Вхід

Три в одному:смачно, комфортно, оперативно

 

Цеху  господарського  забезпечення  - 30

Рясним на ювілеї - малі і великі, якщо за точку відліку брати початок будівельних робіт на проммайданчику, видався для станційних підрозділів 2008 рік. Штат експлуатаційників, звісно, формувався пізніше, а от будівельники - вітчизняні та зарубіжні - прибули в Нетішин першими. Щоб звести і сам енергетичний об’єкт, і місто, в якому оселиться персонал. Їм потрібно було десь жити, щоденно харчуватися. Ні, на той час не було ще цеху господарського забезпечення, такий, якщо бути точним, з’явився тільки в грудні 2004 року. Але перші його  передвісники замаячіли на зорі будівництва Хмельницької АЕС: і відділ робітничого постачання, і господарський відділ. Отож, саме вони «накували» теперішньому цеху аж цілих 30 років.

Літопис відділу робітничого постачання споруджуваної ХАЕС почато 23 травня 1978 року (у різні часи його очолювали В.Г.Пилипенко, Н.Ю.Іванова, В.В.Островський, з 1999 року і донині - І.М.Мельничук), саме тоді була прийнята на роботу кухарем 5 розряду Н.І.Точка. Ніна Іванівна й дотепер у колективі енергетиків, хоча й не може похвалитися тридцятилітнім стажем тут. В силу обставин, пов’язаних з передачею свого часу переважної більшості об’єктів відділу громадського харчування і торгівлі у комунальну власність, разом з кафе «Юність», у якому тоді працювала, вона опинилася поза ХАЕС. Повернулася назад через декілька років, нині очолює їдальню №10, що у навчально-тренувальному центрі. Нинішній заклад з його сучасним інтер’єром та обладнанням - її давня і таки здійсненна мрія, починати ж доводилося у пристосованих приміщеннях на піонерній базі, де всі структури знаходили прихисток у будівельних вагончиках. І хоч не було сучасного шику та зручностей, встигали зготувати обіди для двох сотень будівельників, кількість яких з кожним днем зростала.

А оскільки роботи велися паралельно на головному об’єкті та в соціальній сфері, то типові споруди закладів громадського харчування не заставили себе довго чекати. Відтак, у кожному з них була потреба в кадрах, і вчорашня випускниця Рівненського технікуму радянської торгівлі Н.І.Точка відчувала себе постійно затребуваною. Встигла попрацювати на різних посадах у першій, другій та четвертій їдальні, пізніше - у кафе «Юність». З приємністю згадує ті роки загального піднесення, радіє за поступ і досягнення сьогоднішнього дня.

З тих, хто прийшов у відділ робітничого постачання 30 років тому і працює у структурах, що є  його, так би мовити виробничими правонаступниками  дотепер, залишилось небагато: хтось поміняв роботу чи місце проживання, інші вже на пенсії. От хіба що Ярослава Іванівна Будяківська не полишала колектив, вона й досі працює кухарем у їдальні №10, маючи високий 6-й розряд та великий досвід і фахові навики. І хоч тридцяткою у трудовій книжці, скріпленою печаткою Хмельницької АЕС  можуть хизонути одиниці, кістяк «старих» кадрів у відділі лікувально-профілактичного харчування, як він тепер називається, доволі серйозний.

Інша складова цеху – господарський відділ – також бере свій початок у 1978 році. Першою була прийнята на роботу завідуюча господарством споруджуваної ХАЕС Л.В.Іванова. Це мало місце у серпні, майже на три місяці пізніше, ніж запрацював відділ робітничого постачання. За якийсь час її змінила на цьому посту Л.В.Воєнкіна, а в листопаді 1984 року Т.П.Чміль, котра очолює колектив дотепер. Щоправда, уже не адміністративно-господарський відділ, а дільницю з утримання приміщень і території. І того, й іншого в порівнянні з першими роками роботи суттєво додалося, виникла потреба в збільшенні персоналу. До прикладу, на початках увесь  відділ  налічував  дві прибиральниці, одна з яких Любов Миронюк і досі дбає про підтримання чистоти в приміщеннях, секретар, діловоди, машбюро. Оце й усе господарське забезпечення споруджуваної станції.  Сьогодні дільниця налічує 98 чоловік. Ще шестеро працюють  у  дільниці   матеріально-технічного забезпечення.

Починали так само з піонерної бази, а основне укомплектування штату відбувалося вже після переходу в новозбудований адмінкорпус. Бідною й далекою від ошатності, як згадує Т.П.Чміль, виглядала територія, на якій кипіла робота: зяяли темними очицями котловани, куди не глянь – каміння, проводи, кабелі, ні тобі кущика, ні квіточки. Перші висаджені дерева біля двох корпусів мало що міняли. Довести все до пуття коштувало великої праці. А підтримання вже впорядкованої території в належному стані суворо контролювалося адміністрацією. Працівники зі стажем, передусім керівники структурних підрозділів, добре пам’ятають наскільки серйозно проходили в останній день робочого тижня наради, присвячені питанням чистоти у виробничих  і  адміністративних  приміщеннях та територіях, за­кріплених за станційними об’єктами. «Чисті п’ятниці» ставали по-справжньому судним днем для тих, хто проігнорував висловлені під час обходів зауваження, хто через виявлені недоліки потрапив «на гачок». Відчайдух, які б свідомо ускладнювали собі ситуацію, не знаходилося.

Пройшли роки, про руйнацію на території, яка сьогодні милує око атомників барвистими клумбами та тішить прохолодою зелених наса­джень, нагадують хіба що старі фотознімки. Завжди зі смаком оформлені  квітники тепер на очах у персоналу станції набувають ознак композиційності. Тамара Петрівна запевняє, що всі ці «альпійські гірки» створені працівниками дільниці, їм належить і творчий задум, і практичне оформлення кожної клумби. Благо, доступна тепер відповідна література та передачі спеціалізованих  телеканалів, звідки можна почерпнути корисну інформацію. Аби лиш було бажання всотувати  ті  новинки квітникарів. Отож, відпала потреба в послугах запрошуваних час від часу дизайнерів, зустрічей з якими чекали з насторожуючим  настроєм: і що ж вони такого видадуть?

Співрозмовниця  стверджує,  що ідея осучаснення клумб та газонів належить начальнику цеху І.М.Мельничуку.  Він, -  каже,  - свіжим оком побачив те, до чого озеленювачі просто звикли. Ідею не відкинули, над варіантами перепланування стали працювати майстри з озеленення Галина Войнаровська та Людмила Головатюк, довершили справу озеленювачі. І тепер мило пройтися територією.

У повсякденній роботі дільниці, як стверджує Т.П.Чміль, не діють за принципом аби фасад пристойний. Тут що до обличчя двору, що до його «тилу» підхід однаковий: полоти, косити, підстригати, обрізати – всюди, а не вибірково. Відчуваю, як прочитавши ці рядки, не всяк з ними погодиться, зауваживши, що якраз викошено не всюди. Так, трава за цьогорічної погоди на диво швидко пішла в ріст і не такий уже великий штат косарів просто не вправляється.

Чималеньке зелене господарство, яким опікується колектив, потребує постійного догляду, великого ентузіазму й завзяття. Усе це в людей є, їм притаманні згуртованість і взаємозаміна. Керівник, яка пройшла з ними пліч-о-пліч понад двадцять років,  задоволена і працьовитістю, й організованістю та відповідальністю персоналу на кожній ділянці роботи. Адже окрім догляду за територією він слідкує за чистотою у виробничих і адміністративних приміщеннях, здійснює дрібний ремонт (двері, замки, шафи тощо) на  його  плечах великий документообіг, матеріально-технічне забезпечення адміністрації та окремих підрозділів станції.

З приємністю згадує про колектив колишній майстер адміністративно-господар­ського відділу Галина Прядун. Тяжка хвороба завадила їй реалізувати багато задуманих цікавинок, і жінка змушена була залишити роботу. Але й сьогодні вона душею і серцем з колегами, адже загальній добрій справі віддано чимало років: два з них у ЖКО, що тоді належало до ХАЕС, решта – в АГВ. Вона була чи не єдиним дипломованим фахівцем у сфері, якою опікувався відділ, спеціальність агротехнік –квітникар здобула в Харків­ському житлово-комунальному технікумі. Плекали довірену територію, висаджували кущі й дерева, зокрема й такі розкішні вже тепер голубі ялинки перед адмінкорпусом. Бракувало знань, консультувалася з фахівцями київського ботанічного саду, їздила за саджанцями в столицю, Черкаси, Нову Ушицю. Згадує колектив як дружню сім’ю, радіє,  що  добрі справи  продовжуються,  вдячна  за розраду й підтримку. Кожен візит з нагоди свята чи й просто так, кожен телефонний дзвінок колишніх колег їй дорогий.

Готуючи цей матеріал, я розмовляла з багатьма людьми, в тому числі й тими, хто вже не працює в цеху. Усі вони щиро раді за ювілярів і шлють їм найкращі побажання. Колишній керівник відділу громадського харчування  й торгівлі (працював з 1992 по 1999 р. – авт.), а нині заступник міського голови Віктор Островський не втомлюється стверджувати, що праця людей, об’єднаних нині у ЦГЗ, можливо не завжди цікава і вдячна, але така необхідна всім нам. Комфорт не з’являється з нічого, його творять невтомні руки і тільки відверті нікчеми можуть не помічати цього. Він хоче, щоб люди мали належну віддачу й пошану, спокій і стабільність. Фундамент цьому за збіглі роки закладено надійний.

Сьогодні на цих підвалинах впевнено тримаються всі три структурні одиниці цеху, спрямовуючи свої зусилля на те, аби персонал підприємства мав смачні та ситні обіди, впорядковану територію і комфортні умови  у виробничих приміщеннях,  кабінетах  і залах, оперативно виготовлену поліграфічну продукцію. Про дільницю оперативного друку повторюватися в деталях не стану, така публікація була в минулому номері нашої газети. Дільниця, до речі, наймолодша з-поміж усіх у цеху і на особистий аналогічний ювілей може претендувати лиш років за десять з хвостиком. Отож, волею долі «тридцятку» святкуватимуть не востаннє. І як тут погодитися, що в одну річку двічі не входять?

Розділити радість ювілею його організатори запросили багатьох своїх колишніх працівників. Напевне людям різних поколінь цікаво буде послухати один одного, як свідків і безпосередніх творців своєї вже немалої історії. Напевне ж приємно будуть вражені сьогоднішніми успіхами колег і перші керівники підрозділів, і їх наступники, бо не побачити змін неможливо. Чого варті наша реконструйована їдальня №9 і нова №10, ресторан «Явір», що в центрі ділових зустрічей. Найближчим часом, за словами заступника начальника цеху Л.С.Гуц, є намір провести реконструкцію з заміною обладнання  в мережі станцій­них буфетів. Не зупиняються на вже зробленому озеленювачі, дивуючи новими знахідками в облаштуванні території.

Цех господарського забезпечення чималенький, загалом у ньому понад дві з половиною сотні працюючих. Старожили нашої редакції жартома й себе називають заледве не частинкою цього колективу, оскіль­ки тривалий час прямо чи опосередковано наші шляхи перетиналися. Окрім того, що всі роки випуском газети ми найтісніше пов’язані з поліграфістами, певний час ділили з ними один кабінет на другому поверсі АПК. Нині дільниця входить до складу ЦГЗ, тоді ж і ми й вони були частинками цеху зовнішніх зв’язків  та  інформації. Якщо до подробиць, то  нинішній очільник по­ліграфістів А.М.Переятенець за відсутності на той час профільного підрозділу як такого був зарахований на роботу радіокореспондентом.

Був у нашій біографії і редакційно-торговельний конгломерат. Кілька років поспіль робочим кабінетом нам слугувало одне з приміщень відділу громадського харчування і торгівлі. У якому поруч з трьома журналістами працювали ще й двоє представників розрахункової служби цього відділу. Помимо своєї волі ми були в курсі всіх ревізій у торгових точках, надходження тих чи інших товарів, а через сусідство з їдальнею №9 мали можливість бути першими дегустаторами страв, які готували кухарі й кондитери до свят і  Днів  національних  кухонь. З огляду на таку співпрацю і те, що ювілейні урочистості ЦГЗ влаштовує якраз у наше професійне свято - День журналіста, ми вправі сказати: «Колеги, з ювілеєм!»

 

Сочі, Усть-Ілімськ, Нетішин

Основні віхи її трудової біографії

Ветераном відділу лікувально-профілактичного харчування по праву можна назвати завідуючу виробництвом їдальні №9 С.М.Олійник. Вона знає, як то готувати обіди в вагончиках, працювати у 3 зміни, приторговувати «до плану» імпортними консервами в сусідньому Острозі. Перед пуском першого енерго­блока, коли на об`єкті кипіла робота цілодобово, в нічну зміну привозили людям пиріжки, молочну продукцію, мінеральну воду –  розмаїттям соків наша торгівля у той час похвалитися не могла.

Чи лякали дівчину такий ритм і такі умови? Та ні, бо хоч вік мала молодий, встигла побачити світу і приноровитися до всякого. Училище, яке обрала вона, було у відомстві Міністерства електрифікації України, отож практику проходила далеко від дому. Для цього уродженка Ізяславщини разом з одногрупниками на 9 місяців поїхали в Сочі, а от захист диплома проходив аж в сибірському Усть-Ілімську, де дівчатам належало відпрацювати два роки. І там, і там майбутній технік-технолог пройшла чудову школу життя. В Сочі їм поталанило на завідуючу виробництвом. Дагестанка була сувора й вимоглива в роботі, разом з тим до українок ставилася з особливою материнською прихильністю. У вільні від роботи дні добровольців прилаштовувала в колгосп, де вони за певну плату збирали інжир, фундук, молоду картоплю. А потім мали можливість з легкої подачі завідуючої відвідати історичні та культурні місцини краю. Географія таких поїздок доволі об’ємна: Гагри, озеро Ріца, Сухумі, Батумі, Адлер, Краснодар… Водила вона практиканток у місцеві ресторани, знаючи в яких і з них для дівчат доступні ціни. Тут мали можливість відвідати різних страв, придивитися до сервісу, повчитися обслуговуванню відвідувачів. Додому в Україну дбайлива наставниця споряджала дівчат місцевими гостинцями: везли виноград, варення з південних ягід.

Ще один урок, отриманий в Сочі - вміння збирати чай, знаючи які листки найкраще підходять для заварювання напою, як їх правильно зрізати. Інший урок з розряду майже неймовірного. До моменту, поки на кухні готувалися страви, дівчата були зодягнені в робочі халатики. Та як тільки наставав час обіду, вони виходили до відвідувачів в стилізованому українському вбранні: голубу  спідничку доповнювали вишиті біла блузка і косинка. І відвідувачі, серед яких переважали черкеси, адигейці, балкари, нормально це сприймали. А ще на столах мали стояти квіти, хоча б ромашки польові. Такою була воля господині.

В Усть-Ілімській їдальні шикарним, як на той час, сочинським інтер’єром не пахло. Низькі, як вона каже, гулагівські приміщення, не випромінювали енергетики, яку відчували, проходячи практику. Що відчували, забачивши тут пробігаючих щурів?... Ну, та не це головне, молодь і тут не панікувала. Звиклися з місцевими умовами, звичаями, з восьмигодинною різницею в часі, уважно приглядалися до сопок, відкрили для себе як розцвітає сон-трава, з виловленої в Ангарі риби, переважно харіус, варили юшку, шукаючи в тому щось рідне, українське. До пізньої ночі не спали, аби  побачити  по  телевізору виступ, скажімо, Рівненської облфілармонії. Це був невидимий зв’язок з домівкою. А збере мама посилку, то на той чай із липового цвіту чи компот із сухофруктів зліталася, як мухи на мед, вся група.

В Усть-Ілімьску так само велося масштабне будівництво, представники країн Ради Економічної Взаємодопомоги трудилися на спорудженні целюлозного комбінату. Були українці, росіяни, білоруси, угорці, чехи… У кафе-барах, які мала кожна така делегація, можна було відвідати національних страв, порівняти рівень обслуговування.

Через хворобу батька Світлана поїхала додому на рік раніше, але й сьогодні шкодує за цим містом. Хоч не таке в ньому цілюще, як у Сочі, повітря, бо виробництво целюлози робить свій внесок у екологію, не такі комфортні умови. Компенсували українки незручності своєю згуртованістю, взаємопідтримкою, прагненням навіть буденним речам надати піднесення. Шукали й переймали в далекому краї, те чого не знали вдома. Там вона звиклася, наприклад, зі звичаєм пити чай з молоком, додавши до нього солі й лаврового листка.

Дружнім і згуртованим називає Світлана Миколаївна і колектив їдальні №9, у якому пропрацювала майже чверть віку. Тривалий час була заступником заввиробицтвом, завідуючою стала після смерті О.Ю.Бахтінової. Гірка звістка про таку втрату застала її на відпочинку.

Основу колективу складають досвідчені кадри, у своєму професійному рості вони досягли четвертого, п’ятого і шостого розрядів. Таким фахівцям з великою практикою під силу будь-які завдання, тим паче, що після реконструкції їдальні та встановлення нового обладнання стало можливим готувати набагато більший асортимент страв. Тут стараються працювати на замовлення, пропонуючи персоналу різноманіття м’ясних страв, кондитерських виробів тощо. Вміють задовольнити найвибагливіші смаки, на достойному рівні обслуговують вітчизняні й зарубіжні делегації, які приїжджають на ХАЕС.  А завідуюча їдальнею Оксана Євгенівна Крук  вміє націлити на таку роботу.

Естафету старшого покоління активно підхопило молоде поповнення. Тут задоволені роботою Оксани Лавриненко, Олени Подзерук, Наталії Стирник, інших нових колег. Є надія, що добрі справи буде кому продовжувати й розвивати.

Ольга Сокол

червень 2008


 





ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!