Його дитинство і юність проходили в часи, коли потенційних захисників Вітчизни з малих літ переконували: той не чоловік, хто не служив у війську. І Віктор Коломійчук, як і величезна когорта ровесників по всій країні, слідуючи цьому гаслу, ретельно готувався до відповідальної місії в майбутньому. Займався спортом не тільки на уроках фізкультури, а й в ДЮСШ, має за плечима школу ДТСААФ. Зрештою, нерозумно було б такий підхід підганяти суто під передармійський вишкіл, бо хіба тільки армії потрібні фізично загартовані люди? І коли як не в дитинстві та юності дбати про здоровий дух у здоровому тілі?

Відпрацювавши після закінчення технікуму два роки учителем фізкультури, В.А.Коломійчук на власному досвіді переконався, в суспільстві відбулися й дуже стрімко кардинальні зміни у поглядах на раніше незаперечувані речі. І на зауваження та роз’яснення вчителя про необхідність заняття спортом, наприклад, школяр з легкістю відповідав: “А мені вдома казали, що це не основний предмет”.

Своїй дев’ятирічній доньці він подібного ні-ні. І хоч через певні обставини лікарі не рекомендують дівчинці посилених фізичних навантажень, поза спортом вона не залишається, пробує себе в легкій атлетиці. Віктор сам і дотепер виступає в легкоатлетичному суперництві, яке проводиться в рамках Спартакіади ХАЕС, за військову частину з охорони підприємства, у якій проходить службу.

Його ж строкова служба починалася більше десятка літ тому з учебки в Бердянську. Далі був Дніпропетровськ, тут на базі їхнього полку саме формувався батальйон миротворців для відправки у Боснію і Герцеговину. Каже, для них не було секретом, що там війна: проводили нашим військовослужбовцям політінформацію, співставляли хлопці ситуацію з тим, що наслухалися раніше про Афганістан. Отож, знали на що йдуть, але давали добровільну на те згоду. Зважаючи на те, що це була перша ротація миротворчих військ з числа  строковиків – до і після них у Боснію і Герцеговину відправляли контрактників - військове командування затребувало ще й письмової згоди батьків. Зі Славути від Коло­мійчуків-старших надійшла позитивна відповідь.

Як пройшли для батьків подальші сім місяців, поки Віктор перебував поза Україною, відомо тільки їм самим. Але те, що вони не пропускали жодного випуску телевізійних новин і знали про ситуацію в Боснії та Герцеговині все, що озвучувалося в ефірі, факт. Син натомість не мав змоги дивитися наші канали і про події в Україні дізнавався в основному з листів. Як служилося?

Базувалися в Сараєво, в колишніх казармах генерала Тіто. В обов’язки миротворців входило виставляти блокпости на дорогах, перевіряти документи, машини, супроводжувати вантажі в анклави – приміром, мусульманські міста на території сербів. А з’являлася інформація про можливі теракти, спрямовані на руйнацію підстанції, яка забезпечувала  електроенергією все Сараєво, чи газопроводів, скажімо, солдати долучались до операцій, які б унеможливлювали зловісні наміри.

Український батальйон фактично сусідствував з французьким, бувало, виходили на спільні операції, діяли узгоджено, адже і ті й інші перебували тут під егідою ООН. Окрім виконання бойових завдань, мали можливість неформального спілкування. Коли українцям бракувало стандартного набору фраз англійською, чому навчали перед відправкою за кордон, “мовою” міжнаціонального спілкування ставала найбільш живуча й зрозуміла мова жестів. За місцем дислокації так само “нахапалися” трохи сербських та хорватських слів, могли порозумітися з корінним населенням. Віктор каже, що тамтешня мова дуже цікава, бо акумулює  в  собі відразу кілька європейських. І в принципі  не є аж дуже складною, навіть якби зараз, через  роки, випало потрапити у те мовне середовище, не відчув би себе цілковитим чужинцем й зумів швидко адаптуватися, бо “не згадаєш лиш того, чого ніколи не знав”. Зрештою, згадати може і киргизьку – в Киргизії народився, і казахську – в Казахстан  згодом  переїхали батьки, там він навчався  в технікумі.

Якою побачилася нашим хлопцям Боснія і Герцеговина зсередини, чи справді вже сама присутність у країні миротворчих військ могла зупинити ворогуючі сторони за півкроку до збройних сутичок? Так, миротворці виступали серйозним стримуючим фактором, у місцях дислокації військ бойові дії не велися. Як тільки виникала стрілянина на інших територіях, їх відразу направляли туди.

Відслуживши відведений термін, українці так до кінця й не збагнули, що є першопричиною війни в рамках донедавна однієї країни Югославії: політичні, релігійні, етнічні мотиви, а чи територіальні претензії породили розбрат. Якби там не було, за словами мого співрозмовника, тамтешні народи можуть і вміють жити в злагоді. Вдень, як ні в чому не бувало, працюють магазини, кафе, в яких за одним столиком сидять, не питаючи якої ти віри чи національності. З приходом ночі люди раптом опиняються по різні боки барикад.

Уже стали історією в його життєвій біографії 1995-1996 роки, на які припала строкова служба і місія миротворця. Ще на рік по тому повернувся на вчительську роботу, але низька зарплата й постійна затримка з її виплатою змусили шукати іншого заняття. Так він прийшов у військову частину з охорони Хмельницької АЕС, й гордий від того, що випало служити у внутрішніх військах. Ми спілкуємося про день сьогоднішній і часи, що відійшли в минуле. Віктор каже, що нітрохи не жалкує за свою згоду на участь у миротворчій місії. Помимо всього цікаво було навіть за таких обставин поглянути на іншу країну з її звичаями і способом життя, поспілкуватися з миротворцями, які представляли там не тільки Європу, відчути атмосферу постійної бойової готовності. Після побаченого й пережитого світоглядні установки про війну і мир змінилися суттєво.

По-різному ставилося до солдат-чужоземців місцеве населення, серби та хорвати дружелюбно, кликали при зустрічі на гостини  до своїх осель. Натомість представники мусульманського світу такої щирості не виказували, тут віяло прохолодою. Буденне життя в тамтешніх селах також протікає по-різному. Повертаючись одного разу з патрулювання до місця дислокації за годину до Нового року, наші  військовослужбовці безпомилково визначали  які  населені пункти є чисто мусульманськими: там було темно і напрочуд тихо. Натомість у сербів і хорватів все було в вогнях, гуляли просто на подвір’ях. Такий ось контраст світів на порівняно  невеликій території.

З-поміж іншого я поцікавилась у Віктора кого вважає він взірцем у військовій справі. Недовго роздумуючи, називає Кутузова: за знання своєї справи – накази завжди мудрі віддавав, і ставлення до особового складу. Саме тому, каже, за полководцем йшли і були готові на все. Власне, мудрість – одна з тих якостей, які мають бути присутні не тільки у військовій справі. За інших обставин матимемо світ хаосу, в якому можемо виявитися зайвими. Обов’язок батьків навчити дітей роз­різняти глибинні речі й примітив та порожнечу, навчити жити у гармонії з Природою, стати гідним звання Людини. Заповітна мрія Віктора Коломійчука у найближчій перспективі пов’язана саме  з  цими  одвічними  турботами. Як  і  дружина  Любов Григорівна, він  переймається  тим, як допомогти доньці не помилитися у виборі життєвої дороги та не схибити з неї.

Ольга Сокол

лютий 2008