«А ПАК ЛИ БЫ ХТО КГВАЛТОМ БОБРЫ ПОБИЛ…»

«А ПАК ЛИ БЫ ХТО КГВАЛТОМ БОБРЫ ПОБИЛ…»

«А ПАК ЛИ БЫ ХТО КГВАЛТОМ БОБРЫ ПОБИЛ…»

На теренах нашого краю люди й бобри – правічні сусіди. Стверджується, що у давнину бобри замешкували всю лісо-лугову ділянку Європи, Азії й Північної Америки, а в Україні на початку минулого століття ці крупні гризуни водились у басейнах річок Прип’яті, Тетерева та Уші. Сьогодні бобри обживають Малополіське Погориння, зокрема, околиці Нетішина та Хмельницької АЕС. Шкода тільки, що стародавні відомості про співіснування цих особливих та цікавих з усіх боків тварин і людини дійшли до нас, переважно, в контексті небагатослівних юридичних норм, земельних пожалувань та конфліктних ситуацій.

Бобри – масивні тварини. Довжина тіла сягає 1 м, а вага – 30 кг. Для проживання вони обирають береги повільних лісових річок, озера. Важливо, щоб околиці водойми були багатими на трав’янисту рослинність і дерева та кущі з м’якою деревиною листяних порід. Бобри влаштовують нори або хатки. Вхід до нори завжди під водою. Хатки ж бобри зводять там, де неможливо вирити нору. Ця конструкція схожа до величезної купи гілля, скріпленого мулом. У водоймах, де рівень води коливається, гризуни будують загати. Гострими та сильними різцями звірі не тільки перегризають гілки, а й звалюють дерева. Осиці завширшки 5-7 см бобер дає раду за 2 хвилини, а дерево зі стовбуром 10-12 см «зрубує» та обробляє впродовж ночі. Вушні раковини бобрів при зануренні мають властивість складатись уздовж, ніздрі зачиняються. Під водою бобер може перебувати до 15 хвилин!

Зацікавлення бобрами, здебільшого, зумовлювалось двома чинниками – цінним хутром від світло-коричневого до майже чорного кольору та особливим секретом парних мускусних залоз – бобровим струменем, що широко застосовувавсь у медицині як заспокійливе. Цікаве спостереження щодо бобрового хутра приведене в енциклопедичному словнику Брокгауза та Єфрона: «Шкуры бобров, живущих одиночно, в береговых норах, бывают очень истерты и мало ценятся; только бобры, живущие обществами, доставляют красивые меха и хороший подшерсток; но у них летние шкуры бывают гораздо хуже зимних; последние всегда пушистее и имеют более густой и темный волос».

Фахівці вважають, що давньоруська знать виготовляла одяг у тому числі з бобрового хутра. Як тут не пригадати слова Тараса Шевченка з твору «Плач Ярославни»: «Полечу, – каже, – зигзицею, Тією чайкою-вдовицею, Та понад Доном полечу, Рукав бобровий омочу В ріці Каялі». Відомі нам історичні документи XVI століття поряд із численними прикладами одягу згадують також кожух бобровий, чорну жіночу куничну шубку «з бобромъ», боброву шубку. В документі першої половини XVI ст. йдеться про те, що чоловік Іван, острозький урядник княгині Беати Острозької, організував напад на село Радосілка (тепер – с. Радошівка на Ізяславщині), власність князів Заславських. При цьому у двох селян забрано «бобрів». Схоже, йдеться про боброве хутро, яке вони зберігали чи то для власних потреб, чи маючи на меті продати.

* * *

Полювання на бобрів було прибутковою справою власникові угідь, де водилися ці тварини – великому князеві, князям, зем’янам. Тож природньо, що вже в добу Київської Русі за крадіжку бобра накладався штраф у розмірі 12 гривень. (До речі, ця сума дорівнювала стягненню за вбивство невільника-холопа.) Пізніше, в період Великого князівства Литовського, право власності на боброві поселення виписав І Литовський статут (1529). Серед іншого, тут зазначалося: «А пак ли бы хто кгвалтом бобры побил або злодейским обычаем выкрал, таковый маеть кгвалт платити, а колко будеть бобров убил, тогды маеть платити за карого – копа грошей, а за чорного – две копе грошей (1 копа = 60 грошів. – Т.В.)». Для порівняння, вартість незаконно впольованого зубра становила 12 рублів (1 литовський рубель = 100 грошів), лося – 6 рублів, оленя чи лані – 3 рублі, медведя – 3 рублі, коня – 3 рублі, вепра – 1 рубель, сарни – півкопи, рисі – 1 рубель. Такі самі розцінки щодо бобрів містив і ІІ Литовський статут (1566).

Місця побутування бобрів у тогочасних історичних документах іменуються бобровими берегами, бережками, прудищами, зеременами, бобровими гонами. Часто-густо ці означення бобрових угідь подибуємо у великокнязівських наданнях або ж інших документах офіційного характеру. Так, великий князь Свидригайло надавав своєму слузі Пашкові Єловицькому низку поселень у Луцькому повіті та на Кременеччині разом із «ловы и ловищи, и с бобровыми гоны, и с зеремены» (1437). В іншому випадку князь Іван Михайлович Вишневецький поступався своєю часткою містечка Перемиля та належних до нього володінь на користь князя Олександра Андрійовича Сангушка також разом із зеременами й бобровими гонами (1540). У цих двох випадках йшлося радше про усталені для документів такого кшталту фрази – бобри у цих володіннях могли бути, а могло їх не бути й близько!

Інша справа – скарги на порушення меж, розбої, пограбування тощо. Повідомлення в таких текстах правдивіші, хоча й тут, здається, не обходи­лось без перебільшень. До прикладу, у велико­князівському листі до Іллі Острозького від 30 трав­ня 1535 року йдеться про те, аби він та його піддані не робили збитків у маєтках своїх сусідів – князів Заславських, у тому числі не відбирали «зеремен бобрових». В іншому монаршому документі, від 4 квітня 1546 року, зазначається, що князь Кузьма Іванович Заславський у володіннях Беати Острозької, вдови князя Іллі, «на властной земли ее Острозской, на реце Гнойницы (можли­во, це р. Бездна, яка протікає поблизу села По­ліське, колись – с. Гнійниця), бобровыи гоны моц­но, кгвалтом отнял и к именю своему, Мыслятину, привернул». Текст, датований 20-м черв­ня 1546 року, повідомляє, що чоловік Ярош, який був бродівським урядником княгині Острозької, вкупі з іншими підданими вчинив напад на Черняхівський маєток князя Заславського і «зеремян дей бобровых десят покопал и вбили дей бобров двадцет и трехъ». Того ж таки 20 червня 1546 року великий князь Сигізмунд Август писав до Беати Острозької у зв’язку з тим, що вона організувала наїзд на гнійницьку землю, належну князеві Кузьмі Заславському, під час якого «бобровыи гоны погонили и зеремяна бобровыи показили и в тот дей час бобров убили двадцат».

Полювання на бобрів вимагало навичок і вмінь, тож не дивно, що цим видом діяльності займалися фахівці вузького профілю – бобрівники. Великокнязівські мисливці навіть харчувалися за рахунок тих селян, у чиїй місцевості вони «гонили» бобрів. В істо­ричному тексті, що датується 1546 роком, йдеться про пограбування радосілського бобрівника Матвія, у якого, серед іншого, нападники забрали «почереви бобровыи и сети бобровыи… и пса дей бобрового забили». З цього довідуємося, що на наших теренах для того, щоб добути звіра, послуговувалися сітями, а також, очевидно, спе­ціально навченими псами. Схоже, стріле­цької зброї уникали – мабуть, щоб не пошкодити цінне хутро. Під час нападу підданих княгині Острозької на Черняхівський маєток князя Заславського «бобровников дей его побили и помордовали, и взяли дей з них сермяги, кожухи, поясы с калитами и з грошми побрали» – тож, ці люди, певне, не були з бідних. Бобровий промисел у нашому краї тривав і в першій половині XVII ст. Тогочасні історичні тексти згадують імена бобрівників – вельбівчанина Максима та кривинця Кіндрата. Оскільки ці піддані мешкали у т. зв. замкових селах, то, швидше за все, «гонили бобрів» на користь Острозького замку.

* * *

Дослідники П.Хоєцький та А.Шелипило, покликаючись на фахову літературу, зазначають, що на початку ХІХ ст. про бобра писали як про звіра, що зникає, й ставили в окремих колоніях на облік сім’ї та хатки. Найдовше цей крупний гризун водився на р. Вишня поблизу с. Родатичі в Городоцькому р-ні на Львівщині. Останнього звіра в цій місцевості добули в 1836 році. Того самого року під час сильного підвищення води зникла популяція виду на р. Західний Буг. З початком ХХ ст. на західноукраїнських теренах проживали поодинокі невеликі колонії цього звіра. В 1950 році його присутність зафіксували тільки на лісовій річці Борковій, що протікає Рівненським та Костопільським районами Рівненщини. «Основними причинами зменшення чисельності виду, – зазначають автори, – стали надмірне добування та опосередкований вплив господарської діяльності людини».

Бобри повертаються. Вони вподобали собі околиці енергогіганта – Хмельницької АЕС. Років 5-7 тому ці звірі навіть зайшли на південну околицю Нетішина, рухаючись уздовж Горині. Добре пам’ятаю, як під час прогулянки ми оглядали специфічно погризені стовбури дерев. Очевидно, швидкоплинна Горинь не сподобалась тваринам. Вони полюбляють спокійніші місцини…

Тарас Вихованець




ВідмінитиДодати коментар

Перспектива