Важко передати словами напругу, з якою жили ці дні родини Ольги Жовнір та Галини Пундик. Всі «захворіли» олімпіадою. Тільки стало відомо, що фехтувальниці вибороли золоту медаль для української команди, телефони батьків олімпійських чемпіонок розчервонілись від дзвінків.

Згодом у приміщенні комплексної дитячо-юнацької спортивної школи розділити радість зібрались заслужений тренер України Ольга Штурбабіна, Надія та Микола Пундики, Людмила Жовнір, тренер Вадим Штурбабін та директор цього закладу Валерій Кравчук.

Сльози, посмішки, вітання.

- Які почуття переповнюють зараз? – цікавлюсь у мами Галини Пундик Надії Олексіївни.

- Ми з чоловіком просто щасливі. Зараз відчуваємо радість, а скільки було хвилювань. Особливо тоді, коли Галина невдало ви­ступила в індивідуальних змаганнях. А фінал взагалі драматичний. Без ліків не обійшлось. Але ми вірили в перемогу. До речі, вчора я працювала на присадибній ділянці – полола бур’ян. Для себе задумала: якщо справлюсь до такого-то часу – наші виграють. Я бур’ян виполола…

Не може приховати радість від перемоги й Людмила Жовнір. Вона щаслива від того, що за ці кілька годин встигла почути щирі вітання від зовсім незнайомих людей. Батьки також вдячні родині Штурбабіних, яка присвятила своє життя плеканню спортивних талантів.

Під час зустрічі Ольга Штурбабіна також не приховувала радості. Вона також пережила своєрідний «сплеск адреналіну», коли на завершальній стадії фіналу рахунок між українською та китайською командами став нічийним: 44:44. І лише жага до перемоги Ольги Харлан із Миколаєва принесла останнє «золоте» очко.

Якщо  українки  переграли  такі всесвітньовідомі  школи  з фехтування, як російська  та аме­риканська,  то  це  рівносильне подвигу.

Коли батьки і тренери жваво обговорювали олімпійські перипетії, по мобільному телефону Надії Пундик пролунав дзвінок. Це донька Галина з Пекіна.

- Мамо, у мене все гаразд. Зараз нас показують по УТ-1. До зустрічі на рідній землі…

Олександр Шустерук

липень 2008