Вхід

За дивами – не за сім морів…

 

Відпочинок з оплаченим комфортом – це для лінивих і занадто урбанізованих. І тільки справжнім романтикам до снаги протоптати стежинки в найтаємничіші місця краю, побачити, почути, розвідати… Втома ж бо потім пройде, а от враження гарантовано найгостріші і довговічні.

«Могучою кучкою» в складі чотирьох «музейних» душ, ми здійснили тур вихідного дня на південь Хмельниччини. Здалось, що побували в невідомій країні. Повірте, повторивши подібне, жалкувати нікому не прийдеться. Адже Подільські Товтри по-праву можна вважати одним із семи природних чудес світу! А які історичні скарби зберегла ця земля для нащадків. Тут дивовижно поєднались чудові природні ландшафти та історико-архітектурні пам’ятки. Поряд з відомими всьому світу замками і фортецями – ошатний дендропарк, давні гроти, цілющі джерела,  водоспади…і навіть наскельний монастир.

У селі Маліївці, що в Дунаєвецькому районі, зберігся палац, побудований в 1788 році (зараз у ньому – дитячий санаторій). Біля палацу – чудовий парк із ставками та фонтаном. Але найбільше вражає рукотворний водоспад – воду з природного джерела власник маєтку спрямував через трубу на вершину скелі, в якій були видовбані келії давнього монастиря. Спадаючи, вода закриває вхід до монастирських кімнат, тому зайти до святого місця може тільки відважний.

Далі ми попрямували на околицю села Велика Кужелева, де розкинувся розкішний дендропарк. Рідкісні види дерев, клумби з унікальними рослинами, казкові будиночки – все просто вражаюче. Але найбільшим скарбом дендропарку виявилась його «господиня» - Любов Володимирівна Войнаровська, провідний інженер садово-паркового господарства державного підприємства «Кам’янець-Подільське лісове господарство». Щира, усміхнена, гостинна Любов Володимирівна провела екскурсію по своїх володіннях, подарувала «на розплід» лаванду та розмарин, і навіть чудодійну опунцію (своєрідну панацею для козаків!). Розкрила багато таємниць природи – показала чабер (виявляється, чабер і чебрець, це зовсім різне!), запросила на майбутнє у гості до лісової казки…

 Потім  наш шлях проляг до села Отроків, що в Новоушицькому районі, де була резиденція славнозвісного графа Ігнатія Сцибора Мархоцького, який зумів створити «державу в державі» - Миньковецьку республіку, в якій було налагоджено навіть карбування монет і друк банкнот. Граф написав «Право міста Миньковець», видав Маніфест, відмінивши на території своєї республіки кріпосне право (застосувавши замість нього податок), ввів свою Конституцію, запровадив «Закон про стосунки господаря із шляхтою…»,  мав друкарню, цегельні заводи, вирощував тутових шовкопрядів, писав вірші, епіграми… Навіть міліцію свою мав! Кажуть, ходив Мархоцький у довгому чорному балахоні з палицею у руках і прославився, як великий оригінал. В цьому можуть переконатися бажаючі оглянути гроти, які він наказав створити у парку, як своєрідну прикрасу. Поки стежиною ідеш до нижніх гротів, то граф видається тільки великим романтиком, а коли вже «на чотирьох» дерешся майже по вертикалі до верхніх, то Мархоцького згадуєш на всі лади, як великого витівника… Зате в нагороду мужнім – щедра біла і рожева шовковиця, ласуй, скільки хочеш! Неподалік – «Бельмонд» - «гарна гора» - тут і білий олень на вершині, і цілюще джерело струменіє,  все, як і належить гарній горі.

Залишки маєтку Мархоцького викупив добродій із Львова, який нині створює там музей архітектурних пам’яток Західної України. Зараз  ведуться реставраційні роботи, але в серпні подвір’я палацу оживе – з14 по 17 серпня всі бажаючі можуть відвідати етнофестиваль «Миньковецька держава. Отроків 2008», місцем прописки якого і стане село Отроків.

…А попереду чекала столиця давнього Пониззя –  Бакота. У 11-14 століттях нашої ери це місто, яке мало фортецю площею 12 га, було адміністративним, економічним та духовним центром краю. На початку 15 ст. місто було зруйноване під час польсько-литовського протистояння. Пізніше поселення відновилось, але в зв’язку з будівництвом Новодністровської ГЕС у 1981 році разом з іншими 63 селами потрапило в зону затоплення. Але цьому місцю не судилось забуття. Весь світ прагне доторкнутись до святині – Бакотського скельно-печерного монастиря, відомого ще з 10 століття нашої ери. Тут справді трапляються дива, як кажуть  в народі, «бо дуже намолене місце». Паломники добираються навіть з далекої Австралії. Багато поляків, росіян, а от української майже не чути…

Край стежки, якою до води треба спускатись із 150-ти метрової висоти,   б’є цілюще джерело. За повір’ям, біля нього треба залишити шматочок одягу хворого з побажанням швидкого одужання. Внизу – благодатне місце для купання, де навіть кабінки для переодягання створила сама природа – з трьох сторін скелі, а перед ними рівний, як стіл, валун. Сидячи на теплому камені, бовтаючи ногами у Дністровській воді, відчуваєш себе поза простором і часом, дивуючись величі природи…

Як кажуть, ми залишили там часточку свого серця – в уяві завжди будуть оживати фантастичні краєвиди Дністровського каньйону біля сивої Бакоти, до яких неодмінно захочеться повернутися знову…

До Хотина, одного з найбільших міст Чернівецької області, яке в 2002 році святкувало свій 1000-річний ювілей, ми зробили автобусно-пішохідний марш із Кам'янця-Подільського.  Історико-архітектурний заповідник «Хотинська фортеця» дивував величчю і красою. Стіни фортеці наче не зазнали плину віків – могутньо височіють над Дністром, наче оплот самої історії. Оглянули її закапелки, послухали розповідь екскурсовода, скупались під Хотинськими мурами – і додому, в Нетішин. А світлини, що залишились на згадку від подорожі, стануть сторіночками нашого маленького життєвого літопису, в якому тепер знайшли місце дива, які дочекались нас не за сімома морями, а в нашому краї – Поділлі…

 Надія Кухоцька, зав. науково-освітнього відділу міського краєзнавчого музею м. Нетішина

Подорож подарувала і зустріч з надзвичайно щирими, неординарними людьми. Найтепліші враження залишив в душі наш «Сусанін» із Дунаєвець – Віктор Миколайович Петрущенко, диригент військового оркестру, житель Санкт-Петербурга, друг людини, яка мала нас супроводжувати по краю, але з певних причин не змогла. Пан Віктор «підставив плече» другу - зустрів нас на вокзалі, на власному авто відвіз до всіх точок, що були заплановані в маршруті. Удосконалив маршрут, показавши місця, «які гріх оминути» - дякуючи тільки його ініціативі ми побачили дендропарк. Бо ж двічі родич – українець і працівник культури.


 





ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!