішина у короткочасну відпустку із Китаю повернувся Микола Юрлов, який до виїзду за кордон працював начальником зміни ХАЕС. Він зателефонував до Бражука, мовляв, придбав дорогого іноземного «дзиґаря», а про його точність і справність годі й думати. Пометикував дещо над «буржуйським» витвором Петро Вікторович, і усунув огріхи. І у щоденній роботі він намагається, щоб огріхів було якнайменше, щоб все працювало, як годинник.
Олександр Шустерук
березень 2007
