3 квітня 1982 року близько сьомої години вечора прийшла повістка в армію. Зателефонували  на роботу, де працював Станіслав Іванов і повідомили, що на восьму ранку він має бути на призовному пункті. О дев’ятій новобранці вже вирушили в дорогу. У Нарофомінську всіх переодягли і вивели на плац займатись стройовою підготовкою. Було холодно, кружляв сніг, але шапок не видали «бо ж в Афганістані жара». Згодом у Термезі півтора місяця проходили курс молодого бійця. Потім Душанбе. Далі - за кордон­.

В Кундуз летіли на вертольоті, стоячи хвилин 40. Там розмістили по підрозділах, Станіслав потрапив в батарею №2 зенітно-стрілецького полку. Передгір’я, пісок. Два роки жили в наметах. Взимку палили дві грубки «буржуйки», а влітку терпіли спеку понад 40 градусів. «Коли колона виходила на бойову операцію, нам давали вказівки по рації, аби ми гасили вогневі точки противника. Діставалось і у відповідь. В одному з боїв був поранений. Госпіталь в м. Черчик, майже три місяці лікування, і півтора - перебування в реабілітаційному центрі Азадбаш.

Після госпіталю побував вдома, а тоді назад, в Афганістан, у свій полк. Добиратися на місце служби треба було самотужки. На кордоні напросилися у водіїв колони, яка везла зброю, у попутники. І ось так долали шлях. В кінці служби був старшиною пересилки, приймав нове поповнення.

1 травня вручили документи про звільнення, подякували... В той день додому йшли четверо - Мандрига з Благовіщенська і найкращі друзі - Іван Ковальчук та Мирон Волошин з Львівщини. Додому з частини теж треба було добиратись самому - бігали, домовлялися з «вертушками»- добралися до Хайратона,  впіймали попутку до Термеза, купили квитки на поїзд...

Літо провів удома. Двоюрідний брат Павло умовив поїхати з ним в Ленінград, вступити до технікуму. Зараз брат працює на Балаковській АЕС, яку Станіслав Юрійович жартома називає «філіалом ХАЕС» - багато нетішинців очолюють там різноманітні цехи та служби.

Роки навчання - найкращі спогади. Був головою студради, влітку,  протягом трьох років поспіль очолював студентський будівельний загін. І хоча робота була не з легких (по 12 годин в день заливали бетон, робили будмайданчики, дороги), але знаходили час на відпочинок, і на участь в агітбригаді.

Після закінчення Ленінградського енерготехнікуму отримав спеціальність «технік-теплотехнік» і приїхав до Нетішина. Напередодні пуску І енергоблока ХАЕС у листопаді 1987 року влаштувався на роботу в ремонтний підрозділ станції.

Згодом  закінчив Львівську політехніку. Зараз працює старшим черговим інженером зміни на ХАЕС в цеху теплової автоматики і вимірювань.

Сім’я для Станіслава Юрійовича - найбільша цінність у житті. З майбутньою дружиною, Валентиною Володимирівною, познайомився ще в технікумі. Мають двох донечок-студенток, Анну і Катерину. Дівчатка закінчили музичну школу по класу фортепіано, зараз тішать батьків гарними успіхами у навчанні.

Більше двадцяти років Станіслав Юрійович в Нетішині. Життя іде своїм плином. Але серед щоденних клопотів не дає спокою ще одне велике бажання - знайти своїх бойових побратимів, армійських друзів-афганців Станіслава, Івана  та Мирона. Де вони, чи прихильною виявилась до них доля? Якби зустрітись, поговорити, згадати... Про те, що афганці згадують «тільки між собою, бо інші - не зрозуміють...».

Надія Кухоцька,

співробітник міського краєзнавчого музею

№8, 2009