Минає 65 років від часу визволення нашої області від фашистських загарбників. Люди, що визволяли наш край, що боролися з нелюдями, доживають земний вік. Наш святий обов’язок пам’ятати тих, хто відстояв свободу, хто не шкодував життя заради незалежності. Це були люди з усіх куточків колишнього Радянського Союзу. Тому слово братерство не може знівелюватись і захмаритись.
Початок 1944 року був для мешканців тодішньої Кам’янець-Подільської області найочікуванішим. Вже було чути канонаду боїв фронту, що насувався. Третього січня дозор у складі взводу автоматників 322 стрілецької дивізії вийшов до моста через річку Случ в районі сіл Катюржинці та Чернелівка, що на Полонщині. В числі розвідників був уродженець Хонякова Славутського району рядовий Юхим Шевчук. Разом з іншими бійцями він звільняв знайомі села Котелянку, Любомирку, Жолудки. 9 січня над Полонним замайорів прапор визволення.
В цей же час велись наступальні бої і на Славутчині.
11 січня 1944 року воїни 287-ї стрілецької дивізії визволили з-під фашистського ярма села Великий та Малий Правутин, а 12 січня війська 8-ї стрілецької дивізії оволоділи селами Кутки, Гориця, Манятин, Мухарів, Ставичани, Хвощівка; 13 січня звільнено Берездів.
14 січня війська Першого Українського фронту звільнили Великий Скнит, Ганнопіль, Головлі, Довжки, Клепачі, Малий Скнит, Миньківці, Ногачівку, Бараннє-Улашанівку, Тростянець, Веселинівку та Шагову; 15 січня - Жуків та Іванівку.
18 січня військові частини 287-ї стрілецької дивізії визволили Лисиче, Старий Кривин, Дідову Гору, Прикордонну Улашанівку, Нетішин, Солов’є та Полянь, а війська 8-ї та 226-ї Глухівсько-Київської Червонопрапорної ордена Суворова другого ступеня стрілецьких дивізій разом із місцевими народними месниками визволили Хоняків, Потеребу, Крупець та Варварівку.
Радянське Інформбюро від 19 січня 1944 року повідомило: «Південно-західніше від міста Новоград-Волинський наші війська навально просунулись вперед і оволоділи районним центром Кам’янець-Подільської області - містом і залізничною станцією Славута. Захоплено багато зброї, залізничний ешелон та склади з військовим майном...».
18 січня у Славуту вступили військові частини 226-ої Глухівсько-Київської Червонопрапорної ордена Суворова другого ступеня стрілецької дивізії під командуванням В.Я.Петренка.
І лише через 10 днів, тобто 28 січня сили Першого Українського фронту увійшли в Цвітоху. Таке пізнє звільнення пояснюється тим, що це село розташоване неподалік від Шепетівки, де фашисти чинили особливо шалений опір радянським військам.
Що означала окупація для нашого краю? Збитки, заподіяні лише Славуті, склали понад 100 мільйонів карбованців у довоєнних цінах. Тут зруйнували лісозавод, фаянсовий завод, паперову фабрику, меблеву артіль, знищили цілі вулиці. Славутський табір смерті, так званий «гросс-лазарет» розділив страшну славу Бухенвальда і Майданека, Освенцима і Бабиного Яру, адже тут замордовано понад 150 тисяч людей. На території району фашисти повністю спалили шість сіл. Це Волиця (спалено 26 дворів, загинуло 70 жителів), Губельці (13 дворів і 53 жителі), Сільце (55 і 10), Голики (107 і 6), Хоровиця (68 і 7), Миньківці (спалено 57 дворів, загинуло 79 жителів). Славута займала четверте печальне місце в СРСР за кількістю знищених там під час війни людей.
Для Нетішина окупаційні будні також не були з медом. Село окуповано 4 липня 1941 р. У селі було cтворено управу, а у Кривині діяв каральний пункт. Німець Гансельман був старшим і жахливо знущався. Якось немолоду жінку прив’язав за коси до дерева і нещадно побив нагайкою.
Замучили німці в Кривині Михайла Ковалінського. Він працював в конторі сторожем і допомагав партизанам. Фашисти почали знущатися з нього ще в Нетішині, біля контори випалили йому очі, дуже били... Забили ж в парку і закопали.
Подібних епізодів безліч. Як і епізодів боротьби проти загарбників.
Про визволення Славутчини є чимало книжок і розповідей колишніх воїнів. В книзі С.Ковальчука «Йшли в славутські ліси партизани», М.Макухіна «Мартовские громы», М.Петрова і Є.Демуса «Записки рядового партизана», А.Мацевича «Клятва Гіппократа», Я.Красинського «Син Валленрода» та багатьох інших виданнях зафіксовано різні епізоди цієї боротьби. Є й архівні матеріали, що ще не знайшли відображення на сторінках видань, але мають бути збережені для нащадків.
Народні
месники -
з народом
Ось як обставини звільнення міста описує у своєму звіті командир роти загону І.Музальова Михайло Васильович Шевчук: «Я, Михайло Васильович Шевчук, до війни працював директором Бачманівської школи, під час війни проживав у Голиках. Незабаром після того, як Славута була окупована, я зустрівся із А.З.Одухою. Ми з ним були знайомі ще до війни. А.З.Одуха порадив мені підшукувати надійних людей, збирати зброю і підібрати явочні квартири.
Спочатку у підпільну групу вступили: бухгалтер Голицького лісництва Н.С.Пуц, А.Р.Ящура, директор Варварівської школи П.Д.Жолтовський, інспектор шкіл Г.В.Хоміч, С.В.Бернацький з сином Степаном, Г.В.Ящура, І.П.Личик. «Згодом група поповнилась жителями села Голики. До її складу, зокрема, ввійшло 8 членів родини Ящури та інші. Через активізацію діяльності підпільників німці з літа 1943 року почали облави і арешти колишніх активістів. П.Д.Жолтовського заарештували 15.09.1943р. і розстріляли у Шепетівці в жовтні.
Найактивніша частина підпільної групи взяла зброю і пішла в ліс. Це М.В.Шевчук, А.Р.Ящура, І.Г.Личик, Н.С.Пуц, С.В.Бернацький, Г.В.Хоміч, І.К.Хоменко, В.Р.Ящура. Незабаром Голицька партизанська група об’єдналась з групою І.О.Музальова, якому було доручено створити партизанський загін. Так виник загін І.О.Музальова, в якому голицькі підпільники М.В.Шевчук і А.Р.Ящура стали командирами взводів.
«Загін активно займався бойовими діями і швидко зростав чисельно. Уже в січні 1944 року в загоні було три стрілецькі роти, взвод розвідки і взвод підривників.
Вночі на 15 січня 1944 року зв’язківець командира загону розбудив мене, - згадує М.В.Шевчук, - і сказав, що викликає командир загону. У землянці командира я застав начальника штабу і комісара загону, командира взводу розвідки А.Р.Ящуру.
І.О.Музальов повідомив мені, що за даними розвідки німці поспішно вибираються із Славути і наказав підняти роту за тривогою і вести її на взяття міста. Через декілька хвилин перед вишикуваною ротою з напутнім словом виступив командир загону. Він сказав, що у Славуті німців залишилось мало і потрібно раптово напасти, зайняти місто й, що найважливіше, захопити великі продовольчі склади німців, розміщені у довоєнних конюшнях кавалерійської дивізії поряд із «гросс-лазаретом», і утримувати їх до приходу радянських військ».
В ніч з 14 на 15 січня 1944 року рота під командуванням М.В.Шевчука виступила на взяття вокзалу, «гросс-лазарету» і Славути. Через Хоровицю ще до світанку дійшли до Славути. Через міст у Славуту ввійти було неможливо, біля паперової фабрики він був спалений.
«Ми піднялися вверх по течії річки Горинь. В районі урочища Псище, де річка була покрита льодом, ми перейшли її і зайшли в місто на вулицю Енгельса» - пише М.Шевчук.
Вулицею Енгельса партизани підійшли до ринку. Звідти один взвод на чолі з розвідником І.Г.Личиком пішов у напрямку водонапірної вежі: він мав завдання підійти до загорожі казарм «гросс-лазарету», зупинитись і чекати, коли основні сили роти зав’яжуть бій з німцями. Частина роти по обидва боки шосейної дороги від поліклініки пробралась вулицею Газети «Правда» в напрямку військового містечка і в районі військових казарм зав’язала бій з німцями. Фашисти відійшли в бік конюшень, але тут відкрив кулеметний вогонь по них взвод на чолі з І.Г.Личиком із заходу. Німці підпалили дві крайні конюшні і відступили в Ташки. Інших складів фашисти запалити не встигли. Після бою підібрали трофеї: 70 автоматів і гвинтівок, якими згодом був озброєний винищувальний батальйон.
Отож 15 січня місто і залізничний вокзал були звільнені від німців. Наступного дня німці зробили спробу відвоювати в партизанів Славуту і розпочали мінометний обстріл, а потім пішли в наступ на військове містечко, але були відбиті.
Додамо, що у місто підійшли інші партизанські загони і зайняли кругову оборону. Загін Музальова розташувався на південь і південний захід від військового містечка. Підступи зі сходу прикривали загони ім. Леніна та ім. Калініна, які дислокувались на той час у миньківецьких лісах.
Штаб з’єднання, загін ім. Кармелюка та ім. Михайлова розташувались гарнізоном у самій Славуті. Артилерія партизанів зайняла вогневі позиції вздовж шосе для відбиття можливої атаки танків з боку Шепетівки.
У наступні дні німці продовжували мінометний обстріл міста.
Сталось так, що командування фронтом наказало завершити Житомирсько-Бердичівську операцію 14 січня і закріпитись на зайнятих рубежах. Положення партизан було не з легких. Увечері 14 січня партизани та військова розвідка, з якою зустрілись музальовці, встановили, що гітлерівці підтягують піхоту, артилерію, танки. Вночі комдив 226 дивізії вивів на танконебезпечні напрямки свої підрозділи, перекрив дорогу в місто і посилив охорону моста через Горинь у село Стригани, де знаходився партизанський госпіталь. Вранці льотчики 2-ї повітряної армії нанесли удари по ворожих колонах, а на дорозі на Полянь знищили 10 танків, колону автомашин із солдатами. Відзначився екіпаж капітана Ф.Жулова, який зрештою отримав звання Героя Радянського Союзу (посмертно).
18 січня у Славуту увійшла військова частина.
М.В.Шевчук попросив командира полку виділити людей для охорони складів. Згодом М.В.Шевчук передав продовольчі склади під армійську охорону військовим і за наказом А.З.Одухи командування роти доручив іншому партизану, а сам став комендантом міста і командиром винищувального батальйону.
Славутчина виплекала когорту Героїв Радянського Союзу. Це партизани І.Музальов, А.Одуха, В.Котик, О.Іванов, Ф.Михайлов, І.Петров…
Про останнього хочеться розповісти окремо, адже М.І.Петров - яскрава фігура серед партизанів з’єднання ім. Ф.М.Михайлова. Цього січня йому минуло б 90 років.
Підривник
Він народився 8 січня 1919 року в селі Талівка нині Яшкинського району Новосибірської області в селянській родині. Закінчив семирічку, робітничий факультет, у 1939 році його призвали до Червоної Армії.
Велика Вітчизняна війна застала 22-річного Михайла Петрова на строковій службі. Восени він мав би звільнитися в запас.
Полк, у якому проходив службу Михайло Петров, виступив з Тернополя 22 червня 1941 року, а вже наступного дня - перший бій з гітлерівцями. Відступ, під час якого Петров мінував і підривав дамби та мости. Був в оточенні, але пробився до білоруських партизан.
Із Білорусії його і направили на Поділля як спеціаліста з мінно-підривної справи. Так опинився М.І.Петров у партизанському загоні А.З.Одухи. Тут розкрились його організаторські здібності.
У листопаді 1942 року група партизанів-підривників на чолі з М.І.Петровим провела першу вдалу бойову операцію. Тоді в районі Славути було захоплено ворожий склад з амоналом. Три підводи партизани забрали собі, решту - висадили в повітря.
Захоплену вибухівку використали на саморобні міни, і вже у грудні 1942 року саме ними М.І.Петров пустив під укіс три ворожі ешелони з живою силою і технікою ворога.
У травні-червні 1943 року М.І.Петров на ділянці Славута-Шепетівка пускає під укіс ще три ворожі ешелони. Потім було ще немало знищених ешелонів, боїв з ворогом, інших бойових операцій. А в партизанському загоні, яким командували А.З.Одуха та Г.В.Кузовков, створено декілька груп підривників. Спочатку М.І.Петрова було призначено командиром взводу, а згодом - диверсійного батальйону. Петров брав участь у звільненні Острога, Славути, Ізяслава, Ямполя.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 серпня 1944 року Петрову Михайлу Іларіоновичу присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.
У бойовому строю М.І.Петров залишався до закінчення війни. Після неї, у 1951 році, закінчив Київський державний університет, аспірантуру, став кандидатом історичних наук, доцентом, викладав тривалий час у Київському автодорожньому інституті. Після війни Михайло Іларіонович Петров часто бував у Славуті, зустрічався зі своїми друзями-партизанами. У серпні 1988 року герой спочив назавжди.
Поет-пісняр з Старого Кривина Володимир Семеновський колись написав мудрі рядки:
«Знову сурми заграли, і лунає салют… До святкового залу ветерани ідуть. Всі вітають їх, вставши, шлють шаноби слова. Це ж історія наша – невмируща, жива!»
Віктор Гусаров
№3, 2009