Вхід

УКРАЇНА СТАЛА ДРУГОЮ БАТЬКІВЩИНОЮ

 

- Боєць Шлапунов! Ще раз напишеш рапорт про переведення на фронт,   сидітимеш   на   гауптвахті.  Тут спеціалісти також потрібні, - нагримав командир роти, старший лейтенант Олександр Мєзанцев.

Олександру Шлапунову важко було усвідомлювати, що тут, на Далекому Сході, тихо і спокійно (хоча, всі чекали агресії японських імпе­ріалістів), а на західних рубежах держави точаться запеклі бої із німецько-фашистськими загарбниками. Газети сюди доходили із великим запізненням. Інформація черпалась із радіоприймача, який стояв на радіолокаційній станції, де проходив службу молодий солдат. Він мав можливість чути не лише офіційні повідомлення Радянського Інформбюро, а й передачі фашистів, які транслювались росій­ською. Спочатку вони були просто нахабними, бо німці вірили у швидку перемогу. Потім пропагандистська  тональність дещо змінилась.

Коли  1939 року сибіряк Шлапунов був призваний на військову службу, то й гадки не мав, що його служба затягнеться на довгі роки. До війська Олександр прийшов із спеціальністю зв’язківця і був направлений у полкову школу молодших командирів. Там опанував спеціальність радиста і згодом був направлений на радіолокаційну установку, за допомогою якої на відстані  сотень кілометрів виявлялись японські літаки, що подекуди залітали на радянську територію і вели розвідувальну діяльність. Олександр не раз  фіксував ворожі цілі. Інформація про кількість літаків, висоту та швидкість їх польоту оперативно передавалась на аеродроми, а далі за справу брались  винищувачі.  Так  відслужив законні  два  роки, а з початком Великої Вітчизняної війни про службу в запасі годі було й говорити.

Прослуховуючи радіоефір у кінці  сорок четвертого року радист усвідомлював, що перемога над фашистами не за горами, бо надходили повідомлення про вдалі операції радянських військ. Всі були цим  окрилені. І настав нарешті той день, коли Шлапунов одним із перших почув повідомлення про капітуляцію німецько-фашистських військ. Перемога!.. Але вона  ще не була остаточною, бо на Сході розпочинався  збройний конфлікт із Японією. Багато військовослужбовців, які пройшли із боями пів-Європи, згодом прибули на Далекий Схід. Напруга подвоїлась і в бійців, які обслуговували радіолокаційні установки. Траплялися дні, коли авіанальоти японців були настільки масованими, що апаратура неспроможна була зафіксувати точну кількість повітряних об’єктів.

Що таке справжні бойові дії, відчув  і Олександр Шлапунов. В ра­йоні дислокації частини тривала активна артилерійська підготовка. Одного разу командир наказав захопити на  річці  ворожий  паром. До групи, що проводила спецоперацію зарахували й Шлапунова. Досвідчені бійці нальот здійснили швидко і без втрат. Відтак не забарилась і бойова нагорода – орден «Червоної зірки».

Навіть після останніх канонад на радянсько-японському кордоні, Олександру Шлапунову довелось ще рік нести військову службу. Одного разу йому доручили із продуктових складів доставити у військову частину  провіант.  Довго  чекав автотранспорт.  Щоб  якось  згаяти  час, Олександр взяв  баян, пода­рований батьком, і організував  неве­личкий концерт для працівниць продовольчої  бази. Згодом  познайомився з однією з них  – Людмилою. Так зав’язалась дружба, яка через місяць закінчилась гучним – «Гірко!». Молоду дружину-красуню Олександр привіз на малу батьківщину, в Красноярський край.

 У сім’ї народились Юрій, Валентина, Володя. Важкими були післявоєнні роки. Не вистачало продуктів і одного разу Олександр відважився продати сімейну реліквію – баян. На ці гроші подружжя купило корову.

Спочатку важко було Людмилі звикнути до сільського господарювання. Але навчилася доїти, поратися в городі.

Олександр Федорович очолював роботу місцевого відділення зв’язку. Його організаторські здібності помітило керівництво і запропонувало посаду в місті Абакан. Саме  там  у 1954 році  народився син Віктор.

Так склалося, що війна завадила Олександру Федоровичу та Людмилі Олександрівні здобути вищу освіту, але вони сподівались, що діти неодмінно закінчать вузи. Так і сталось. Три сини і дочка згодом закін­чили  інститути.  Валентину доля привела в Чернівці. Там вона  вийшла заміж. Батьки вирішили допомогти виховувати дітей і відважились на переїзд. У Чернівцях Олександру Федоровичу довірили посаду начальника контрольно-ревізійного управління зв’язку.

Згодом бабуся  і  дідусь  пишалися дипломами про закінчення вузів внуками та внучками.

Цікавими були розповіді сина Володимира про нове місце роботи. Він став заступником генерального директора ХАЕС з кадрів. Згодом Олександр Федорович і Людмила Олександрівна вперше побачили Нетішин. Місто  їм сподобалось. Найбільше захоплення було від природи, річки Горинь, озер, оточених густим лісом. Вони й гадки не мали, що оселяться тут  і відсвяткують золоте весілля.

Незабаром Олександру Шлапунову виповниться дев’яносто років. Він себе вважає щасливою людиною. У тайзі буяють посаджені ним дерева. Родина Шлапунових зросла, тепер дідусь із бабусею мають 6 внуків та 6 правнуків. Більше шести десятків років подружжя  живе разом у мирі і злагоді. Разом із радощами, бувало, підкрадалось і горе. Страшною звісткою для батьків та  рідних стала передчасна смерть Володимира. Вони мужньо перенесли удари долі. Добре, коли поряд є рідня, яка завжди підтримає  словом і порадою. Часто до бабусі і дідуся разом із чоловіком Олегом навідується внучка Наталка, яка працює інженером лабораторії технічних  перекладів відділу міжнародної співпраці і  технічної допомоги  ХАЕС. За  чашкою  чаю  є завжди про що погомоніти.

- Коли ми побачили фотографію Наталії в одній із газет та розповідь про її колекцію гральних карт, - розповідає Людмила Олександрівна, -  стали ще більше пишатись нею. Внучка має цікаве захоплення. Наша Наталочка завжди була цілеспрямованою. Відмінно навчалась, досконало оволоділа кількома іноземними мовами. Це щастя бачити зростання твоїх рідних.

Для родини Шлапунових 9 Травня є одним із найбільших свят. У цей день  Олександр  Федорович  та Людмила Олександрівна не соромляться вийти  із численними нагородами, які, як мовиться, не падали з неба. Найбільшою шаною для поважного  подружжя  є  любов вдячних дітей, внуків, правнуків та багатьох добрих людей.

Олександр Шустерук

квітень 2008


 





ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!