Вісімдесят шість років тому в колишньому СРСР було прийнято визначальний документ- план ГОЕЛРО. Передбачалось протягом 10-15 років збудувати 30 електростанцій загальгою потужністю 1750 кВт (порівняйте з 2000 мгВт, які видає в енергосистему ХАЕС!).
До плану ГОЕРЛО доклали знань і душі наші земляки з села Самчики, що у Старокостянтинівському районі Хмельниччини, брати Борис та Олександр Іванович Угрімови. Зокрема Борис Іванович був призначений особливим уповноваженим з виготовлення електроплугів на заводах країни, пізніше став керівником секції з електифікації сільського та лісового господарства. Його зведена доповдь стала частиною плану ГОЕЛРО. Зрештою він був членом приймальної комісії з введення в дію електростанцій на Уралі.
Становлення Бориса Івановича як вченого відбувалось і на Хмельниччині: тут він ще юнаком побудував невеличкий пароплав, яким плавав по р. Случ, а ще телефонізував маєток свого батька, історика за освітою.
Б.І. Угримов народився в жовтні 1872 р. в сім'ї московського світового судді. Отримав традиційну освіту - закінчив 5-у гімназію, атестат якої давав право вступити в університет, чим він і скористався. Але математичний факультет, що здавався спочатку привабливим, дещо розчарував хлопця, і він, провчившись рік, перевівся в імператорське Московське технічне училище (нині - Технічний університет ім. Баумана), яке і закінчив з відзнакою у 1897 р.
В студентські роки він винайшов унікальну соломотопку для заводських казанів, яка отримала широке поширення на півдні Росії. Одночасно з дипломом інженера-механіка йому вручили премію за наукову працю «Многофазный ток в промышленности» - першу книгу на російській мові по цій темі. Звернувши увагу на обдарованого студента професор фізики В. С. Щегляев рекомендував залишити його при училищі для підготовки до викладацької діяльності (аспірантури тоді не існувало): «Ввиду проявленных г-ном Угримовым интереса и способности к изучению избранного научного предмета я имею честь предложить Учебному комитету оставить инженера-механика Б.И. Угримова при императорском Московском техническом училище для усовершенствования по электротехнике без казенной стипендии, так как такое оставление даст ему возможность пользоваться физической лабораторией и руководством профессоров и преподавателей». Талановитого випускника залишили на два роки при училищі, але вже 1898 р. «ввиду успешных занятий Угримова» Учбовий комітет відправив його у закордонне відрядження. Борис Іванович вибрав Berliner Hochschule (Берлінську вищу школу), що славилася своєю фундаментальною підготовкою в галузі електротехніки. Там він стажувався рік, після чого для продовження освіти переїхав в Карлсруе, у Вищу технічну школу. Під час занять винайшов перший електричний казан, який всерйоз зацікавив наукові кола і на Всесвітній виставці 1900 р. в Парижі отримав медаль.
Після повернення додому Борис Іванович одностайно був обраний радою Технічного училища викладачем і вперше в Москві почав читати (з 1900 р.) курс електротехніки. Восени 1902 р. в училищі відкрився двоповерховий лабораторний корпус, який через його масштаби навіть називався физико-електротехнічним інститутом. Лабораторія була забезпечена «всеми новейшими усовершенствованиями в области электротехники применительно к учебному делу» і була обладнана за зразком Берлінської вищої школи. Створювали її по суті два ентузіасти - В. Щегляев і Б. Угрімов.
Борис Іванович не зупинявся на досягнутому, вдосконалюючи лабораторне устаткування, ускладнюючи роботи, і все більш поглиблював свій курс загальної електротехніки, поступово переходячи до спеціальних курсів по трансформаторах і техніці високих напруг.
З 1906 р. Угрімов починає викладати електротехніку і в Комерційному інституті (за радянських часів - Інститут народного господарства ім. Плеханова). Водночас він пильно стежить за розвитком електротехніки за кордоном, відвідуючи під час нечисленних відряджень кращі технічні центри Заходу. Працюючи у професора Е. Арнальда в Карлсруе, він в 1910 р. захистив дисертацію (на німецькій мові) і отримав вчений ступінь доктора-інженера.
В 1913 р. його затверджують на посаді ад'юнкт-професора. З початком першої світової війни професор Угрімов очолив виробництво на кабельно-телефонному заводі Земгора, де і пропрацював до березня 1918 р.
Радянську владу Угрімов прийняв, ставився до неї досить лояльно і не відмовлявся від співпраці. Фігура такого масштабу, природно, не залишилася без уваги нової влади. В березні 1918 р. Б.І. Угримов почав роботу в секції електротехніки НТО ВСНХ, а 1919 р. очолив Бюро з електрифікації сільського господарства Наркомату землеробства.
Великий внесок зробив Б.І. Угримов в розробку і практичне здійснення електрифікації країни. В 1920 р. він призначений заступником голови комісії ГОЕЛРО (головою міг бути тільки випробуваний і перевірений комуніст - ним виявився Г.М. Кржижановський).
Борис Іванович по суті організував і очолював протягом 10 років електропромисловий факультет ІНГ ім. Плеханова. Пізніше цей факультет, з'єднаний з електротехнічним факультетом МВТУ, послужив основою нового інституту - Московського Енергетичного (МЕІ).
Декан електропромислового факультету Угрімов був звинуваченний в приналежності до промпартії, процес над якою ознаменував початок масових репресій. Наказ про звільнення людини, що віддала викладанню без малого чверть століття, був виданий без санкції Енергоцентру, у віданні якого знаходився інститут. Угрімов оскаржив наказ. Енергоцентр відмінив його як незаконний і призначив комісію для розслідування. Але щойно вона приступила до роботи, як 8 серпня 1930 р. Угрімова арештували.
В ході допитів звинувачення не пред'явили, але після 10-місячного тюремного ув’язнення Угрімова засудили по 58-й статті (пункт 7) і вислали на Урал. Проте і тут талановитий вчений займає досить високу для політзека посаду - він став начальником Технічного відділу і заступником головного інженера «Уралжелдорстроя», а потім переходить на роботу до Ураленергобуду з окладом у 750 рублів, при гарній квартирі і спецпостачанні. Як писав сам Угрімов «під моїм керівництвом будувалися всі районні уральські станції - від Магнітогорська на півдні до Солікамська на півночі».
Весною 1932 р. Угрімов зажадав реабілітації. Справу переглянули, вчений повернувся до Москви і посів посаду начальника кафедри військової електротехніки в Інженерній академії РККА з категорією КII (два ромби, відповідно званню комдива або генерал-майора).
Творча робота Угрімова, його внесок в науку величезні. Не одне покоління студентів вчилося по його книгах « Основы техники силовых токов» и «Техника высоких напряжений». Однією з останніх рабіт була «Электротехника и электрооборудование автомобилей и тракторов». Деякі з робіт були відзначені преміями Наркомату освіти. Понад 60 монографій і статі, науково-дослідні роботи належать його перу. Про те, наскільки був широкий кругозір вченого, говорить стаття про застосування електрики в китобійному промислі. Б. І. Угримов ввів в науковий побут слово «магнитопровід» - термін, без якого не обходиться жодна робота з електротехніки.
Останніми роками професор викладав в Московському нафтовому інституті і Московському електромеханічному інституті інженерів транспорту - МЕМІІТ (що відбрунькувався від МІІТа), а також в Автодорожньому інституті. І завжди він прагнув відійти від так званої «мелової електротехніки», тобто виклади предмету за допомогою крейди і дошки. У всіх інститутах він організовував лабораторію або хоча б електротехнічний кабінет, де можна було б демонструвати досліди: «електротехніка базується на явищах невидимого електричного і магнітного полів, тому наочно поставлені досліди цих явищ значно полегшують студентству і розуміння, і освоєння робочих процесів електрогенераторів, двигунів і трансформаторів тощо».
Він підірвав своє здоров’я у напруженій науковій роботі та ідеологічних баталіях.
10 травня 1941 р. Борис Іванович Угрімов помер.
***
У 1911 році за даними статистики виробіток електроенегії усіма “центральними” станціями України складав 24 млн. кВт. год, за умов кількості годин використання встановленої потужності 500- 700 кВт. Електростанції були у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Миколаєві, Житомирі, Ялті, Чернігові, Херсоні, Мелітополі, Полтаві, Запоріжжі, Бердянську та Балаклаві. Лише в Києві, Харкові та Дніпропетровську воно використовувалось для руху трамвая, в решті міст- на освітлення. В цей період на електростанціях використовувалось 40 вертикальних та 15 горизонтальних парових машин, 3 локомобілі і 13 дизельних двигунів. Паливо - в основному кам`яне вугілля, дуже рідко - дрова, для дизелів -сира нафта.
Використовувались електиричні машини постійного струму (динамомашини) напругою 500-600 В, в основному виробництва Акціонерного товариства Російського електричного заводу “Сіменс”.
Електрична мережа споруджувалась кабельна і повітряна. Матеріал - мідь. Сумарна довжина кабельної мережі складала 63 км в Дніпропетровську, 38 км в Києві, 15 км - в Ялті. Найбільша довжина повітряної мережі до окремих споживачів складала 6 км у Києві і Дніпропетровську, а найбільша сумарна довжина - 76 км в Чернігові і 35 в Херсоні. Освітлення приватних квартир коштувало 30-35 коп за кВт. год, вуличне -10-15 копійок, для місць громадської присутності - 18-20 копійок за кВт.год.
Багато що змініилось відтоді. Одне незмінне- електроенергії потрібно все більше і більше. Якщо у 1913 році на одну приєднану до енергомережі тисячу (а більшість не мала такої можливості) людей припадало в Чернігові 1,3 кВт, Бердянську - 3,5 кВт, Харкові і Херсоні по 15 кВт, а Києві аж 19 кВт, то сьогдні подібні показники виглядають смішними.
Віктор Гусаров
