В житті Степана Дикалова, що родом з Охтирки, була стрільба по живих мішенях. Після звільнення Охтирки він потрапив на фронт і крок за кроком звільняв українську землю від ворога. У вересні 1943 року 88 стрілецький полк 180 стрілецької дивізії отримав завдання переправитись  північніше Києва  і за­кріпитись на Правобережжі. Дикалов з відділенням вже майже наблизився до берега, як поруч із човном розірвався ворожий снаряд. Човен перекинувся, але вони дістались берега і вступили у рукопашну  з ворогом. Їм вдалось за­кріпитись на плацдармі і протягом однієї ночі відбити чотири контратаки. У цьому бою Дикалов  бився один за десятьох у прямому сенсі цього слова, знищивши 9 солдат і офіцерів. Головні сили підійшли вчасно, і далі старший сержант Дикалов гнав ворога аж до Німеччини, вже в званні Героя Радянського Союзу. А після війни він оселився в Нетішині, що стояв на його фронтовому шляху. Жив тут і 1949 року після хвороби помер. На будівлі контори села Нетішин є меморіальна дошка славному воїну, до якої  також того дня були покладені квіти.

Ще одна велична сторінка історії – Лиса гора, куди учасники мітингу прибули, аби згадати партизанські історії. Саме  тут  зна­ходилась  одна  з пар­тизанських стоянок з’єднання ім. Михайлова під командуванням Одухи.  Звідси був шлях до залізниці, інших важливих об’єктів. Ми можемо лише здогадуватись, чи був тут майбутній Герой Радянського Союзу Михайло Петров з групою, але у партизанському зведенні написано,  що з групою з 12 чоловік він зупинився під с. Дорогоща, де стояв загін Томашев­ського. На Півневій Горі він налагодив виготовлення саморобних мін з наявних там гарматних 152 мм снарядів  радянського виробництва. На цій «чортовій клуні» виплавлено до 5 тонн толу. Зрештою з нього виробляли саморобні міни, що служили для  підриву залізниці, інших стратегічних об’єктів.

Цього разу на Лису гору ветерани прибули разом із хором «Журавка», що об’єднує ветеранів Великої Вітчизняної війни і людей, що пережили період відновлення зруйнованого війною господарства. Звучали слова пам’яті на могилі невідомих героїв,  присутні  мали можливість побачити  побут  партизан, зазирнувши у землянку, попоїсти солдатської каші.

Що  вам   пригадалось, ветерани?  Невже  страхіття  війни?  На­певно ви розмірковували над тим, чи правильно  прожили  життя,  що  зробили, аби бути  гідними  пам’яті  полеглих.

На урочистостях був і перший директор Хмельницької АЕС ветеран Великої Вітчизняної війни Олексій Іванович Троценко. Його фронтовий шлях завершився пораненням. Він вижив, аби по-новому творити життя. Найзначиміший відрізок його долі – побудова Хмельницької АЕС і міста Нетішин. Це робилось у тому числі і в ім’я загиблих, але заради живих. Він єдиний з сьогоднішніх ветеранів, чия доля була напряму пов’язана з нашою станцією. Його на ХАЕС вшановували так само традиційно, але з великою повагою - квітами, дружнім потиском рук, щирою вдячністю.

P.S. До акції вшанування пам’яті воїнів Великої Вітчизняної  долучилася група байкерів. Видовищним був їх проїзд вулицями Нетішина, увагу привертали і  ввімкнуті клаксони, і білі полотнища на древках з написом «Вітаємо з Днем Перемоги», і усміхнені обличчя  байкерів  та  їх  дружні помахи рукою всім зустрічним.

Віктор Гусаров

травнь 2008