Вхід

СЕРЕД КРИЛАТИХ ТРУДIВНИЦЬ

СЕРЕД КРИЛАТИХ ТРУДIВНИЦЬ

Що провідний інженер відділу охорони праці ХАЕС нетішинець Петро Ваник займається розведенням бджіл, я дізнався рік тому під час змагань із спортивної риболовлі серед працівників електростанції. Тоді Петро Михайлович впіймав найбільшого коропа. У розповіді про себе обмовився, що неподалік села Дідова Гора має пасіку.

На автомобілі ми прямуємо курними польовими шляхами. Водію весь час доводиться маневрувати, бо  грунтова  дорога  сильно  помережена вибоїнами.

- П’ять років курсую цим маршрутом. Ось за цим пагорбом великий чагарник, а там і моя пасіка.

Якось мав розмову із знайомим, - продовжує співрозмовник. - Він так захоплено розповідав про бджіл, що я згодом і сам пройнявся думкою завести пасіку. Натякнув дружині, що це хороша справа. Але руки все не доходили зробити перший крок. Навчання, робота, сімейні справи. Однак після чергової сесії у Севастопольському Національному університеті ядерної енергетики та промисловості України я отримав незвичайний подарунок – вулик із бджолиною сім’єю. Його в односельця придбала дружина.

Всі премудрості турботи про бджіл  опановував  самотужки. В пригоді  стала  стара книга по бджільництву,  дослухався  до  порад досвідчених колег.

- Ось вже майже приїхали, - констатував Петро Михайлович.

Пасіку зі всіх боків оточує густий чагарник. Не кожен подорожний може збагнути, що тут розміщені  вулики. Є нагода оглянути бджолину територію.

- Одягніть  захисну маску, - за­кликає дотримуватись правил тех­ніки безпеки господар.

До кожного  вулика підлітають нескінченні вервечки медоносних  бджіл. Працьовитості кожної можна позаздрити. Принаймні для того, щоб зібрати  кілограм меду, бджілці треба зробити майже 50 тисяч вильотів, загальний кілометраж польотів сягне 300 тисяч кілометрів, що достатньо, щоб облетіти земну кулю разів вісім. 

 Петро Михайлович оглядає стільники. Перед тим як вийняти рамку, всю поверхню вулика обкурює димом. Це робиться за давньою настановою пасічників: коли бджола чує запах диму,  в неї спрацьовує інстинкт самозбереження. Комаха набирає у дзьобик мед і готується до евакуації. У такому стані вона неспроможна вкусити.

Петро Михайлович взяв у руки рамку. Цей момент я вирішив зафіксувати на фотоапарат. Зробив кілька знімків. Бджоли почали активно таранити сітку захисної маски. Згодом  відчув  біль  – це перший прояв  «гостинності»  тамтешніх  обивателів.  Зробив  різкий змах, щоб відігнати інших «інтервентів».

- Стій спокійно. Вони реагують на рухи, – попереджає пасічник.

Коли укус дістався в шию, зрозумів, що пора вибиратися із зони «обстрілу».  Це   було  зроблено  вчасно,  бо кілька комах намагалися  атакувати  й  за  десяток  метрів від вуликів.

-  Зранку  дезодорант  викори­стовував?

- Так.

- Бджоли не люблять неприродних запахів. А мене ось не вкусять, - запевнив  бджоляр, знявши спе­цівку, з оголеним торсом пройшовся біля вуликів. На тіло сіло кілька бджіл, але жодна не вжалила.

Однак укусів, які довелося перенести за роки турботи про бджіл, Петро Михайлович й не пригадає. Бували дні, коли на тілі можна було нарахувати декілька десятків своєрідних «автографів» медоносів. Але ці, за словами пасічника, помірні дози бджолиної отрути нормалізують обмінні процеси в організмі, допомагаючи йому боротися з багатьма недугами. Ефективними укуси є при лікуванні ревматизму.

- Але з бджолиною отрутою жартувати не можна. Є люди, для яких  одного укусу  достатньо, щоб стати пацієнтом реанімації. Нещодавно прочитав у газеті , що в Рівному від укусів ос помер муляр.

За п’ять років занять бджільництвом Петро Ваник зібрав багато інформації про одержання меду. Найбільше його зацікавила історія винайдення вулика. Тисячоліття наші пращури для розведення бджіл використовували колоди, дуплянки. Український дослідник Петро Прокопович на початку ХІХ століття запропонував бджіл утримувати у спе­ціальних конструкціях – вуликах. Його відкриття стало надбанням пасічників  всього світу. З ініціативи бджоляра на своїй батьківшині  у селі Митченки Чернігівської області  1828 року була відкрита перша у світі школа бджільнцтва, в якій щорічно фаховій грамоті навчались учні з різних куточків України, Росії, а також із Грузії, Угорщини, Польщі, Італії, Німеччини. На той час авторитет і слава Прокоповича були великими. Про нього виходили статті у багатьох  європейських журналах. За життя він зумів створити найбільшу у світі пасіку – 10 тисяч сімей. Кожен вулик мав оригінальну назву. Серед них – «Петербург», «Венеція», «Гоголь», «Шевченко»,  тощо. Науковими здобутками Прокоповича гордиться не одне покоління. Його ім’я увічнене у назві Україн­ського інституту бджільництва.

За принципом настанов Прокоповича сконструйовані й вулики Петра Ваника.

- За  бджолиними  сім’ями  треба ретельно  доглядати,  - ділиться досвідом  пасічник,  -  бо божі комахи не тільки приносять радість у вигляді смачного меду, а й мають здатність  хворіти.  Трохи  згаєш  часу – і сім’я може загинути. Часто з пасіки втікають і рої. Я постійно на роботі. Отож «втікачів» допомагає відшукати   моя  дружина   Лідія   Олексіївна.

Про захоплення Петра Ваника добре обізнані й колеги у відділі охорони  праці  електростанції. Вони вже знають смак меду, який народжується  у полі за Старим Кривином.

Коли прийшла пора залишати пасіку, Петро Михайлович сказав, що особисто не в захопленні від діянь наших політиків, але йому приємно, що глава  держави – пасічник.  Бджолина  сім’я – це мініатюра унікальної держави,  де  є розвідники, військо, робітники, няні, навіть  трутні.  У  кожного  є свої обов’язки.

- Хотів  би  бачити  такою  й Україну, - висловив побажання мій співрозмовник.

Олександр Шустерук

липень 2008


 





ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!