Олександр Володимирович Андреєв гадки не мав, що пов'яже трудову біографію з Україною. Казахстан - його батьківщина, де, як мовиться, пуп закопано, де пролетіло босоноге дитинство та насичена радощами і тривогами юність. Мати, Єлизавета Семенівна пройшла війну у якості медичної та операційної сестри, тому для Олександра не було приводу для вагань куди йти навчатись після школи - Карагандинський медичний інститут. Він блискуче закінчив відділення хірургії, зрештою ординатуру і, за власним визначенням, „з клініки не вилазив", бо хірургія стала сенсом життя. Однак сама ж медицина внесла корективи у спеціальність: хвороба не дозволила годинами стояти за операційним столом. Довелось сісти за стіл письмовий, адміністративний. Його призначають начмедом, згодом і начальником однієї з медсанчастин Степногорська, яка входила до медсанвідділу уранодобувного комбінату.
Отож став Олександр Володимирович жити поживати та добра наживати. І досвіду.
Плани Андреєва і плани уряду СРСР особливо не перетинались, аж поки не почали будувати одну за одною атомні електростанції у Російській Федерації, в Україні. На початку вісімдесятих його активно сватають у Підмосков'я. Відбився аргументом, що тільки-но народилась дитина, побут не влаштований. У 1985-му в 3-му главку Міністерства охорони здоров'я поставили питання руба: треба їхати у Нетішин, ставити на ноги новостворювану СМСЧ №148 (нині СМЧ-4). Аргументи, що там своїх фахівців вистачає, відкидались: із специфікою атомної галузі, іонізуючих речовин були знайомі лише одиниці. Як з'ясується пізніше, вгорі розуміли різницю між лікарнею і медикосанітарною частиною.
Наприкінці 1985 року доктор Андреєв приїхав у Нетішин. Звичайно, першу медичну допомогу тут вже надавали, але про медичне обслуговування, яке відповідає часу, годі було говорити. Постійні виїзди по два три рази в місяць до Москви у главк, аби „пробити" те чи інше рішення, навчання кадрів, канцелярська робота - це з переліку основних тем, якими займався начальник медсанчастини Олександр Володимирович Андреєв. За п'ять років його енергійної діяльності зроблено головний заділ - створено колектив, який сьогодні спроможний вирішувати найскладніші завдання. У 1986 році на базі амбулаторії відкривається терапевтичне відділення стаціонару. В ньому працюють лікарі Леонід Іванович Бондарук, Наталія Андріївна Маслова, Ніна Василівна Єлисєєва, Алла Григорівна Горбунова. Цього ж року відкрито фізіотерапевтичний та стоматологічний кабінети, інфекційне відділення та педіатричне у поліклініці. Почала діяти як самостійний підрозділ отоларінгічна служба. З 1987 року прийнято в експлуатацію будівлю поліклініки, якою завідувала Л.Г.Талєрова. На базі побудованого пологового відділення у зв'язку з Чорнобильською аварією відкрито відділення радіаційних уражень, а через два місяці - хірургічне відділення на 60 ліжок, яким опікувалась Н.П.Коротова.
Взагалі 1986 рік в житті Андреєва був найнасиченішим на події. Чорнобильська трагедія виявила слабкі місця не лише утехніці.Уквітні-травні 1986 року в Нетішин були евакуйовані понад тисяча мешканців з чорнобильської зони. Бригада у складі лікарів-лаборантів І.А.Рассадкіної, Т.Д.Сердюк та фельдшер-лаборантів К.В.Сопронюк, Р.О.Ляміної, Г.І.Балачук у пристосованих умовах щоденно зранку до вечора брала кров і проводила лабораторні дослідження у евакуйованих. З 1985 по 1987 рік лабораторія розташовувалась у 4-х приміщеннях гуртожитку. Працювали у тісних приміщеннях без вентиляції, без додаткового освітлення. Були труднощі у обслідуванні стаціонарних хворих, бо хірургічне, інфекційне і дитяче відділення знаходились за каналом, а лабораторії необхідно було щоденно проводити аналіз крові у хворих цих відділень. Крім того, почались масові профілактичні огляди працівників ХАЕС, а весь штат КДЛ складався з 12 чоловік. У 1986 році було виконано 266625 досліджень. Число лабораторних методик збільшилось з 52 (1986) до 143 (1999). Цитологічне дослідження виконувалось також на базі КДЛ. Введено імуноферментний аналіз, який дозволив підвищити якість імунологічних досліджень.
Олександр Володимирович згадує ту ситуацію. „Перший секретар міськкому партії Галина Архіпова терміново розшукує і ставить сакраментальне запитання: що робити? Толкую своє бачення розв'язання проблеми. Аргументи приймаються. Створюється штаб. За чотири - п'ять годин у передмісті Нетішина з'являються військові - хімічний батальйон. Розставили намети, почалось приймання евакуйованих. Капітан у захисному одязі своїм дозиметром перевіряє прибулих і впускає в межі міста. Цікавлюсь, якими критеріями він користується. „Менше 50 рентген, - здоровий." Так це ж „фронтові" значення, допустимі лише в бою!" Мусив втрутитись. Через командира частини забороняємо такий підхід до справи. Не уражених „по-капітанськи" повертаємо на повторну перевірку під новий дозиметр. Виявляється, що для медиків роботи вистачить.
Чимало клопоту було з одягом прибулих. Думали-гадали, де його зберігати. Пропонували у підвалах нашого хірургічного відділення. Я сказав, що це лише через мій труп. Зрештою склали його у вагончик. Довго містом ходили „чорнобильці" у спецодягу - будівельних куртках, комбінезонах,- який відрізнявся від загальноприйнятого. Усвідомлення трагедії приходило поступово. Один з водіїв, що перебывав у Чорнобильській зоні, заїхав під самісінький блок №1, що будувався, і кинув напризволяще свого „Магіруса". Поміряли машину на радіацію: ого-го. Порахували, що водій гасав на машиь^ три з лишнім дні. Мусили шукати чоловіка за допомогою компетентних органів, щоб надати йому (правда, не у нас) належну до помогу”.
З 1991 року Олександр Володимирович на посаді заступника начальника з лікувально-трудової експертизи та голови лікувально-консультативної комісії, яку очолює досі. „Я тоді буквально видихнувся у фізичному плані. Вважаю, що мій молодий наступник ( кандидат медичних наук Ігор Іванович Опруненко, прим. автора) зробив багато для утвердження стабільності в колективі".
Минулого року спецмедчастина №4 пережила нову реорганізацію. На час цієї нестабільної ситуації запросили Олександра Володимировича знову до керма. Позиція стабілізувалась і він повернувся до улюбленої справи. Голова ЛКК, а також лікар-ендоскопіст О.В.Андреєв в колективі шанована людина. Не байдужа до усього, що робиться навкруг.
„Сьогодні в складі СМЧ стаціонар на 230 ліжок, клініка на 720 відвідувань у зміну з лікарським здоровпунктом на ХАЕС, пологове відділення, відділення швидкої допомоги, харчоблок, складські приміщення, дизельгенераторна станція тощо. Ми обслуговуємо майже 35 тисяч нетішинців, з-поміж яких п'ять тисяч працівників станції. Сто тринадцять лікарів, близько п'ятисот - іншого медичного персоналу, - це велика сила, що стоїть на захисті здоров'я мешканців міста. Власний досвід і писані кров'ю правила дають мені підставу стверджувати, що специфічна, спеціалізована медична служба, на кшталт нашої, має забезпечуватись не тільки висококласними кадрами, але й відповідним технічним забезпеченням, достойною зарплатнею. Це не привілеї, данина специфіці нашої діяльності. Можу констатувати, що медогляди не дають підстави говорити про яке б то не було відхилення від загального рівня онкозахворювань. Але викликає занепокоєння зростання серцево-судинних хвороб, захворювань нервового характеру. Ми не хочемо бути лише статистами, або „спасателями". Враховуючи, що підготовка кваліфікованого реакторника коштує десятка мільйонів доларів, дуже марнотратно займатись простим лікуванням. Необхідно такого спеціаліста вести по життю в хороших фізичних і моральних кондиціях. СМЧ має вести профілактичну роботу: реабілітацію, індивідуальні фізичні і психологічні заняття тощо. Під час Союзу велику методичну і навчальну допомогу надавало 3-є управління Мінохорони здоров"я, і цю практику не можна загубити. Дороге задоволення".
Він до сьогодні робить складні операції на шлунку, хоча дається йому ця практика значними зусиллями. Література, мистецтво не випадають з поля зору цієї особи. З тривогою споглядає, як втрачається рівень культури, розмиваються центри інтелігентських середовищ, поглиблюється політична криза, а відтак і економічна. Проте переконаний, прогрес не зупинити. Запорукою цьому
