Чи справжні нетішинські байкери? Питання цікаве і дискусійне? З цього приводу навіть анекдот існує. Мовляв, байкери отримали лист від зниклого товариша: “Брати! Рік тому ви розкрили мені очі, довівши, що я не справжній байкер. Я був, як пам”ятаєте, в модному костюмі, в сліпучо білій сорочці, при краватці, чисто поголений, коротко підстрижений, пахнув одеколоном. Зараз я виконав всі ваші вимоги: одягнувся як бомж, завів бороду до пупа, волосся відростив, а запах від мене такий, що родичі не витримали - пішли з дому. Скажіть, брати, тепер я — справжній байкер? Можу з’явитися на тусовку?”. Якщо підходити з цього боку - відповідь однозначна: у Нетішині байкери не справжні. Інакше б охорона не пустила їх на роботу на станцію. Однак, у всьому іншому – байкерский рух у нашому місті живий. Це довели члени місцевого мотоклубу «Energy», які нещодавно відправилися в дводенну подорож по замках Західної України. Організувала поїздку комісія з культурно-масової роботи ППО ХАЕС. До речі, за час роботи комісії мотопробіг організовано вперше.
У п’ятницю ввечері, перевіривши справність своїх машин, вирушили в дорогу. Для певності, довелося прихопити з собою... ні, не гарну дівчину, а кусень сала про запас, намет, спальний мішок та оберемок ключів, щоб за потреби «залатати» свій байк. За вихідні ми відвідали 9 замків, подолавши 800 км.
Вогні рідного міста швидко залишилися позаду. Під колесами мотоциклів лише миготіла дорожня розмітка. З якою швидкістю тоді їхали, пригадати важко – наздоганяли втрачений час. На ночівлю зупинилися під ранок. Та й то обабіч дороги, щоб зранку схопитися і знову в путь.
За час подорожі з’явилося багато фанів – від ревіння моторів на вулиці вибігали жителі невеличких містечок і сіл. Напевне, старшому поколінню це нагадувало навалу німецьких розвідників, які часто здійснювали свої операції на мотоциклах. Та цього разу це були свої, нетішинські хлопці. Сільчани нам махали руками услід та розходилися по домівках.
Особливе місце в мотоподорожах займають ДАІшники. Та охоронці доріг виявилися, на диво, толерантними - жодного разу не зупинили, а навпаки – вітали та вказували дорогу.
Мета мандрівки – замки. За вихідні наша команда відвідала фортифікаційні споруди в Кам’янці-Подільському, Хотині, Окопах, Червоногороді, Теребовлі, Тернополі, Збаражі, Кременці та Чорткові. Для цього ми перетнули межі чотирьох областей – Хмельницької, Чернівецької, Тернопільської та Рівненської. Найбільше вразили Червоногород і Збараж.
Посеред величезного каньйону у міжгір’ї на невисокому пагорбі розташований замок Червоногорода. До нього, як у горах, веде серпантин. Можливо тому ця місцевість особливо сподобалася, адже крутий спуск додав ще більше екстриму подорожі. Путівник «стверджує», що назва цього місця невипадкова, адже все там червоне: скелі з червоного пісковика, такі ж дорога і каміння, навіть напівзруйновані замкові вежі з червоного каменю. Проте, щиро кажучи, ми не звернули особливої уваги на забарвлення округи, а більше зацікавилися легендами. Збоку височіє відбудований монастир. За переказами, від нього веде підземний хід, протяжністю 40 км. Увагу привертає шум води. Це шістнадцятиметровий Джуринський водоспад - один з найбільших на рівнинній території України.
Краєвиди Червоногорода настільки захопили, а може далася взнаки втома, що ми подумували тут заночувати. Однак почав накрапати дощ, а у випадку дощу природній «котлован», де розташований замок, перетвориться на пастку, і звідти було б важко виїхати на мотоциклах. Тому відпочинок відклали на невизначений термін, адже нічна подорож має свою романтику.
Окремої уваги заслуговує Чортків. Хоча б через назву. Однак, ніхто з хвостатих не сидить на вежах цього старовиного селища. Більше того, час виявився нещадним до Чортківського замку. Ця, велична колись цитадель, неухильно нищиться. Залишилися лише стіни та дві напіврозвалені башти…
Українці, за аналогією з росіянами, відомі своїми дурнями та дорогами. Не знаю як там стосовно дурнів, а от дороги заслуговують особливої уваги. Хоч байкери зажили слави «брутальних» хлопців, однак тут скажемо культурно: дороги не всюди хороші, були й такі, на яких мотоцикл можна розгубити по частинах. Траплялися й курйози. Наприклад, на сучасній карті позначено дорогу, а насправді на ній побудовано критий ринок. Об’їзної нема, траса просто входить в ринок і виходить з нього. Довелося маневрувати між залізними прилавками. Добре хоч був не базарний день.
Через деякий час дорога нас завела у Збараж. Його замок є класичним прикладом «палацу в фортеці». Вразила багата експозиція, особливо - арсенал холодної зброї музею. Тут були навіть мечі та кольчуги хрестоносців. Надзвичайно цікавими видалися дерев’яні фігурки, вирізані з цільного дерева. Вони відображали побут людей та військові події козацької доби.
Кожен із відвіданих за час подорожі замків заслуговує на окрему розповідь. Скажімо, «квітка на камені» - Камянець-Подільський – найбільше підготовлений до зустрічі туристів. Тут поруч розташовані католицький костел і турецький мінарет, вірменська церква і православний храм. У природній «петлі» річки Смотрич знаходиться замок, в одній із веж якого був ув’язнений Устим Кармелюк. За легендою, улюбленець жінок Кармелюк втік з вежі, зв’язавши міцну мотузку з хустинок, в яких йому передавали їжу коханки. Так би мовити, врятувався силою любові…
Подорож замками залишила незабутні спогади. Та час невблаганний і дорога повернула назад додому. Довелося знову перетворюватися з кочівників на респектабельних нетішинців. Та через деякий час нас знову покличе у мандри дорога.
Дмитро Поляков
№31, 2008
