Вловити цей унікальний аромат дано не кожному. І тільки люди з витонченою душею та глибоким відчуттям прекрасного здатні розпізнати ці невловимі нотки, набратись від них сили та енергії для творчого сподвижництва. Майстри декоративно-ужиткового мистецтва якраз із цієї когорти талановитих особистостей. І Всеукраїнський симпозіум “Солом`яне диво”, який проходив цього тижня в Нетішині, яскраве тому підтвердження.
Це перший захід такого роду на теренах України, який став можливим завдяки ініціативі заслуженого майстра народної творчості М.В.Кравчук (на знімку внизу ліворуч), удостоєної цього звання минулоріч. І фантастичній підтримці її ідеї начальником Нетішинського управління культури й туризму С.М.Кравчук, котра до останнього сумнівалася чи ж вдасться поєднати уклад хай і не цілковито урбанізованого міста енергетиків – багато ж бо серед його жителів людей від землі – з мистецтвом, традиційно притаманним українському селу. Усі сумніви й перестороги розвіялися як тільки учасники симпозіуму зібралися тут. Двадцять майстрів, що прибули на “Солом`яне диво” в Нетішин, презентували доробок дев’яти областей: Івано-Франківської, Львівської, Волинської, Рівненської, Хмельницької, Київської, Сумської, Кіровоградської, Дніпропетровської. Наймасштабніше була представлена Волинь.
Мистецтво плетіння соломкою гості вважають неналежно пошановуваним в Україні, хоча якщо й не найдревнішим, то найпоширенішим. Адже матеріал – природний та такий, що не потребує особливої обробки. Уся підготовка – запарювання гарячою водою. Не те, що льон з незбагненно довгою дистанцією від гнучкого зеленого стебла до білої нитки, а відтак полотна. А тут головне услідкувати за рівнем стиглості соломи (зараз у майстрів якраз пора заготівлі – авт.) та гарненько вижати. Для плетіння годиться все стебло – від корінця до колоска.
Чи не першими авторками найпримітивніших солом’яних ляльок були селянки-жниці на панському полі. Аби забавити залишене під копою дитя, якого ніколи було ні толком погодувати, ні переповити, бо зіркий наглядач за зайве відлучання від роботи тут же пускав у хід нагайку, жінки й робили простенькі цяцьки, перев’язавши нашвидкоруч скручений, ніби для перевесла, та навпіл зігнутий пучок солоВправлятися серпом М.В.Кравчук не вміла, допоки не захопилася плетінням соломкою. А коли набула в цьому ремеслі досвіду та визнання, почала й жито сама вирощувати на присадибній ділянці. І винятково сама його збирати, нікому не довіряючи цієї святошної справи. У ній знаходить найбільше творче натхнення: бо що може бути більш щемливо-тривожним для нашого єства за відчуття запаху хліба. У пору цвітіння жита, коли Марія Василівна робить перший зажин, воно пахне, каже, медом. І отой ні з чим незрівнянний запах, отой широкий лан і п’янкий простір, у якому ти просто билинка, роблять чистими і безкраїми помисли, породжуючи нові ідеї, нові образи.
Так стверджує не тільки ця майстриня. Микола Сергійович Огородник, наприклад, любить виходити у відкрите поле і вголос промовляти у високість. Не чуючи жодних живих слів у відповідь, запевняє, що в ці моменти набирається небаченої життєдайної сили. Скажете, магія? Митці, до речі, й не приховують, що їх творіння – як завершені роботи, так і сам процес – справді несуть в собі ознаки утаємниченості, пізнати які здатні одиниці.
Дивна штука, обоє моїх співрозмовників, різних за освітою, характером тощо абсолютно однаково прийшли до опанування цього виду мистецтва. Ще хлопчиком житель Копиткова, що у Здолбунівському районі на Рівненщині, Микола Огородник прослухав про діда Онищука з сусідньої Мар`янівки, котрий майстерно виготовляє солом`яні брилі. Йому так забажалося і собі навчитися цій справі, що одразу ж сів на велосипед і подався на його пошуки. У першій-ліпшій хаті, куди зайшов хлопчина, йому відповіли: “Я Онищук, але брилів робити не вмію, це, мабуть, мій сусіда”. Ступив на чергове подвір`я і там чоловік мовить те саме. Мар`янівка виявилася селом Онищуків, які відправляли допитливе хлоп`я від хати до хати, а той, кого шукав Микола, світлої пам`яті Дмитро Ількович, як відгукується про нього сьогодні вдячний учень, жив на самій окраїні.
Марія Кравчук, хоч і мала мистецьку освіту – закінчила Львівське училище прикладного мистецтва, а згодом ще й художньо-графічний факультет Івано-Франківського педінституту, - з соломою не працювала. Та одного разу в автобусі побачила в руках у пасажирів дивовижну скриньку для зберігання сільгосппродукції. Вона не йняла віри, що виріб із соломи, що живий ще майстер, котрий його виготовив, дід Олександр. Дарма, що від Туличева, де вона жила, і Купичева, де працювала (обидва села знаходяться в Турійському районі Волинської області – авт.) добратися було непросто: до райцентру автобусом, а там, ще через два села пішки до потрібного Кульчина. Жінка зібралася в дорогу, бо понад усе хотіла навчитися і сама творити солом’яне диво. Воно ж так бо зачарувало її, війнувши в обличчя запахом сонця.
І Миколі Огороднику, і Марії Кравчук їх навчителі показали тільки один вид плетіння. До решти приходили самотужки. Але, як каже М.В.Кравчук, стоячи на порозі життя, дід Олександр, як знахарство, передав їй свій секрет, а вона з небаченою щирістю його перейняла, пройнявшись сказаними дідом словами, сповненими розчарування: “Учу багатьох, а робити цього ніхто не хоче”.
Микола Огородник тим часом жалкує, що свого часу не надавав особливого значення мудрим настановам свого діда-пасічника. Думав, і навіщо воно мені. Кається тепер за дитячу нерозважливість, бо має чималу пасіку на своєму ремісничому хуторі. Щоправда, дещо з того, що чув від діда, але ніколи не застосовував на практиці, якось само собою пригадалося. Інше, на жаль, навіки втрачено. Микола Огородник – за фахом агроном, десять років віддав журналістиці. Але за покликанням він – митець. На своєму ремісничому хуторі розвів унікальний фітосад лікарських трав, для пасіки придбав окрім сучасних цікавий вулик виробництва 1937 року і налаштований достойно відсвяткувати його століття. Засвоївши в дитинстві один вид плетіння соломою – зубчатку, став з роками справжнім майстром у цій царині. Солом’яного бриля зробив навіть під час служби в армії, на жаль, він не зберігся.
- А де ж солому брали? – поцікавилася.
- О, був випадок їздили жати її на БТРі!..
- А серпа де ж взяли?..
- Та так, лезом примітивним скористався.
Мій співрозмовник – глибока скарбниця українських приповідок, дотепів. Він довго пояснював на конкретних прикладах, що за звичаєвими поняттями наших пращурів є сороміцьким, а що, так би мовити, природнім. Ділився враженнями від спілкування з Президентом Ющенком під час відвідин ним свята пасічників. У Нетішині ж, вигадуючи чим би ще подивувати публіку, разом з іншим учасником симпозіуму Миколою Лукичем Чирвою, завели козацьких пісень.
Загалом усі гості, хоч би який куточок України вони не представляли, навдивовижу балакучі й прості в спілкуванні. Бо хоч “Солом`яне диво” лишень вперше стартувало в Україні, його учасникам не раз випадало представляти свій доробок в інших мистецьких заходах, у тому числі й на міжнародному рівні. Зрозуміло, що такі контакти формували окрім всього і рівень комунікабельності.
Марія Кравчук, наприклад, на міжнародному рівні вже не почувається заляканим птахом. Була зі своїми роботами в Білорусії і той фестиваль неабияк подивував волинянку, що художньою обробкою соломки займаються ще десь, окрім України. Це “десь” вона мала нагоду побачити на Міжнародній виставці в Японії, де митці засобами народного мистецтва намагалися якнайповніше передати тему екології, що передбачалося умовами заходу. Її вразило збудоване японцями за 4 роки ціле місто з величезними павільйонами для кожної з 120 країн-учасниць. Свято береже майстриня презентований на виставці бриль місцевого виробництва. В очі кидається нетрадиційний для нашого краю азійський фасон. Що за солома використана японцями, волинянка й не замислювалася. Можливо, й рисова.
Роботи Марії Кравчук та її вихованців із студії “Житечко”, що діє при Купичівській загальноосвітній школі, бачила і гідно оцінила Америка. На замовлення тамтешнього музею солом’яного мистецтва вони виготовляли для участі в конкурсі солом’яні маски за темою “Міфи і легенди”. Тут і здійснилася давня мрія авторки “зробити щось для Мавки”. Хотіла свого часу вишити сорочку, та все руки не доходили. І ось – нагода. Шануючи минувшину рідного краю, захоплюючись творчістю Лесі Українки і її невмирущою “Лісовою піснею” зокрема, “Житечко” разом зі своєю наставницею взялися до роботи. В результаті першу премію присудили Маріїній Мавці, за нею - Водяна Русалка Інни Чонки, премія жюрі дісталася Людмилі Стукаловій.
На симпозіум переважна більшість його учасників прибула в національному вбранні. На Марії Кравчук – вишита сорочка із домотканого полотна: тканина давнішня, вишивка на ній цілком сучасна. До речі, після роботи з соломкою вона закинула рукоділля споконвічно притаманне жінкам: вишивання, в’язання. Все відійшло на задній план. Тепер, після 20 з лишком років, коли виросли послідовники, серед них, до речі, і син, вона подумує трохи видозмінити своє творче заняття і серйозно взятися за живопис. Створити музей, в якому чільне місце займуть солом`яні вироби, відкрити в Купичеві спеціалізовану школу замість студії, на рахунок чого є вже підготовлений районною радою проект. А ще - поставити солом`яне мистецтво врівень з ткацтвом і гончарством.
У її роботах, як і в роботах її учнів, немає повторів. Вона не створює на папері попередніх ескізів, просто бере в руки солому і творить. Найбільше любить працювати над втіленням образу жінки-берегині, виготовляти іграшки, птахів, прикраси…
Хто відвідав виставку митців, мав змогу відкрити для себе фантастичне розмаїття солом’яних виробів: декоративні вази, брилі, господарські ємності, пов’язки, пояси, сумки, вінки, ляльки. Ба, навіть одяг! Який, без сумніву, так би пасував Лесиній Мавці! Усе це сповнене особливої енергетики й тепла, добра і любові.
Гості мали ряд цікавих зустрічей з нетішинцями, провели майстер-класи в художній школі, познайомилися з містом енергетиків, у тому числі побували в навчально-тренувальному центрі та на оглядовому майданчику ХАЕС. М.Л.Чирва стверджує, що його перестороги, а чи присутній в сучасному багатонаціональному місті український стержень, розвіялися вже за якусь мить після прибуття в Нетішин. Бо тут “будинки не закривають неба”, а значить люди не є обділені духовно, бо їм відкриті для споглядання і зорі, і місяць, і сонце.
Людно було в четвер на міському ринку, де наші гості організували виставку-ярмарок. І річ вподобану можна було придбати, і концерт подивитися, і розповідь цікаву почути, і творчий процес побачити, і самому спробувати хоча б ази майстерності збагнути. Треба сказати, вправність рук митців зачаровує, здається, вони не знають перепочинку. Втім, доля правди в цьому є. За словами М.В.Кравчук, вона працює до цілковитої втоми. Як правило, це наступає опівночі. Далі – несила. Але настає новий день, а за ним – нові ідеї. Солом`яне диво оживає новими відтінками, даруючи нам тепло і запах сонця.
Ольга Сокол
червень 2007
