Минає 65 років від часу визволення нашої області від фашистських загарбників. Люди, що визволяли наш край, що боролися з нелюдями, доживають земний вік. Наш святий обов’язок пам’ятати тих, хто відстояв свободу, хто не шкодував життя заради незалежності. Це були люди з усіх куточків колиш­нього Радянського Союзу. Тому слово братерство не може знівелюватись і захмаритись.

 

Початок 1944 року був для мешканців тодішньої Кам’янець-Поділь­ської області найочікуванішим.  Вже було чути канонаду боїв фронту, що насувався. Третього січня дозор у складі взводу автоматників 322 стрілецької дивізії вийшов до моста через річку Случ в районі  сіл Катюржинці та Чернелівка, що на Полонщині. В числі розвідників був уродженець Хонякова Славутського району рядовий Юхим Шевчук. Разом з іншими бійцями він звільняв знайомі села Котелянку, Любомирку, Жолудки. 9 січня над Полонним замайорів прапор визволення.

В цей же час велись наступальні бої і на Славутчині.

11  січня 1944 року  воїни 287-ї стрілецької дивізії визволили з-під фашистського ярма села Великий та Малий Правутин, а 12 січня  війська 8-ї стрілецької дивізії оволоділи селами Кутки, Гориця, Манятин, Мухарів, Ставичани, Хвощівка; 13 січня  звільнено Берездів.

14 січня війська Першого Українського фронту звільнили Великий Скнит, Ганнопіль, Головлі, Довжки, Клепачі, Малий Скнит, Миньківці, Ногачівку, Бараннє-Улашанівку, Тростянець, Веселинівку та Шаго­ву; 15 січня - Жуків та Іванівку.

18 січня військові частини 287-ї стрілецької дивізії визволили Лисиче, Старий Кривин, Дідову Гору, Прикордонну Улашанівку, Нетішин, Солов’є та Полянь, а війська 8-ї та 226-ї Глухівсько-Київської Червонопрапорної ордена Суворова другого ступеня стрілецьких дивізій разом із місцевими народними месниками визволили Хоняків, Потеребу, Крупець та Варварівку.

Радянське Інформбюро від 19 січня 1944 року повідомило: «Південно-західніше від  міста Новоград-Волинський наші війська навально просунулись вперед і оволоділи районним центром Кам’я­нець-Подільської області - містом  і  залізничною  станцією Славута. Захоплено багато зброї, залізничний  еше­лон та склади з військовим май­ном...».

18 січня у Славуту вступили військові частини  226-ої  Глухів­сько-Київської Червонопрапорної ордена Суворова другого ступеня стрілецької дивізії під командуванням В.Я.Петренка.

І лише через 10 днів, тобто 28 січня сили  Першого Українського фронту увійшли в Цвітоху. Таке пізнє звільнення пояснюється тим, що це село розта­шоване  неподалік від  Шепетівки, де фашисти чинили особливо ша­лений  опір радян­ським військам.

Що означала окупація для  нашого краю?   Збитки, заподіяні лише Славуті, склали понад 100 мільйонів карбованців у довоєнних цінах. Тут зруйнували лісозавод, фаянсовий завод, паперову фабрику, меблеву артіль, знищили цілі вулиці. Славутський табір смерті, так званий «гросс-лазарет» розділив страшну славу Бухенвальда і Майданека, Освенцима і Бабиного Яру, адже тут замордовано понад 150  тисяч  людей. На території райо­ну фашисти повністю спалили шість сіл. Це Волиця (спалено 26 дворів, загинуло 70 жителів), Губельці (13 дворів і 53 жителі), Сільце (55 і 10), Голики (107 і 6), Хоровиця (68 і 7), Миньківці (спалено 57 дворів, загинуло 79 жителів). Славута займала четверте печальне місце в СРСР за кількістю знищених там під час війни людей.

Для Нетішина  окупаційні будні також не були з медом. Село окуповано 4 липня 1941 р. У селі було cтворено управу, а у Кривині діяв каральний пункт. Німець Гансельман був старшим і жахливо знущався. Якось немолоду жінку прив’язав за коси до дерева і нещадно побив нагайкою.

Замучили німці  в Кривині Михайла Ковалінського. Він працював в конторі сторожем і допомагав парти­занам. Фашисти почали знущатися з нього ще в Нетішині, біля контори випалили йому очі, дуже били... Забили ж в парку і закопали.

Подібних епізодів безліч. Як і епізодів боротьби проти загарбників.

Про визволення Славутчини є чимало книжок і розповідей колишніх воїнів. В книзі С.Ковальчука «Йшли в славутські ліси партизани», М.Макухіна «Мартовские громы», М.Петрова і Є.Демуса «Записки рядового партизана», А.Мацевича «Клятва Гіппократа», Я.Красинського «Син Валленрода» та багатьох інших виданнях зафіксовано різні епізоди цієї боротьби. Є й архівні матеріали, що ще не знайшли відображення на сторінках видань, але мають бути збережені для нащадків.

 

Народні

месники -

з народом

Ось як обставини звільнення міста опи­сує у своєму звіті командир роти загону І.Музальова Михайло Васильович Шевчук: «Я, Михайло  Васильович  Шевчук,  до  війни працював директором Бачманівської школи, під час війни проживав у Голиках. Неза­баром після того, як Славута була окупована, я зустрівся із А.З.Одухою. Ми з ним були знайомі ще до війни. А.З.Одуха порадив мені підшукувати на­дійних людей, збирати зброю і підібрати явочні квартири.

Спочатку у підпільну групу вступили: бухгалтер Голицького лісництва Н.С.Пуц, А.Р.Ящура, директор Варварівської школи П.Д.Жолтовський, інспектор шкіл Г.В.Хоміч, С.В.Бернацький з си­ном Степаном, Г.В.Ящура, І.П.Личик. «Згодом група попов­нилась жителями села Голики. До її складу, зокрема, ввійшло 8 членів родини Ящури та інші. Через активізацію діяльності підпільників німці з літа 1943 року почали облави і ареш­ти колишніх активістів. П.Д.Жолтовського заарештували 15.09.1943р. і розстріляли у Шепетівці в жовтні.

Найактивніша частина під­пільної групи взяла зброю і пішла в ліс. Це М.В.Шевчук, А.Р.Ящура, І.Г.Личик, Н.С.Пуц, С.В.Бернацький, Г.В.Хоміч, І.К.Хоменко, В.Р.Ящура. Незаба­ром Голицька партизанська гру­па об’єдналась з групою І.О.Музальова, якому було дору­чено створити партизанський загін. Так виник загін І.О.Музальова, в якому голицькі підпільники М.В.Шевчук і А.Р.Ящура стали командирами взводів.

«Загін активно займався бо­йовими діями і швидко зростав чисельно. Уже в січні 1944 року в загоні було три стрілецькі роти, взвод розвідки і взвод підривників.

Вночі на 15 січня 1944 року зв’язківець командира загону розбудив мене, - згадує М.В.Шевчук, - і сказав,  що  вик­ликає  командир  загону. У землянці командира я застав начальника штабу і комісара за­гону, командира взводу розвідки А.Р.Ящуру.

І.О.Музальов повідомив мені, що за даними розвідки німці поспішно вибираються із Славути і наказав підняти роту за тривогою і вести її на взяття міста. Через декілька хвилин пе­ред вишикуваною ротою з напутнім словом виступив ко­мандир загону. Він сказав, що у Славуті німців залишилось мало і потрібно раптово напасти, зайняти місто й, що найважливіше, захопити великі продовольчі склади німців, розміщені у довоє­нних конюшнях кавалерійської дивізії поряд із «гросс-лазаретом», і утримувати їх до приходу ра­дянських військ».

В ніч з 14 на 15 січня 1944 року рота під командуванням М.В.Шевчука виступила на взяття вокзалу, «гросс-лазарету» і Славути. Через Хоровицю ще до світанку дійшли до Славути. Через міст у Славуту ввійти було неможливо, біля па­перової фабрики він був спале­ний.

«Ми піднялися вверх по течії річки Горинь. В районі урочища Псище,  де  річка  була покрита льодом, ми перейшли її і зайш­ли в місто на вулицю Енгельса» - пише М.Шевчук. 

Вулицею Енгельса парти­зани підійшли до ринку. Звідти один взвод на чолі з розвідником І.Г.Личиком пішов у напрямку водонапірної вежі: він мав завдання підійти до загорожі ка­зарм «гросс-лазарету», зупинитись і чекати, коли основні сили роти зав’яжуть бій з німцями. Части­на роти по обидва боки шосей­ної дороги від поліклініки пробра­лась вулицею Газети «Правда» в напрямку військового містечка і в районі військових казарм за­в’язала бій з німцями. Фашисти відійшли в бік коню­шень, але тут відкрив кулемет­ний вогонь по них взвод на чолі з І.Г.Личиком із заходу. Німці підпалили дві крайні конюшні і відступили в Ташки. Інших складів  фашисти  запалити не встигли. Після бою підібрали тро­феї: 70 автоматів  і  гвинтівок, яки­ми згодом був озброєний вини­щувальний батальйон.

Отож 15 січня місто і залізничний   вокзал   були звільнені від німців. Наступного дня німці зробили спробу відвоювати в партизанів Славу­ту і розпочали мінометний обстріл, а потім пішли в наступ на військове містечко, але були відбиті.

Додамо, що у місто підійшли інші партизанські загони і зай­няли кругову оборону. Загін Музальова розташувався на південь і південний захід від військового містечка. Підступи зі сходу при­кривали загони ім. Леніна та ім. Калініна, які дислокувались на той час у минь­ківецьких лісах.

Штаб з’єднання, загін ім. Кармелюка та ім. Михайлова розташувались гарнізоном у самій Славуті. Артилерія партизанів зайняла вогневі позиції вздовж шосе для відбиття можливої атаки танків з боку Шепетівки.

У наступні дні німці продовжували мінометний обстріл міста.

Сталось так, що командування фронтом наказало завершити Житомирсько-Бердичівську операцію 14 січня і  закріпитись на зайнятих рубежах. Положення  партизан  було не з легких. Увечері  14  січня партизани та військова розвідка, з якою зустрілись музальовці, встановили, що гітлерівці підтягують піхоту, артилерію, танки. Вночі комдив 226 дивізії вивів на танконе­безпечні  напрямки  свої підрозділи, перекрив дорогу  в місто і посилив охорону моста  через  Горинь  у село Стригани,  де  знахо­дився  парти­зан­ський госпіталь. Вранці льотчики  2-ї  повітряної армії нанесли удари по ворожих колонах, а на дорозі на Полянь  знищили 10 танків, колону автомашин  із  сол­датами. Відзначився  екіпаж  капітана   Ф.Жулова, який  зрештою  отримав  звання  Героя  Радян­ського  Союзу (посмертно).

18 січня у Славуту увійшла військова частина.

 М.В.Шевчук  попро­сив командира полку виділити людей  для  охорони складів. Зго­дом М.В.Шевчук  передав продовольчі склади під армійську охорону військовим і за  наказом  А.З.Одухи  командування роти доручив іншому партизану, а сам  став  комендантом міста і коман­диром винищувального баталь­йону.

Славутчина  виплекала когорту Героїв Радянського Союзу. Це партизани І.Музальов, А.Одуха, В.Котик, О.Іванов, Ф.Михайлов, І.Петров…

Про останнього хочеться розповісти окремо, адже М.І.Петров - яскрава фігура серед партизанів з’єднання ім. Ф.М.Михайлова. Цього січня йому минуло б 90 років.

 

Підривник

Він народився 8 січня 1919 року в  селі Талівка нині Яшкинського району Новосибірської області в селян­ській родині. Закінчив семирічку, робітничий факультет, у 1939 році його призвали до Червоної Армії.

Велика Вітчизняна війна застала 22-річного Михайла Пет­рова на  строковій службі. Восени він мав би звільнитися в запас.

Полк, у якому проходив служ­бу Михайло Петров, виступив з Тернополя 22 червня 1941 року, а вже наступного дня - перший бій з гітлерівцями. Відступ, під час якого Петров мінував і підривав дамби та мости. Був в оточенні, але пробився до білоруських партизан.

Із Білорусії його і направили на Поділля як спеці­аліста з мінно-підривної справи. Так опинився М.І.Петров у  партизанському  загоні А.З.Одухи. Тут розкрились його організаторські здібності.

У листопаді 1942 року група партизанів-підривників на чолі з М.І.Петровим провела першу вдалу бойову операцію. Тоді в районі Славути було захоплено ворожий склад з амоналом. Три підводи партизани забрали собі, решту - висадили в повітря.

Захоплену вибухівку викори­стали на саморобні міни, і вже  у грудні 1942  року  саме  ними   М.І.Петров  пустив  під укіс три ворожі  ешелони з живою силою  і технікою  ворога.

У травні-червні 1943 року М.І.Петров  на  ділянці Славута-Шепетівка пускає під укіс ще три ворожі ешелони. Потім було ще немало знищених ешелонів, боїв з воро­гом, інших бойових операцій. А в партизанському загоні, яким командували А.З.Одуха та Г.В.Кузовков, створено декілька груп підривників. Спочатку М.І.Петрова було призначено командиром взводу, а згодом - диверсійного батальйону. Петров брав участь  у  звільненні Острога, Славути,  Ізяслава, Ямполя.

Указом  Президії  Верховної  Ради СРСР від 7 серпня 1944 року Петрову  Михайлу  Іларіоновичу присвоєно високе звання Героя Радянського Со­юзу.

У бойовому строю М.І.Петров залишався до закінчення війни. Після неї, у 1951 році, закінчив Ки­ївський  державний  університет, аспірантуру, став кандидатом історичних наук, до­центом, викладав тривалий час у  Київському автодорожньому інституті. Після війни Михайло Іларіонович Петров часто бував у Славуті, зустрічався зі своїми друзями-партизанами. У серпні 1988 року герой спочив назавжди.

Поет-пісняр з Старого Кривина  Володимир Семеновський колись написав мудрі рядки:

«Знову сурми заграли, і лунає салют… До святкового залу ветерани ідуть. Всі вітають їх, вставши, шлють шаноби слова. Це ж історія наша – невмируща, жива!»

Віктор Гусаров

№3, 2009