Вхід

Йому було б сто п’ять років

8 квітня 2000

 Уже майже два десятка літ немає в жи­вих Григорія Романовича Равчука. Але і донині це ім'я не забуто острожанами. Щоп­равда — старшого покоління. Бо молодь, на жаль, не зустрічалася з ним. Зате може і нині (хоч і з труднощами) дістати й прочи­тати його «Путівник по історичних пам'ят­ках міста Острога» (Рівне, 1958 та 1964 рр.), «Острозький краєзнавчий музей» (Львів, 1960 р.), «Острог і його околиці» (Львів, 1960 р.), нарис «Острог» у томі « Історія міст і сіл УРСР. Ровенська область» ( написаний ра­зом з І. О. Ткачем). Отже, по собі лишив добрий слід. Але, на жаль, його життя не було безхмарним, до того ж — мало кому відоме.

Народився він в селі Борисові (нині Ізяс-лавського району Хмельницької області) 20 квітня 1895 року в сім'ї селянина . З 1905 по 1913 рік навчався в Острозькій чоловічій гімназії. Потім — в Київському університеті, який закінчив з відзнакою. У 1918 році по­чав трудову діяльність на посаді викладача української мови Богуславської гімназії. Згодом працював завідуючим Борисівською чотирикласною школою, потім там же заві­дував сільською бібліотекою. З 1924 року знову викладав українську мову та літерату­ру, на цей раз в Броварах Київської об­ласті. Далі освітянську ниву довелося зали­шити. Не з власної волі.

Річ в тому, що на початку 1920-х років заохочувалось вивчення історії України. Примусово людей змушували вчити украї­нську мову, здавати кожному дорослому громадянину двічі на рік (!) екзамени з цьо­го предмету. Й на цій хвилі Григорій Рома­нович почав збирати народні пісні, легенди, перекази, пише книжечку про історію рідно­го села. Але згодом те, чим він займався за першим порухом молодої душі, оголосили... злочином. Процес українізації згорнули, а тих, хто його активно підтримував, оголоси­ли «ворогами народу».

Хто пам'ятає Григорія Романовича, знає, що це був худорлявий, низенький чоловічок, невеликої фізичної сили. І ось таку людину посилають... довбати вугілля в тресті «Куз-басвугілля» в 1931 році. Виявивши, що ко­ристі з нього там мало, повертають в Ук­раїну. Але не в рідні місця, а в Чернігів — рахівником будівельної контори (у 1935 році). Та ненадовго — про нього невдовзі «згада­ли» і відправили колгоспним обліковцем в с. Талка Архангельської області. Повернувся звідти вже по війні.

Ось тут і починається найбільш яскравий період його життя. У 1949 році він прихо­дить на роботу в Острозький краєзнавчий музей. Вже з власного бажання, з перспек­тивою займатися тим, що робив у молодечі роки. Саме тут розкривається повною мірою його обдарування ретельного дослідника, пропагандиста, популяризатора, цікавого лектора, співрозмовника, вмілого екскурсо­вода, автора близько сотні газетних та жур­нальних публікацій, присвячених славному минулому Острога. Ним було зібрано чима­ло предметів етнографії, записано низку місцевих пзреказів, народних пісень, попов­нено фондові колекції. Чимало часу він провів у різних архівах Києва, Львова, Рівно­го, інших міст, в наукових бібліотеках, кни­гозбірнях. Багато хто приходив у музей «на Равчука», аби почути його хвилюючу роз­повідь про Наливайка та Хмельницького, про Шевченка та князів Острозьких. Пішов же Григорій Романович на пенсію з посади на­укового співробітника у віці 73 роки, маючи загалом півстоліття трудового стажу. Пішов за станом здоров'я — погіршився зір. За плідну й довгорічну працю мав не так й ба­гато нагород — грамоти, ювілейну ленінсь­ку медаль, ряд інших відзнак.

Але до останніх днів свого життя, дяку­ючи чіпкій пам'яті, великому досвіду, був порадником, консультантом молодшого по­коління музейних працівників. Можна було будь-коли прийти до його будинку на Ново­му Місті й отримати вичерпну інформацію про ту чи іншу подробицю історії Острога. А ще — разом з Іваном Олексійовичем Тка­чем він писав путівник по нашому місту. На­писали. Але побачити його не встиг. Помер Григорій Романович Равчук б квітня 1986 року.

До цих пір пам'ятний мені той сумний сонячний весняний день. Людей прийшло на похорони мало. В основному старенькі немічні сусідки-бабусі, і ми — музейні пра­цівники. А по заповіту самого Григорія Ро­мановича його мали відспівати у Воскре-сенській церкві. Та от заковика: з райкому партії надійшла грізна вказівка — в церк­ву музейщикам ні в якому разі не заходити! А то... Ну, а хто ж занесе важку труну до храму? Ми порадились, і таки порушили цю заборону — занесли й винесли тіло Равчука з церкви. А найбільш сумним в цій історії є те, що буквально через кілька років ті, хто нас не «пущав», аби ми згідно християнсь­ких звичаїв поховали цю чудову людину, самі вже в перших шеренгах поспішали на службу й завжди займали місце поближче до батюшки. Ось така їхня віра. Але впев­нений — це не допоможе їм лишитися на­довго в пам'яті народу. На відміну від Гри­горія Романовича.

Олександр ГЛАДУНЕНКО

«Життя і слово»

 


 





ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!