8 квітня 2000
Уже майже два десятка літ немає в живих Григорія Романовича Равчука. Але і донині це ім'я не забуто острожанами. Щоправда — старшого покоління. Бо молодь, на жаль, не зустрічалася з ним. Зате може і нині (хоч і з труднощами) дістати й прочитати його «Путівник по історичних пам'ятках міста Острога» (Рівне, 1958 та 1964 рр.), «Острозький краєзнавчий музей» (Львів, 1960 р.), «Острог і його околиці» (Львів, 1960 р.), нарис «Острог» у томі « Історія міст і сіл УРСР. Ровенська область» ( написаний разом з І. О. Ткачем). Отже, по собі лишив добрий слід. Але, на жаль, його життя не було безхмарним, до того ж — мало кому відоме.
Народився він в селі Борисові (нині Ізяс-лавського району Хмельницької області) 20 квітня 1895 року в сім'ї селянина . З 1905 по 1913 рік навчався в Острозькій чоловічій гімназії. Потім — в Київському університеті, який закінчив з відзнакою. У 1918 році почав трудову діяльність на посаді викладача української мови Богуславської гімназії. Згодом працював завідуючим Борисівською чотирикласною школою, потім там же завідував сільською бібліотекою. З 1924 року знову викладав українську мову та літературу, на цей раз в Броварах Київської області. Далі освітянську ниву довелося залишити. Не з власної волі.
Річ в тому, що на початку 1920-х років заохочувалось вивчення історії України. Примусово людей змушували вчити українську мову, здавати кожному дорослому громадянину двічі на рік (!) екзамени з цього предмету. Й на цій хвилі Григорій Романович почав збирати народні пісні, легенди, перекази, пише книжечку про історію рідного села. Але згодом те, чим він займався за першим порухом молодої душі, оголосили... злочином. Процес українізації згорнули, а тих, хто його активно підтримував, оголосили «ворогами народу».
Хто пам'ятає Григорія Романовича, знає, що це був худорлявий, низенький чоловічок, невеликої фізичної сили. І ось таку людину посилають... довбати вугілля в тресті «Куз-басвугілля» в 1931 році. Виявивши, що користі з нього там мало, повертають в Україну. Але не в рідні місця, а в Чернігів — рахівником будівельної контори (у 1935 році). Та ненадовго — про нього невдовзі «згадали» і відправили колгоспним обліковцем в с. Талка Архангельської області. Повернувся звідти вже по війні.
Ось тут і починається найбільш яскравий період його життя. У 1949 році він приходить на роботу в Острозький краєзнавчий музей. Вже з власного бажання, з перспективою займатися тим, що робив у молодечі роки. Саме тут розкривається повною мірою його обдарування ретельного дослідника, пропагандиста, популяризатора, цікавого лектора, співрозмовника, вмілого екскурсовода, автора близько сотні газетних та журнальних публікацій, присвячених славному минулому Острога. Ним було зібрано чимало предметів етнографії, записано низку місцевих пзреказів, народних пісень, поповнено фондові колекції. Чимало часу він провів у різних архівах Києва, Львова, Рівного, інших міст, в наукових бібліотеках, книгозбірнях. Багато хто приходив у музей «на Равчука», аби почути його хвилюючу розповідь про Наливайка та Хмельницького, про Шевченка та князів Острозьких. Пішов же Григорій Романович на пенсію з посади наукового співробітника у віці 73 роки, маючи загалом півстоліття трудового стажу. Пішов за станом здоров'я — погіршився зір. За плідну й довгорічну працю мав не так й багато нагород — грамоти, ювілейну ленінську медаль, ряд інших відзнак.
Але до останніх днів свого життя, дякуючи чіпкій пам'яті, великому досвіду, був порадником, консультантом молодшого покоління музейних працівників. Можна було будь-коли прийти до його будинку на Новому Місті й отримати вичерпну інформацію про ту чи іншу подробицю історії Острога. А ще — разом з Іваном Олексійовичем Ткачем він писав путівник по нашому місту. Написали. Але побачити його не встиг. Помер Григорій Романович Равчук б квітня 1986 року.
До цих пір пам'ятний мені той сумний сонячний весняний день. Людей прийшло на похорони мало. В основному старенькі немічні сусідки-бабусі, і ми — музейні працівники. А по заповіту самого Григорія Романовича його мали відспівати у Воскре-сенській церкві. Та от заковика: з райкому партії надійшла грізна вказівка — в церкву музейщикам ні в якому разі не заходити! А то... Ну, а хто ж занесе важку труну до храму? Ми порадились, і таки порушили цю заборону — занесли й винесли тіло Равчука з церкви. А найбільш сумним в цій історії є те, що буквально через кілька років ті, хто нас не «пущав», аби ми згідно християнських звичаїв поховали цю чудову людину, самі вже в перших шеренгах поспішали на службу й завжди займали місце поближче до батюшки. Ось така їхня віра. Але впевнений — це не допоможе їм лишитися надовго в пам'яті народу. На відміну від Григорія Романовича.
Олександр ГЛАДУНЕНКО
«Життя і слово»
