Вхід

ВИСОТИ МИКОЛИ РАДЮКА

 

Цей день у  Миколи Радюка особливий – тато аж на п’ять хвилин довірив кермо комбайна.

«Ось розпочнеться новий навчальний рік, неодмінно розповім друзям про свої польові мандри», - думав новоспечений комбайнер.

Богданівка Корецького району Рівненської області, де народився Микола Радюк, відносилась до бригадних сіл, сільська ж Рада знаходилась у сусідньому Брикові. Водночас, незважаючи на порівняно невелику кількість місцевих жителів, у Богданівці була неповна середня школа.

У навчанні Микола не діставав зірок з неба, але й задніх не пас. Треба було «тримати марку», бо мама працювала директором школи. Коли випадали вільні години, Радюк із друзями сотворяв повітряних зміїв. Важко передати радість, коли багатоденні майстрування увін­чувались успіхом. Ромбовидна повітряна «бестія» із шлейфом коротеньких різнокольорових стрічок повільно здіймалась увись. Траплялось, що нитка переривалась, і змій, підхоплений потоками повітря, кудись зникав. Втрата не сильно засмучувала хлопчаків, бо через деякий час над сільським лугом здіймався новий витвір. Захоплення стало поштовхом до авіамоделювання. Траплялось, що Микола зі своїми друзями – двома Ігорями – над кресленнями засиджувались допізна. Вони творили літаки, кораблі. Серед яких були й діючі моделі.

- Я тримаю в руках корду, - розповідає Микола Радюк, - від якої тягну­ться дроти управління, а літальний апарат виписує кола, маневруючи вверх, вниз. Роботу маленького двигуна чути на всю округу. На наші показові демонстрації збирались дорослі і малеча. Ми марили небом.

Справжні літаки Микола Радюк побачив під час служби в армії. Після закінчення Новоград-Волинського машинобудівного технікуму потрапив у льотний полк, що ніс бойове чергування у Івано-Франківську. Пройшов відповідну підготовку і одержав спеціальність авіаційного механіка. Микола по-доброму заздрив офіцерам, які споглядали землю з висоти. Для юнака небо залишилось недосяжним…

До приходу на ХАЕС Миколі Радюку довелось попрацювати у різних організаціях. Трудову біографію розпочинав  механіком трудомістких процесів на фермі місцевого колгоспу, згодом  навчився випалювати на заводі цеглу, а в 1995 році влашту­вався монтажником технологічних трубопроводів Хмельницького монтажного управління «Теплоенерго­монтаж». Набутий досвід став підставою для зарахування його у штат працівників пускорезервної котельні. Згодом одержав пропози­цію перейти в ЦЦР, зрештою очолив службу спеціальних і монтажних робіт ЕРПу.

- Мені у житті таланить на добрих і чуйних людей, - засвідчує Микола. - Я не зміг би швидко стати спеціалістом, якби не допомога колег. Щиро всім вдячний. Пригадую, як тільки було організовано енергоремонтний підрозділ, взаємодія між підрозділами бажала бути кращою. Тепер можу з повною відповідальністю сказати, що існує сильна та стабільна команда ремонтників. Мої колеги по роботі, в питаннях проведення реконструкції та модернізації, - не підведуть.

Батько Миколи часто цікавиться роботою сина. Той особливо багато­ розповідає про підсумки місії «OSART», яка нещодавно перевіряла, як мовиться, по всіх статтях станцію­, у тому числі і діяльність очолюваної ним служби. Має чим похвалитись.

Про те, що син Радюків працює на ХАЕС, знає все село. Батьки цим і пишаються. Правда, трапляється, що округою ширяться чутки про якісь негаразди на електростанції, односельці зразу за роз’ясненнями поспішаю­ть до Миколиного батька.

- Та що ви, люди добрі. Ось телефонував до сина, у Нетішині все гаразд. А він мене не обмане.

А коли збираються з сином на традиційну риболовлю, то батько допитується що та як, звідки ж беруться усі ці чутки, а може й насправді що не так.

- Все нормально, батьку. Ніхто собі не ворог. Це моя земля і жити тут ще не одному поколінню. Тут високе небо, родючі поля, розумні люди.

Олександр Шустерук

лютий 2008


 





ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!