Вік людини можна визначати за  фізичними та біологічними особливостями організму. Принаймні про біологічну нам часто нагадують рідні, знайомі, коли вітають з черговим днем народження або ювілеєм. Але існують критерії виміру, які ми можемо лише усвідомлювати. Часто трапляється, що при віковій оцінці когось із знайомих ми можемо добре помилятись – не на рік чи два…

«Я себе почуваю так на років сорок» - каже слюсар станції знезалізнення води комунального господарства ХАЕС М.І.Бортнік, хоча скоро­ мине чотири роки після відзначення «полудня віку». У цьому немає ніякого пафосу або самореклами, Микола Іванович постійно сповнений наснаги та енергії. Це проявляється під час роботи і відпочинку. Але з певною особливістю: не любить Бортнік так званого стану спокою. Кожен день розпочинає із фізичних вправ, які підтримують нормальний тонус м’язів. Все оздоровче дійство обов’язково завершиться водними процедурами. Виробленому режиму не зраджує більше трьох десятків років. Правда­, раніше часто влаштовував ранкові кілометрові кроси, любив проплив­сти­ декілька сотень метрів. Таке задоволення він переніс на вихідні дні.

Робота у Миколи Івановича відповідальна: слідкує за справністю обладнання на станції знезаліз­нення води. Цей об’єкт вважається стратегічним, бо очищає майже всю воду, що подається до міського водогону. А пильнувати, як мовиться, є за чим. Двигуни, насоси, засувки, трубопроводи постійно треба тримати в належному стані.

Коли я завітав на станцію знезалізнення, щоб почути розповідь про життя і роботу М.І.Бортніка, спочатку старший майстер А.О.Коханюк запропонував побачити на власні очі процес очищення води, який відбувається у залі фільтрів. Тут територія поділена на своєрідні квадрати-жолоби, які наповнені основним фільтруючим матеріалом - кварцовим піском. Саме через них проходить поетапно вода, закачана із глибоких свердловин. Споглядаючи певні ділянки, складається враження, що потрапив до долини гірських гейзерів: вода струменить із шаленою силою.

- За добу ми знезалізнюємо майже п’ятнадцять тисяч кубометрів води, - уточнює старший майстер, - а потім ще й обробляємо газоподібним хлором. Обладнання повинно функціонувати як годинник. До цього дійства причетний Микола Бортнік. Він у нас єдиний працює за п’ятим розрядом, - відзначив А.Коханюк.

Від першого знайомства склалось враження, що Микола Іванович – людина життєрадісна і скромна. Спочатку він засумнівався, мовляв, навіщо розповідати про себе для газети, живу спокійним розміреним життям, працюю на совість, таких багато. Через хвилю часу він став цікавим співрозмовником.

…На світ Микола Бортнік з’явився у селі Сіянці Острозького району Рівненської області у рік, коли помер Сталін. Відхід у потойбіччя великого керманича сприймали по різному. Одні, кому не вдалося по-спра­вжньому господарювати на землі після приєднання Західної України до Радянського Союзу,            були раді  колгоспам. Справжні землероби не були у захваті від колективізації, самотужки працювали на своїх гектарах. Однак колгоспи  стали реальні­стю. До місцевого   колективного господарства були  зараховані й батьки Миколи. Мама, Дом­нікія Степанівна, трудилась у рільничій бригаді на бробці                             цукрових буряків. Росяні ранки, коли сонце купається у смарагді багатогектарної площі недозріл­их рослин, добре запам’ятались хлопцеві.  Не раз Микола із сестрами та  братом вдосвіта вирушали на бурякове поле, щоб до наста­ння полудневої спеки за процесом­ прополювання пройти майже нескінченні рядки.

Роботи вдома також вистачало. У кожного в сім’ї були свої обов’язки по господарству. Тата, Івана Трохимовича, ще юнаком насильно фашисти відправили на роботу в Німеччину. Там позбувся руки. Це не завадило йому працювати їздовим. Чоловік запрягав пару коней не гірше «дворуких» колег. Але із важкою працею все ж таки справитись не міг. Тому й добрими помічниками ставали діти.

Батько був небагатослівним, але інколи розповідав про те, що довелось пережити під час виснажливої праці на чужині. Ті розповіді часто згадував Микола під час служби в армії. Як не парадоксально, але строкову службу йому довелось проходити саме в Німеччині.

… У Сіянцях єдиною розвагою дітлахів була гра у футбол. На лузі із дерев’яних жердок місцеві ентузіасти спорудили ворота. У післявоєнні роки футбольний м’яч важко було дістати. Одного разу старший брат Миколи зі старих кирзових чобіт пошив омріяний атрибут популярної гри. Ніхто не зважав на те, що у середині м’яч містив солому. За селом спортивні баталії тривали до пізньої ночі. Серед гравців виділявся Микола. Його помітили й стали запрошувати грати за футбольні команди Острога, Гощі.

Після закінчення Київського технічного училища Микола Бортнік у 1977 році влаштувався на роботу в бригаду будівельників Бурштинської ДРЕС, які й розпочали розбудову Нетішина від першого кілочка. Роботи вистачало не тільки на спорудженні міста енергетиків, а й на багатьох майданчиках Радянського Союзу. Тільки в Нетішині завершувалось будівництво чергового об’єкта, приходила директива частину бригади перекинути до іншого місця. У ті часи Бортнік об’їздив Молдавію, Російську Федерацію. До спорудження другого енергоблока ЧАЕС теж доклав рук.

У колектив працівників станції знезалізнення Микола Іванович прийшов 1995 року. На той час він вже був досвідченим спеціалістом.

- Мені колектив подобається, - розповів Бортнік, - тут кожен знає свої обов’язки, та психологічна атмосфера нормальна. Просто хочеться йти на роботу.

До Миколи Івановича серед колег також прихильне ставлення. Майже кожен бачить у ньому багато людських позитивних рис.

- Із почуттям гумору в нього все гаразд, вміє підтримати добрим словом і порадою. Практично я ще не бачив його у розпачі, до всього ставиться, як мовиться, з оптимізмом. Із такими приємно і легко працювати, - розповідає старший майстер А.О.Коханюк

Бортнік веде здоровий спосіб життя і активно пропагує фізкультуру та спорт. Під час спорудження Нетішина, коли ще не було пристойного стадіону, Микола Іванович вже був серед місцевих ентузіастів, які влаштовували спортивні баталії. Практично тоді й формувався кістяк майбутньої футбольної команди міста енергетиків. Микола Іванович брав участь у сотнях матчів за збірні команди підрозділу та ХАЕС. Не раз в турнірі на призи «Перспективи» визнавався кращим гравцем. І до сьогодні він грає за команду ветеранів станції. Таке його ставлення до здорового способу життя дало підставу профспілковому комітету удостоїти М.І.Бортника відзнаки «Лицар спорту ХАЕС».

Олександр Шустерук

березень 2008