З Василем Кравчуком доля звела мене років тридцять тому: в складі літературної бригади ми їздили Шепетівщиною і пропагували громаді власні твори. Василь Іванович вже тоді був маститим, адже видрукував 5-6 книжок і отримав звання «Заслужений працівник культури». «Старий, ти пиши, - наполягав Василь Іванович. Потім книжки будуть вилітати, як з рогу достатку. От побачиш». Що стосується В.Кравчука, то за тридцять років він видавався майже щороку і своє 80-річчя зустрічає з власною поличкою творів різного спрямування: вірші, байки, прозові твори, дослідження з історії краю тощо. Його творчість знайшла свого читача, її видають і перевидають, а доробок час від часу відзначають преміями - імені Степана Олійника, імені Микити Годованця, імені Степана Руданського. Він більше тяжіє до гумору, це стан його душі і це те, що допомагає долати життєві негаразди. Проте про Василя Кравчука - лірика, патріота, прозаїка можна говорити з впевненістю і повновагою. Бо він в усьому талановитий і правдивий. Навіть свою старість сприймає по-особливому, філософськи і з легкою іронією. Дід Василь – так його величають старі і малі. Він з тих дідів, яких хочеться слухати і слухатись.
Здоров’я вам, Василю Івановичу!
Віктор Гусаров
Моє зі мною
Довгенько вже ношу себе
по світу,
Бо намотало вже мені
вісімдесят.
І натворив книжок собі для звіту,
В яких лишив чимало віршенят.
Живу в «хрущовці» на
широку ногу,
І в тисняві мій голос не затих.
Спасибі владі - нині маю змогу
Сказати все, що думаю про них.
Скажу відверто - нині тим
щасливий,
Що маю друзів справжніх у житті.
І не горлаю злющо і крикливо,
Що в нас не так. І ми, мовляв, не ті.
Я радий тим, що маю Україну,
Вона в мені. І я у ній живу.
Я хочу бути в неї рідним сином,
З козацьким словом
завше наяву.
Є мій народ, і слово має власне.
Поміж держав держава наша є.
Я вірю їй. І віра ця не згасне,
Бо йдем тепер до свого по своє.
Не хочу бути олігархом
У мене доларів нема.
І я від того не страждаю,
Що їх в кишені не тримав
І нині також не тримаю.
Живу собі, як всі живуть,
І маю власні інтереси.
Якщо десь їхати у путь,
То не потрібно «Мерседеса».
Я на автобусну піду,
Там є машини колективні.
Для себе місце там знайду
І буду їхати надійно.
У мене «євро» теж нема,
І теж від того не страждаю,
Що їх в кишені не тримав
І нині також не тримаю.
Живу собі на гривні я,
Бо маю пенсію робочу.
Моя казна не показна,
Та олігархом стать не хочу.
Десь є багаті шахраї,
Що мають кошти на Канари.
У них є долари свої,
Але за ними плачуть нари.
Вони тремтять, мов пацюки,
Аби їх раптом не спіймали.
Набили власні капшуки,
Державу спритно обікрали.
Бандитам тюрми!!! Це звучить...
Живе цей лозунг у народі.
Та небагато їх сидить,
Вони поки що на свободі.
Є недоторканість у них,
І є валюта іноземна.
Вони свої серед своїх.
І влада з ними вельми чемна...
Та все ж вони погано сплять,
Хоч мають вілли й охорону,
Їх розвелась чимала рать,
Що нажилась в обхід закону.
У мене доларів нема,
Але про це казати годі,
Бо не страшна мені тюрма.
І тим горджусь, що я не злодій.
Моя казна не показна,
Звичайна пенсія робоча.
Занадто скромна в нас вона,
Та олігархом стать не хочу.
