До шкільної метушні та гамору дітлахів звикнути вдається не кожному, дивуєшся порою як доводиться у таких умовах працювати педагогам. Вони ж  неначе й не помічають отого галасу на перервах, а як тільки пролунає дзвінок, школа ніби завмирає. Вибравши під час відвідин Нетішинського навчально-виховного комплексу підходящу мить, напрошуюся на розмову з вчителькою початкових класів Ганною Митюк.

- Зачекайте, будь ласка, зараз у їдальні снідатиме мій другий клас, треба бути поряд, - каже вона. - Для мене основне, щоб мої вихованці були ситі і здорові.

Дитинство Ганни Олександрівни пройшло у мальовничому по­дільському краї, рідне село Жабинці Чемеровецького району було красиве в будь-яку пору року. Споглядаючи цю красу, учениця Ганна одного разу свої враження виклала у вірші. Потім був другий… десятий. Згодом захоплення творчістю привело юну поетесу до обласної літературної студії, де вперше випало слухати знаних та маститих літераторів зі всієї Хмельниччини. Дівча ніяковіло, коли від них за вдалі поетичні образи чуло схвальні відгуки, а інколи й слушні зауваження. Це стало хорошою школою.

У шкільні роки у Ганни  з’явилось ще одне захоплення. Вона не гірше за хлопців гасала на братовому мотоциклі «Мінськ», навіть пробувала його лагодити. Друзі думали, що з неї згодом вийде хороший спеціаліст технічного профілю. Але пристрасть до літератури все ж таки взяла верх - Ганна стала студенткою педучилища. Там зуміла ще глибше розкрити свій талант. Без її участі не обходився фактично жоден культурно-мистецький захід. Опанувавши гру на баяні та сопілці, студентка стала учасницею училищного оркестру  народних інструментів.

- Ніяк не можу забути концерт, який ми організували для членів обласного товариства сліпих, - пригадує Ганна Олександрівна. - Люди, які не можуть любуватися красою світу, споглядаючи його,  лиш через музику можуть осягнути всю радість життя, і зовсім по-іншому сприймають концерти.

Великим випробуванням під час навчання в Київському інституті ім. М.Драгоманова для Ганни стала звістка про те, що її коханий Петро важко поранений в Афганістані. Лікарі пророкували інвалідність. Але з цим не змирилась наречена, і кохання перемогло біду. Тепер вони два десятки років разом не тільки вдома, а й на роботі. Петро Миколайович у навчально-виховному комплексі також виховує учнів початкових класів.

- Ми гордимося таким педагогом, як Ганна Олександрівна, - розповідає директор Нетішинського навчально-виховного комплексу О.А.Роюк. - Бути хорошим наставником - це в неї від Бога. Найголовніше, що її люблять діти.

Кажуть, вустами дитини глаголить істина. Тому й вирішив запитати юних школярів, що вони думають про свою вчительку.

- Ми любимо Ганну Олексан­дрівну, бо вона на нас не кричить, - лаконічно і непідкупно сказала одна учениця.

Ганна Олександрівна практикує різні методи подачі матеріалу, щоб викликати інтерес малечі до його вивчення. Часто все відбувається у ігровій формі. Дітям не доводиться заучувати теми уроків, вони їх опановують у віршованій формі. Завдя­ки своєму поетичному хистові Ганна­ Олександрівна підготувала багато віршів з різних предметів. Виявляється, що й хімію можна вивчати за віршами. Про такий досвід неті­шинського педагога у різних куточках України дізнались колеги із фахових журналів. Ганна Митюк також презентувала поетичні збірки «Мате­матика у лісовій школі», «Мить натхнення», «Струни душі». Вони різні за тематикою, але якнайпов­ніше передають сутність педагога з добрим серцем і ліричною душею.

Під впливом особистого прикладу вчительки багато дітей також відкрили в собі дар до віршування. Ганна Митюк старанно береже перші дитячі вірші навіть п’ятнадцятирічної давності. У «арсеналі» літературних доробків є вірші та оповідання чемпіонки Олімпійських ігор в Пекіні Ольги Жовнір, яку Ганна Олександрівна навчала у початкових класах.

- Ганно Олександрівно, ви працюєте в навчальному закладі, якому виповнюється 20 років, що можете сказати про колектив? - запитав на завершення зустрічі.

- Навчально-виховний комплекс став мені другою домівкою. Тут просто чудовий колектив і завжди допитливі учні, тому на роботу йду завжди з радістю. Двадцять років - це лише п’ята частина століття, але за цей час багато змін відбулося. Оновився колектив, багато мудрих педагогів пішли на заслужений відпочинок, а з ними так хочеться зустрітися. Старші колеги завжди мене вчили: коли сієш добро, то добро завжди повертається до тебе. Я дорожу цією настановою.

Олександр Шустерук

жовтень 2008