Але ж чуда, приємної несподіванки, доброї звістки душа прагне повсякчас. До чого я це все? В очікуванні завершального свята року кожен з нас сподівається на зміни та більшу порцію позитиву на новому витку життя. А ще - на подарунки, як зазвичай це було у дитинстві. Так і кортить покласти під подушку записку з заповітним бажанням. І тільки цілковите розуміння того, що нема насправді отого одухотвореного Діда Мороза, який би за одну ніч облетів мільйони помешкань, проникаючи туди чи то через димар, чи спеціально прочинене вікно, аби виконати наш задум, повертає від казки до реалій.
- У якому віці ви особисто збагнули, що надзвичайні можливості Діда Мороза - справа рук батьків? - запитую у своєї співрозмовниці В.А.Віннікової.
- А я й зараз вірю в Діда Мороза, - заливається сміхом.
У їхній сім’ї, як і в багатьох інших, прийнято було обдаровувати гостинцями дітей до дня Святого Миколая, Нового року, не кажучи вже про день народження. А що маленька Віра з’явилася на світ у період новорічно-різдвяних свят, випадало приймати дарунки з інтервалом у кілька днів. Дівча так само писало записки, щиро вірячи, що вони дійдуть до адресата. За змістом послання різнилися від тих, які, наприклад, пише зараз внучка Юля - з роками ж бо зросли статки в сивобородого дідугана, - але, о чудо, письмові побажання здійснювалися! Під ялинкою нишпорити не доводилося, батьки давали гостинці просто в руки, але ж всеодно вони були від Діда Мороза.
Народилася Віра Анатоліївна у волзькім краю, певна частина життя пройшла в Сибіру. У їхньому селі престольне свято випадало на Успіня, а на зимового Миколи тато з мамою запрягали коней в сани та їхали празникувати в інше село до знайомих. Звідтіля неодмінно привозили гостинці, і мама, вручаючи їх кожній із трьох дочок, все примовляла: «Це вам, діти, від святого Миколая». Ото було щастя!
До Різдва мама завжди пекла великий круглий пиріг з м’ясом і картоплею, хіба ж забудеш його смак? Свята завжди зустрічали всією сім’єю, Новий рік - не виняток. А потім неодмінно йшли до ялинки. У тому місці, де вона стояла, завжди було облаштоване велике снігове містечко. Забави в ньому не вщухали, реготала та «бісилася» дітвора, вторили їй дорослі. У Нетішині, куди В.А.Віннікова з сім’єю переїхала 1987 року, традиції відвідувати головну ялинку міста не зрадили. Бо ж як не піти до неї в ніч на 1 січня, то наче й Нового року не було. А щоб відчути його прихід, як водиться, готують карнавальні костюми чи одягають хоча б перуки з мішури. Найбільша і єдина прикрість - відсутність не те що снігового містечка, а й самого снігу, як це часто буває у нас.
Віра Анатоліївна пригадує свої перші роки в Україні. Сибірячка, котра звикла вже в жовтні одягати шубу-валянки, не знімаючи їх так десь до квітня, ніяк не могла збагнути тутешньої погоди. Їй здавалось, осінь буде вічною, а Новий рік так ніколи й не настане. Те, що було за вікном, почасти просто дисонувало з веселими ватагами колядників та щедрувальників, колоритне вбрання яких та обрядові пісні завжди асоціювалися не тільки з приходом свят, а й морозно-сніговою погодою. А тут…
Віншувальників у зимові свята Віннікови завжди радо приймають, їх неодмінно приходять вітати і дочка Марина - інженер-програміст СІТ, і внучка Юля - четвертокласниця зош №2. Молодша донька Тетяна - нечастий гість у батьківському домі, після навчання в Севастополі там і залишилася працювати. Набагато рідше випадає і Вінніковим-старшим бачитися з ріднею, що залишилася в Росії - Сибіру, Поволжі, Москві. А телефоном, завдяки мобільному зв’язку, спілкуються щодня. Якось колега по технікуму в одній з таких розмов зауважила: «Віро, та твоя російська мова вже більше на українську схожа». А в рідному селі, куди навідувалася до батьків, поки були ще живі, завжди казали: «Українка приїхала, а заспівай но щось».
- І співали?
- А що ж було робити?
А от її батька, коли приїздив в Україну, найбільше вразив спів пташок. Відпочиваючи на доньчиній дачі у Комарівці, він був зачудований невгамовним пташиним щебетом, милуючись ним до пізнього вечора. «Чи ж вони так усе літо в вас співають?» - все допитувався.
…Рік 2008-ий готовий передавати естафету своєму наступнику, його прощальний помах рукою, перед тим як розчинитись у просторі, вже видніється в кожному новому дні. Що чекати від року нового?
- Хочеться, щоб нікого не підводило здоров’я, - каже В.А.Віннікова, - і примножилося добра в кожній родині.
Чуєш, роче Новий , наш заповіт?
Ольга Сокол
№1, 2009