Плину часу не помічаєш, коли події накочуються одна за одною і зменшують день до рідких годин зустрічей з друзями і розміру нетривалого сну. Це суть існування багатьох журналістів, особливо обтяжених редакторськими повноваженнями. Цікавий феномен у цій сфері діяльності: редактор не лише виконує господарські функції, несе відповідальність за колектив, але й, як правило, є «першим письменником», тобто займається написанням найважливіших матеріалів. Отож, редактор «Енергобудівника» Петро Войтович не зоглядівся, як на його життєвому годиннику відстукало п’ятдесят. Відверто, не віриться, адже жвавості і природного ентузіазму йому не позичати. Подекуди він розповідає, як у молодості «джигітував» на мотоциклі, як вантажівкою їздив до дівчат на ближні села і які митарства пройшов, аби вступити спочатку до одного вузу, згодом до другого. Коли він це розповідає, то не думаєш, що це прийшла пора мемуаристики, надбання літ, а все ще той юнацький дух змагальності, задоволення власного его, коли ти себе відчуваєш закоханим, найпотрібнішим на землі.
Десять останніх років Петро Михайлович найзакоханіший у свою газету «Енергобудівник», яку прийняв з рук Миколи Панасюка. А в цей час проходила реорганізація підприємства, яке є засновником видання – УБ ХАЕС. В ці роки то підскакували до надзвичайних вершин обсяги роботи підприємства, як під час підготовки до пуску 2-го енергоблока ХАЕС, так і просто скуйовджувались до мізеру. І перед журналістським колективом ставилося завдання розширювати штат, збільшувати обсяг газети, шукати зразки великих діянь колективу будівельників, а потім поставало питання мало не ліквідації видання. Все це нерви. Пригадую ентузіазм польового командира Петра Войтовича під час «помаранчевої революції», а зрештою - розчарування тим, що сталось. Важливо, що не розчарувався в колегах і друзях, які довірили йому очолювати місцевий осередок Національної спілки журналістів України. Відзначу, що за його ініціативи було представлено до відзнаки нашого колегу Олександра Шустерука за ряд культурно-мистецьких проектів і НСЖУ таки визнала діяльність Олександра за 2006 рік кращою в країні. Він ініціював також подання на Почесну Грамоту старійшину нашого цеху В’ячеслава Гаврилюка від обласної організації НСЖУ, плідно співпрацює з журналістами з «Нетішинського вісника, «Пульсу», «Перспективи», не залишає поза увагою молодіжне видання «Час молоді», інших колег по перу.
В журналістиці він починав свій шлях з фотокореспондента і більше в силу необхідності займається фотодокументалістикою, є учасником ряду фотовиставок.
Людина пізнається у труднощах. Знаю Петра Войтовича як трохи гарячкуватого у напружені творчі моменти. Але у важкі життєві моменти він вміє концентруватись, з холодним розумом переживати негаразди. І це свідчення «не хлопчика, але мужа».
П’ятдесят – час визначальний для людини. Є підстави для певних підсумків і планка для подолання подальших вершин. Високих тобі злетів, колего!
Віктор Гусаров
січень 2008