На 85 році пішла з життя почесна громадянка міста Нетішин
Ганна Василівна Шеливанова. Вічного вам спокою.
На час мого переїзду в Нетішин в 1991 році вона вже очолювала раду ветеранів міста. Здавалось, вона вічна. В силу службових обов’язків наші шляхи перетинались постійно. Завжди дивувався надзвичайному оптимізму цієї жінки, здоровому глузду, доброзичливості, людяності. Вона постійно жила планами на майбутнє і встигала зробити левову частину з того, що намічала.
Багато людей марить пенсією: мовляв тоді заживу, здійсню свої заповітні мрії. Але насправді відсутність внутрішньої потреби, стрижня знівельовує бажання і потреби. Скільки того життя – вирішує людина. А вона вважала, що їй треба і треба багато встигнути. Насамперед допомогти тим, хто відстояв у другій світовій мир. Вона жила постійними клопотами організації –першого ветеранського об’єднання на теренах області.
Вона піклувалась, щоб періодичні видання міста, у тому числі і «Перспектива», потрапляли в домівки ветеранів. Організовувала численні зустрічі з ветеранами, дописувала до газет. За її ініціативи і за великого самостійного внеску з’явилась «Книга пам’яті і поваги. Нетішин, Солов’є 1939-1945 роки». Понад 500 чоловік з цих сіл пішли на фронт, не повернулись близько 400. У цьому скорботному списку Вознюк Володимир Євгенійович, Данилюк Антон Васильович, Данилюк Володимир Федорович, Демидюк Олексій Григорович, Демідов Дмитро Федорович, Груша Микола Семенович, Башинський Степан Павлович, Апончук Іван Карпович, Горох Іван Васильович, Сівак Василь Сидорович... За роки окупації фашисти розстріляли 42 нетішинці, 9 з них замучили у гестапо.
Самій Ганні Василівні випало захищати Батьківщину в лавах партизанського загону ім. Фрунзе з’єднання В.Олексенка. Вона не кидалась в атаку, але виконувала важливу роль постачальника достовірних матеріалів. Не хизувалась, що, мовляв, найсміливіша за всіх. Розказувала, як несла пакет лісовою дорогою, схований у чоботі, як зненацька настигли поліцаї і це донесення просто обпікало їй ногу і серце закотилось у п’яти. Але все обійшлось. Потім були ще партизанські ліси Білорусії. Спалені села, побратими, що десятками гинули на очах, розвідницька діяльність. Медаль «За відвагу» характеризує Ганну Василівну як людину, що найбільше всього цінувала обов’язок перед Батьківщиною. Згодом її знайдуть медаль «За визволення Білорусі», ордени «Вітчизняної війни» 1 ступеня, «За мужність» тощо.
Війна не покидала її долю навіть після 1945-го. В лексиконі Радянського Союзу війна в Афганістані називалась Афганськими подіями. Але від цього легше не було – молоді хлопці гинули в Кандагарі і Кабулі, вантаж 200 навідувався і на славутську землю. У неї завмирало серце від телевізійних повідомлень про проведені операції частинами Збройних Сил в Афгані, адже там служив офіцером її син Валерій.
На час початку афганського конфлікту Ганна Василівна вже була головою Ради ветеранів війни та праці Нетішина. Син повернувся, але помер чоловік, з яким довгі роки ділила радощі і переживання. На час утворення ветеранської організації у її списку налічувалося 373 учасники бойових дій і 203 вдови загиблих. Зараз з тих, старих, списків залишилось лічені учасники бойових дій і одна вдова. З новопри-булих у місто ветеранів вже також одиниці.
Зауважимо, що вона багато років віддала педагогічній праці і має плеяду вихованців. Громадське життя завжди було невід’ємною складовою її особистого. Очолювала профспілковий комітет школи, в якій працювала, жіночу раду, 30 років головувала в товариському суді місцевого колгоспу. Вона підняла на крило дітей і онуків, які підносять родину в громаді. Валерій Вячеславович певною мірою продовжує мамин шлях, адже стоїть на чолі Нетішинської міської організації ветеранів Афганістану. Вона продовжиться в дітях, онуках і правнуках, житиме у пам’яті нетішинців, як людина, що всім серцем уболівала за розквіт міста, за її людей.
Віктор Гусаров
жовтень 2008
