Є журналісти, що силою уяви долають земне тяжіння, спускаються на морське дно і у вугільну шахту, підкорюють Гімалаї. Хіба станеш заперечувати колезі, якщо сам не відчув і не побачив описане? Як правило, не може щось путнє сказати і пересічний читач. Мусить вірити на слово.
Нетішинські достойники пера, як правило, розповідають про власні враження від побаченого. І коли Говерлу підкоряли журналісти майже всіх нетішинських видань, з парашутом сягали кілька наших сміливців, а ще частина спускалась з аквалангами та у водолазних костюмах на дно, пелотон велосипедистів з числа працівників різних видань долав сотні кілометрів рівненських доріг. А от водного сплаву на човнах ми ще не здійснювали. І така нагода випала представникам «Перспективи», «Нетішинського вісника», «Енергобудівника» вкупі з представниками ХАЕС Володимиром Кравченком (ЕЦ), Олегом Куртяком (адміністрація) попередньої суботи. Клопоти по організації походу взяв на себе фотокореспондент «Перспективи» Валерій Валуєв, як досвідчений водний турист. Організація – це тривалий договірний процес з усіма учасниками «експедиції». З’ясувавши склад групи, координатор нашого дійства почав займатись пошуком човнів. Таке багатство на сьогоднішній день зберігається у працівника навчально-тренувального центру ХАЕС Степана Григоровича Пенчука. І ми точно знаємо, що за тиждень до нашого наміру спуститись Горинню від Славути до Нетішина, це зробила група, у якій капітанський місток довірили саме Пенчуку. Просимо посприяти й нам, і отримуємо позитивну відповідь.
За кілька днів до сплаву пробуємо пройти частину Горині в межах міста. Човни тримають нас добре, ходові якості задовольняють, і ми впевнені, що у суботу все буде добре. Іншої думки одна з потенційних учасниць (бо не здогадується, що найменша учасниця шестирічна Надія Гусарова вже дала згоду на подорож). Вердикт мами Олі, що це авантюра. Правда, у Надійки є добрий аргумент, висловлений минулого року у критичній ситуації на Ведмідь-горі: ви погані батьки. Тепер ми мусимо постійно доводити, що це не так.
До вечора п’ятниці група підтверджує, що готова вийти на воду. І вранці машина доставляє нас з човнами за солодовий завод Славути. Вивантажуємось, одягаємо рятувальні жилети, спускаємо човни на воду. Перший екіпаж – Валерій Валуєв – Олег Куртяк, другий – подружжя Петро та Тетяна Войтовичі, третій – Віктор, Ольга і Надія Гусарови, і збірний екіпаж Володимир Кравченко та Леся Ліщенко.
Ура! Ми гребемо.
Сонце гаряче і променисте, Горинь просвічується до дна. Вздовж ріки зарослі латаття жовтих лілій. Звичайно, ми приймаємо на борт цей витвір природи. Після години сплаву відчуваємо себе бувалими водними вовками. Робимо зупинку і з задоволенням плескаємось у воді. Валуєв розказує, як на ставку- охолоджувачі одного разу перевернувся його човен «Бакота». Треба ж було такому статись, що саме земляки з цього затопленого водами Дністра населеного пункту допомогли витягти посудину. «І я подумав, що це не «Титанік», він може бути затоплений лише примусово»,- констатував співрозмовник. Екіпаж Войтовичів ми назвали ВойТанік, - складова з прізвища та імені члена екіпажу. Через годину зупинились на друге купання, після чого долали річку біля гарної садиби у селі Стригани. Позаду розкішного угіддя і будинку ліс, попереду поворот річки. Як мовиться – тридцять три задоволення, не треба жодних Мальдивів і Канарів.
Пройшовши вздовж села, робимо тривалий привал з усіма атрибутами – поїданням взятого провіанту, стрибанням з берега в річку, підставлянням боків під сонце. За якийсь час ми стали підозрювати, що сонячної радіації аж занадто багато. Особливо це було помітно по колезі з «Нетішинського вісника», яка нахапалась сонця досхочу і з білявки перетворилась на гаряче-червону жаринку. Довелось одягати штани і сорочку, аби не запалати, мов факел.
Після обіду великого настрою пливти далі не було, але й зійти з дистанції неможливо, бо хто тебе посеред поля забере?
Підходимо до Полянської греблі. Переносимо човни «яко посуху» і всі дружно йдемо отримувати сеанс гідромасажу, адже вода через греблю ллється з добрим напором. Враження надзвичайні. А відчаливши від цього благословенного місця невдовзі потрапляємо під залізничний міст. А там хлопці ловлять рибу. Треба сказати, що гарна риба в Горині. Фотографуватись з уловом прибіг і собака, який вправно плавав з рибалками.
Ще один привал ми зробили вже в районі Сільця. Звідти видно купол контайменту ХАЕС, лінії електроопор 330 Кв. Трохи втомились, але мета нашої подорожі – міст між Нетішином і ХАЕС ще далеко. На передостанньому етапі мали пройти штучне озеро, адже русло Горині тут затягнуте водоростями і застояна вода. По озеру пливти тяжко: боковий вітер зносить човен, течії нема. І ось ми знову в Горині. Річка петляє, дорога, якою мчать автомобілі, проблискує то зліва, то справа. І нарешті міст. За вісім годин ми дістались Нетішина. З кожного можна писати картину «розпашілий втомлений подорожній». Звичайно, відзначаємо перемогу над собою наливками і чималою порцією газованої води. Зневод- нення. Але враження справжні, відчуті власним організмом. Отже про водний туризм ми вже теж щось знаємо!
Віктор гусаров
