Хоча за останні двадцять років в Україні відбулися разючі зміни, якесь принципово нове джерело електроенергії так і не знайшли. Практично весь струм виробляють на звичайних теплових, атомних і гідравлічних станціях. До речі, не тільки в нас - у всьому світі. Певні успіхи альтернативної енергетики, досягнуті деякими країнами, є більше винятком, ніж правилом. Звісно, ця галузь потребує уваги і підтримки. Проте, як на мене, на значний її розвиток в Україні сподіватися не варто. Сонце світить у нас значно слабше, ніж у Каліфорнії. А вітер не такий потужний, як, приміром, у Шотландії. Про використання енергії припливів годі й говорити.
Ось, скажімо, торік в Україні вироблено 185 мільярдів кіловат-годин електроенергії, що не набагато менше, ніж у найпотужніших країнах Європи (щоправда, в Росії та Німеччині обсяг усе ж значно більший). Співвідношення між джерелами електроенергії на теренах нашої країни таке: атомна - 48 відсотків, теплова - 45, гідроенергетика - 7 відсотків.
Сумарна потужність української енергосистеми - 50 мільйонів кіловат. Багато це чи мало? Цього досить, аби живити одночасно... 50 мільйонів електропрасок...
Нагадаю: нині в Україні працює чотири АЕС - Запорізька, Південно-Українська, Рівненська й Хмельницька. Що ж до Чорнобильської, то її зупинили 15 грудня 2000-го. Загалом на атомних станціях (на кожній я побував) нараховується 15 енергоблоків (для порівняння: у США їх понад 100, у Франції - близько 60).
Теплових електростанцій значно більше, ніж атомних, і їхня сумарна потужність складає близько 60 відсотків загальної. Водночас усі ТЕС і ТЕЦ разом узяті виробляють лише 45 відсотків електроенергії. Отже, частину потужностей не використовують. Чому? Головною причиною є висока вартість традиційного палива: вугілля, газу і нафти. Рентабельність галузі забезпечується лише завдяки роботі атомних і гідравлічних станцій. Саме тому з першого травня планується збільшити відпускну ціну електроенергії.
Важливою складовою вітчизняної енергосистеми є також сім потужних гідроелектростанцій і майже півсотні малих. До речі, неподалік від Києва діє гідроакумулююча станція. Особливість її роботи в тому, що вночі, коли електроенергія майже не потрібна, воду з Київського водосховища закачують у верхню водойму, а в “години пік” вона з сімдесятиметрової висоти спрямовується на гідроагрегати.
Які ж перспективи? Якщо коротко, то для нових ГЕС у нас немає місця, для ТЕС - палива. Отже, якщо хтось і хотів би іншого, та найближчим часом головним джерелом енергії залишатиметься атомна енергетика. У чому її переваги? Насамперед у тому, що Україна має чи не найбільші в Європі поклади урану. Є й цирконій - метал, який може “працювати” в ядерному реакторі.
А вплив на довкілля? Це запитання для багатьох громадян України надважливе. Складно переконати тих, хто пережив Чорнобиль, що атомна енергетика справді “має право на життя”.
Першим аргументом “за” є те, що сумнозвісна Чорнобильська АЕС була оснащена блоками старої конструкції, яких уже нема в Україні.
Ясна річ, мінімізувати негативний вплив дають змогу віддалення від джерела небезпеки та надійний захист. На жаль, саме захист і виявився на ЧАЕС недостатнім.
Нові ж блоки (скорочено їх називають ВВЕР) мають залізобетонну оболонку, котра, приміром, витримує падіння літака. Та навіть якщо вона пошкодиться, реактор не зруйнується. Адже він розміщений посередині оболонки і має товстий сталевий корпус. Окрім того, існує ще кілька засобів уникнення аварії.
Як же впливають на довкілля сучасні атомні станції? Про це можна зробити висновки на підставі численних спостережень, які, між іншим, виконує кілька відомств. Приміром, рівень гамма-фону на найпотужнішій в Україні та Європі - Запорізькій АЕС і за 100 кілометрів від неї практично однаковий: на промисловому майданчику 11-12 мікрорентгенів за годину, в місті енергетиків Енергодарі 11-12. У Києві рівень такий самий. Цікаво, що на Хмельницькій АЕС він навіть нижчий.
А де ж негатив? Він, звісно, існує. Та виміряти його практично неможливо. Загалом доза опромінення людини від роботи атомних електростанцій у тисячі разів менша за ту, що надходить від природних джерел. Як не дивно, але про цю радіоактивність частенько “забувають”.
А як почуваються працівники АЕС? Якщо коротко, то їхнє здоров’я є загалом кращим, ніж у пересічних громадян України. Звичайно, це не означає, що робота на атомній станції сприяє його поліпшенню. Насправді чимало енергетиків ведуть здоровий спосіб життя, займаються фізичною культурою і спортом. Робота ж на багатьох інших підприємствах шкідливіша, ніж на АЕС. Згадаймо про шахти, металургійні та хімічні комбінати. На додаток - забруднені вихлопними газами автошляхи. В останньому випадку це особливо стосується водіїв.
Звісно, що і в атомної енергетики є свої проблеми. Одна з них - “старіння” блоків, проектний термін роботи яких становить 30 років. Приміром, перший блок на Рівненській АЕС збудували у 1980-му. У цьому разі є сенс скористатися загальносвітовим досвідом щодо подовження строків експлуатації АЕС на 10-15 років. Це значно дешевше, ніж вести абсолютно нове будівництво. Віддаленішою перспективою є введення в дію нових потужностей. У цьому разі основна увага має бути прикута до третього і четвертого блоків Хмельницької АЕС, які вже частково зведені. У цьому разі немає потреби шукати новий майданчик для атомної станції, споруджувати нові під’їзні шляхи...
Хоч би там як, але вітчизняна атомна енергетика за останні два десятиріччя пройшла довгий шлях: стала професійнішою і відкритішою, без властивих для соціалістичного періоду гасел “дайош!”. Тепер навіть не можемо припустити можливість приховування інформації, схожу до того, як це було у 1986-му.
Віктор Вишневський,
доктор географічних наук
\№14, 2009
