Вхід

Нежiноча професiя? Не зовсiм Так

 

З раннього дитинства інженер-технолог ремонтно-механічного цеху енергоремонтного підприємства Тетяна Окорська любить ліс. Її тато Василь Семенович працював лісником у Шепетівському військовому лісництві і з настанням погожих весняних днів залучав доньку до висаджування молодих дерев на місці вирубок.

Молоденькі дуби та сосни під лагідними сонячними променями вистрілювали тендітними зеленими прапорцями.

- Тату, вони живі! Вони прийнялися! - не приховувала свого захоплення дівчина.

- Ліси треба берегти, - завжди повчав мудрий лісівник маленьку помічницю, - без дерев наша планета просто задихнеться. Добре, якби всі зрозу­міли, що за кожне зрубане дерево треба посадити три.

Молоді насадження вимагали ретельного  догляду, саджанці ще не мали сили і тому могли зачахнути без прополювання забур’янених площ. Тут без звичайної сапи не обійдешся. Часто Тетяна листочками подорожника загоювала болючі мозолі, що з’являлись на молодих долонях після тривалої праці. Але це не засмучувало дівчину, вона гордилася, що може допомогти татові у корисній і благородній справі.

Коли прийшов час обирати життєву стежину, Тетяна Василівна присвятила себе роботі з технікою. Молодою і зеленою, як мовиться, влилася у колектив Шепетівського заводу «Комуніст», продукція якого йшла для військових потреб. У відділі технічного контролю довелось працювати з кресленнями та технічною документацією. За браком професійних знань вступила у машинобудівний технікум, поєднавши роботу з навчанням.

У ті роки познайомилась з хлопцем, який про метал знав не з підручників. Олександр володів майстерністю роботи на токарних та фрезерувальних  верстатах різних типів, його завжди цікаво було слухати. Почали зустрічатися, через якийсь час вирішили побратися. А оскільки весіл­ля вимагає чималих витрат, Олександру нічого не залишалось, як податися на заробітки у північний регіон Союзу.

З формуванням цехів та підрозділів Хмельницької АЕС на молодому підприємстві постала потреба в кадрах, тут були раді кваліфікованим спеціалістам. На новобудову приїхав чоловік Тетяни Олександр, йому запропонували роботу в цеху централізованого ремонту. Спочатку подружжя не мало свого прихистку, тому Тетяна не поспішала забирати документи із Шепетівського заводу. Але згодом все владналося, вона також прийшла на ХАЕС і влаштувалась у тому ж цеху. Як на перший погляд, робота з документами та кресленнями для сторонніх здавалась занадто рутинною. Але вона була до снаги молодій жінці та й попередній досвід, набутий у відділі технічного контролю оборонного підприємства, допоміг адаптуватися на новому місці.

- За останні роки вимоги до підвищення рівня безпеки діючих енергоблоків стали досить жорсткими, - розповідає інженер-технолог Тетяна Окорська, - це впливає й на роботу ремонтно-механічного цеху. Тут кожна технологічна операція перебуває під ретельним контролем, багато залежить від своє­часного оформлення відповідної документації. Щоб виготовлену деталь передати замовнику, потрібно заві­рити цілу низку офіційних документів.

Ремонтно-механічний цех обслуговує майже всі підрозділи електростанції. Найбі­льше замовлень надходить під час ремонтних кампаній, токарям доводиться виготовляти різні за розмірами запасні деталі.

- У нашій майстерні працівники високваліфіковані, - продовжує Тетяна Василівна, - але у кожного є своя вузька спеціалізація. До речі, виготовлення наймініатюрніших деталей ми часто довіряємо нашим жінкам, тут потрібна дуже велика точність. Токарі Надія Філоненко, Любов Коробчук, Любов Смірнова сьогодні можуть багато чому навчити молодших працівників. Наші жінки – ветерани енергоремонтного підприємства - гордість колективу.

- А як жінки почувають себе у чоловічому колективі?- цікавлюсь у співрозмовниці.

- Для стороннього ока, переконана, незвично бачити жінок за обробкою металу, мовляв,                це робота суто чоловіча. Більше двадцяти                             років наші жінки доводять, що вибір професії зробили вдалий. Та й для чоловіків є на кого рівнятися,  бо як-не-як пасти задніх стає соромно. Постійна присутність жінок у майстерні їх дисциплінує.

Якби так склалось у житті, що Тетяна Васи­лівна не стала технологом, то неодмінно змогла б реалізувати себе в педагогіці, має вроджений дар психолога. Для неї кожна людина - особистість, тому до колег ставиться з великою приязню і повагою. Напевно, за це найбільше її цінують у колективі. А керівництво майстерні не скупиться на хороші слова, характеризуючи Тетяну Окорську як спеціаліста.

Але не лише роботою живе людина. Для Тетяни Василівни надійним тилом є сім’я. Вона з чоловіком Олександром, який вже понад два десятки років працює у цеху фрезерувальником, виховують двох дітей. Донька незабаром закінчить вуз і стане програмістом, а сину ще два роки потрібно набувати знань у школі. Мама для них завжди є прикладом для наслідування, зокрема, й у навчанні, довівши, що вчитися ніколи не пізно: торік одержала диплом Хмельницького національного університету.

Активний відпочинок для сім’ї Окорських став неписаним правилом. У вихідні дні відвідують спектаклі Рівненського обласного драмтеатру, подорожують Україною. Багато разів Окорські побували у Карпатах, Криму. Тетяна Василівна переконана, що подорожі збагачують людину духовно, а це неодмінно допомагає постійно ставати кращим.

№10, 2009


 





ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!