Вхід

«Віриш у свою дорогу? Іди і не звертай!»…

 

Лише лінивий не цитував свого часу слова В’яче­слава Максимовича Чорновола про те, що, залишити другий енергоблок ХАЕС в 90 відсотковій стадії готовності можуть лише погані господарі, і про те, що у майбутньому, в новій Україні всі справи вирішуватимуться не шляхом руїни, а продуманою політикою. Це він написав у книзі почесних гостей ХАЕС 1991 року. У грудні поточного йому виповнилося б сімдесят. На будівлі колишнього кінотеатру «Юність» нині меморі­альна дошка, яку виготовив заслужений  художник України Сергій Чумаков.

В’ячеслав Максимович Чорновіл - відомий український політик, державний діяч, публіцист і журналіст - народився 24 грудня 1937 року ( за документами 1 січня 1938 р.)  на Черкащині в селянській сім’ї. Це - офіційні рядки біографії.

У нього буде багато їх - офіційних. У карних справах, доносах, і лжесвідченнях найманців. Будуть друзі і зрадники, будуть книги і тюрми, буде легендарний виступ у кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» з протестом проти арештів української інтелігенції. Будуть безробіття, обшуки й допити. Буде тривале голодування.

Його ім’я – невід’ємна частка історії боротьби за незалежність України. Він пройшов нелегкий шлях, до останнього служив ідеалам волі й демократії.

Журналіст за фахом, В’ячеслав Чорновіл працював на радіо і телебаченні, у пресі. Бачив правду життя і не корився режимові. Розпочав трудову діяльність в українському правозахисному русі, опублікував на Заході публіцистичні книги «Лихо з розуму» (1966) та «Правосуддя чи рецидиви терору» (1967), за що був заарештований і ув’язнений. Відбувши покарання, 1970 року поновив випуск самвидавного «Українського вісника». 1972 року його знову заарештували і засудили на шість років, а 1980 року - втретє, за сфабрикованим звинуваченням.

Повернувшись 1985 року, одразу активно включився  в  суспільно - політичне життя. Став  одним  з секретарів Української Гельсінської спілки. Був обраний народним депутатом України і того ж 1990 року став головою Львів­ської облради та облвиконкому.   

Далі була участь у перших президентських виборах, на яких посів друге місце. Від 1992 року - заступник голови постійної комісії Верховної Ради з питань гласності та засобів масової інформації. І врешті-решт - співголова Народного Руху, наймасовішої в ті роки демократичної органі­зації. Від 1993 року очолював депутатську фракцію Народного Руху України у Верховній Раді, плідно працював у Комісії з питань культури   та   духовності. 1996 року був удостоєний Державної премії України ім. Т. Шевченка…

Він не став Президентом України. Його вбили у дорозі. Чиновники казали і кажуть - нещасний випадок. Не вірилось і не віриться.

І похорон його довіку не забути. Довжелезна, кілометрова, чисельна жалобна процесія, море квітів, палкі промови, присяги, прокльони…  І сльози,    сльози…

«Якби мене запитали, чи жалкую я про те, як склалося моє  життя, про від­си­джені 15 років, я б відповів: анітрохи… І якби довелося починати  все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив.

Часи змінюються, інколи залишаєшся майже один. У мене таке було. Але всеодно вірю, що чиню правильно. Не будемо говорити високі слова про ідею, відповідальність тощо. Ти вирішив, що так, а не інакше, потрібно  діяти.  Віриш у свою дорогу?  Іди  і  не  звертай!»…          

Віктор  Войковський

січень 2008


 





ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!