Вхід

Батькові уроки

Сергій Ярута, Володимир Гуглеватий, Тетяна Рибчинчук, Федір Андріїв, Адольф Бондаренко, Вячеслав Жураковський, Микола Левченко, батько і син Рагузіни… Тридцять років тому ці імена були на слуху у нетішинців, які разом з цими знаними людьми споруджували місто і атомну станцію. Людська пам’ять не завжди готова пригадувати деталі тих чи інших подій, які з часом набирають все більшої ваги та історичної цінності. Благо, хтось колись занотував їх у блокнот, зберіг світлину, відтворив на газетному папері.

У розпорядження редакції потрапив рукопис книги «Ті, що запалюють сонце», який планувався до виходу у видавництві «Молодь» у 1986 році. Та сталась Чорнобильська трагедія, і праця журналістів не побачила світ. Ми спробуємо цю несправедливість подолати, адже розповіді про знаних людей міста, що зароджувалось, мають оновитись у пам’яті ветеранів та закріпитись у свідомості молодого покоління. Нехай полі­тична складова, без якої на той час неможливим був вихід жодного видання, не затьмарює великих справ, якими жили попередники.

Отже, розповідь перша. Про родину Рагузіних.

БАТЬКОВІ УРОКИ

- То де краще? Тут, чи в тебе? - перепитав у батька Сергій. Батько мовчав. Ласкава усмішка теплилась на вустах. Ледь примружені очі дивились вдалину, але він весь був тут, поруч із сином. Чув, як з квартири долинали голоси малечі - дружина бавилась із онуками Оленою і Альошею.

- То ти усе  ж таки скажи правду, тут більше простору відчувається?

Олексій Миколайович весело відповів:

- Зате в нас більше озону - прямо у вікно сосни заглядають,- піддався синовій запальності батько.

Здавалось, Сергієві нічого було на це відповісти і він облишить безпідставну суперечку про те, чия квартира розташована у кращому місці, його чи батькова. Та добрий настрій, немовби змушував продовжувати цю напівжартівливу, напівсерйозну розмову.

-  Тоді я тобі скажу,- голос Сергія став категоричнішим, - що дев’ятиповерхові будинки все-таки споруджувати вигідніше.

- Так це вже зовсім   інша справа, - голос батька враз посерйознішав.

Олексій Миколайович за звичкою, виробленою впродовж багатьох років бригадирування на великих будовах країни, потягнувся рукою до внутрішньої кишені піджака. Однак не знайшовши там записника, якого завжди тримав у робочому костюмі, лише усміхнувся про себе.

- Звичайно,- продовжив зацікавлено,- якщо рахувати, що техніка в такій самій кількості використовується на одному місці, а не демонтується і не встановлюється двічі. А ще матеріали, яких на двох майданчиках, хочеш не хочеш, більше втратиться.

Олексій Миколайович міркував уголос, син на кожне його слово ухвально кивав головою. Вони окреслювали руками уявні контури якихось споруд, усміхалися, вдивлялися один в одного, показували то в бік головного корпусу атомної, то туди, де далі на захід, височать дев’ятиповерхові красені.

Тепле весняне надвечір’я, незвично довге після коротких зимових днів, немов хотіло на хвилину-другу  притримати сосновим гіллям сонце, що котилося за горизонт, аби дати можливість наговоритися цим двом бригадирам, двом Рагузіним - старшому і молодшому, при світлі сьогоднішнього дня на балконі синової квартири, яку  він нещодавно одержав у дев’ятиповерховому красені. Довкола стояло чимало таких самих будинків. І тільки глянувши назад, де ніби збіглися на якусь мить на пораду велети-сосни, можна було вгледіти контури п’ятиповерхових споруд. Там і оселився значно раніше О.М. Рагузін.

- Отой будинок бачиш,- торкнувся рукою бригадирового плеча тодішній начальник управління будівництва Хмельницької АЕС І.Х. Малюк. - Зарекомендуєш себе добре, там і квартиру одержиш.

- А тут викликають у профком,- згадує Олексій Миколайович. - Ось вам ордер, ключі, йдіть оглядайте своє житло.

Від вагончика, в якому тоді містився профспілковий комітет, до перших п’ятиповерхових будинків на узліссі було добрих два кілометри. Але Рагузін не шукав машини, пішов пішки. Раз по раз сходив з дороги, перечікував поки проїде машина і вляжеться літня пилюка, перемішана з піском, тоді - йшов далі. Палило липневе сонце. Гули машини, чулись то дзвін металу, то голоси людей - все було у тому звабливому русі,  якому не можливо не піддатися. І він завагався, чи обов’язково саме зараз оглядати квартиру, можна і ввечері. Якось незвично було хоч на хвилину вийти з цього будівничого виру. Та ось блиснули з-поміж сосон білобокі панелі. Легко зійшов по сходах угору, повернув ключ і, переступивши поріг, зупинився. Звичайна двокімнатна квартира. Скільки таких і інших зведено його руками. Обвів поглядом, у вічі кинулись деякі огріхи опоряджувальників. Уже хотів іти, та його увагу привернув стукіт. Прислухався, ще раз оглянув здивовано квартиру. І аж потім збагнув: соснова гілка стукає у вікно. Підійшов, відчинив його. Сосна привітно змахнула перед ним віттям, полонячи вічним ароматом потаємності і казковості.

Він замислено дивився на гілля і відчував, як все-таки знудьгувався за сином і дружиною. Зрештою, йому не раз доводилось тривалий час бути вдалині від сім’ї, але звикнути до цього, мабуть, не вдасться. Природно  людині хочеться бути поряд з найріднішими. Але тепер почуття смутку посилювалось ще й тим, що останні роки сім’я жила майже нерозлучно у повному розумінні цього слова. Адже і дружина Антоніна Єфремівна, і син Сергій працювали в його бригаді. Отож - і на роботі, і вдома були разом. Тож тепер, коли минуло майже півроку, відколи переїхав на спорудження Хмельницької АЕС, чи то затишок нової квартири, чи лісові   пахощі   потіснили щоденний ритм новобудови, і він до болю в душі відчув, як їх не вистачає тут. «Поїду на вихідні неодмінно». І це значило для нього не просто навідатись, а неодмінно загітувати Сергія і дружину   сюди.

І невдовзі під колеса гостинно стелилась дорога з Донеччини. Олексій Миколайович звично, майже професійно вів «Жигулі», був як ніколи, веселий. Вірив, що його таки зрозуміють вдома, але й хвилювався водночас - чого в житті не буває. Та усе обійшлось. Тепер бони знову будуть разом. На новобудові, до того ж, на спорудженні атомної, і, головне, син трудитиметься поруч...

Авжеж. Ніхто краще не навчить, ніж батько. Як от сам. Складну і потрібну науку столярування переймав від діда, батька, і не на якихось спеціальних заняттях, а в щоденній праці. Раму віконну виготовити, двері зібрати, стільця змайструвати. Всі складності і принада цього ремесла відкрились йому ще з дитячих років. Тож і хочеться передати все синові, благословити його в самостійне життя. Хоч, як батько, міг би, мабуть, і простішу роботу Сергієві підшукати. Виходить, інші почуття керують ним. Зараз буді­вельники скрізь  дуже потрібні. Нерідко молодь не може надовго закріпитись у будівельній організації. Олексій Миколайович переконаний - це, крім усього іншого, через відсутність справжньої любові до професії. Вірить, що прищепити її синові зможе, є прагнення, є розуміння необхідності взятися за цю складну справу. Звичайно, тут вже батьківське почуття зливається воєдино з почуттям людини-патріота, громадянина...

Хіба можна бути байдужим до новобудови?! Гарні споруди неодмінно милують зір, вражають сучасними   контурами, гармонією з природою і мимоволі думається, що і зводились вони легко, одним духом, із усмішками будівельників. Що ж, і це є у буднях майстрів риштувань. Але правда життя і є тому, що до успіху нерідко буді­вельники йдуть через численні труднощі. Чимало про це може розповісти О.М.Рагузін.

- Але завжди, при бажанні,- говорить бригадир,- можна знайти вихід зі скрутного становища.

...Колектив тоді нібито вже й склався. З десяти чоловік бригада виросла до 28. Ті, що не змогли працювати за вимогами Рагузіна, розрахувалися. А з іншими хлопцями знайшов спільну мову. Створили комсомольсько-молодіжний колектив. А що бригадирові скоро п’ятдесят, на це, запропонував він сам, не слід зважати.

І таки справді в усьому були нарівні. Організовується вечір відпочинку - О.М. Рагузін з хлопцями заодно. Коли ж на риштуваннях бригадир не втрачає ні хвилини часу, не допускає браку - тут уже рівняйся на нього, сил і бажання повинно вистачити і, можливо, одностайністю в усьому - бригада і взяла своє. Там, де інші втрачали, вона вигравала. І про це красномовно свідчить ріст продуктивності праці: 107... 112... 132 проценти...

Тож бригаді доручили чи не найскладніші завдання.   Одне з них - спорудження житлових будинків.

 

Починалося місто атомобудівців. Але сталося так, що тільки-но взявшись за діло, рагузінці засіли «на нулю». Немає фундаментних блоків. Ну, хоч плач. Коли будуть поставки, чому зірвались, - відповіді допитатись було важко. «А, може, самим взятись за них?», - якось сяйнула думка на вечірній п’ятихвилинці. « За кого - за постача­льників?» - усі засміялися. Бригадир перечекав гамір, потім уточнив: «За блоки».

А назавтра він уже викладав пропозицію бригади спеціаліс­там. «Часу втрачається багато. Порахували б втрати за кожну хвилину, то, очевидно, за ті кошти можна палаци побудувати», - ледве стримуючись, доводив О.М.Рагузін. « А ось метал, цемент, не включаються в діло. Тож пропонуємо самим взятись за справу»­.

Певний час у вагончику панувала тиша. Чим вона була викликана: несподіваністю пропозиції   чи ваганням? Втім О.М.Рагузін сприйняв її як можливість і необхідність наступати далі:

- Порахуйте, якої вигоди доб’ємось! Не будемо простоювати, - пустимо в діло матеріали, щоб вони якнайшвидше давали віддачу. І ті блоки, що надійдуть, знадобляться теж...

- Економіст, все вирахував, - за­уважив хтось із присутніх. Олексій Миколайови­ч мовчки чекав рішення, і воно було та­ким, на яке сподівався:

- Спробувати, звичайно, можна.

Спробували. І поки постачальники спромоглися виготовити блоки, на будові їх вже було дві з половиною тисячі. Бригада і себе забезпечила, й інші колективи. На блоках, які виготовила бригада О.М.Рагузіна, змонтовано кілька житлових будинків, мага­зин, школу, гуртожиток. І ніби вмить усе це виросло. А починати було так важко...

- Деколи мені здається, - каже Олексій Миколайович, - що і життя у будівельників таке саме: непросто людина звикається з нелегкими умовами праці, великою відповідальністю за споруджувані об’єкти. Зате, коли стане на надійний фундамент знань, переко­нань, любові до професії, -  нізащо не переманити її на іншу доро­гу.

І чи не себе має на увазі, перш за все, Олексій Миколайович? Хіба можна назвати легким його обпалене війною дитинство? А після­воєнні роки? Велика сім’я залишилась без батька. Довелось іти працювати, а увечері   - за парту. В колгоспі швидко побачили в юнакові трудолюбивого, сумлінного помічника. Направили в школу механізаторів широкого профілю. Згодом став водити широкими поля­ми сталеві машини. Старанно, вміло, не жаліючи ні сил, ні часу.

А увечері, чи у вільну годину, неодмінно брав у руки стамеску або рубанок. І, здавалося б, що ще треба людині: за професією ти  механізатор, а у вільний  час - столяр.

Та не таким виявився характер у Олексія. Змужнівши в армії, сягнувши тієї пори зрілості, коли обирається справа на все жит­тя, він цілком віддав себе будівничій.

- Рагузін, - зупинив його якось начальник дільниці Кирішської ДРЕС, - давай, приймай бригаду.

А минуло всього чотири місяці, як хлопець прийшов на будову, ще не маючи ніякої спеці­альності.

- Як же це? - здивувався Олексій.

- Дуже просто. Поки що тимчасово. Бригадир іде у відпустку, а там буде видно.

За кілька місяців Олексій досяг того, що декому не вдається впродовж років. У чому секрет?

- Все складне в житті - дуже просте, - усміха­ється Олексій Миколайович. - Треба мати бажання, і таке, щоб все йому підпоряд­ко­ву­валося. Саме так я прагнув знати будівельну справу.

Рагузінський почерк поступово став не особистим, а колек­тивним. Олексій залишився бригадиром. І люди в бригаді підбирали­сь завзяті, трудолюбиві. Чи то було на Кирішській електростанції, чи ось тут, на атомній. Хороша праця ніколи не залишається нейт­ральною, вона не може не впливати на тих, хто трудиться поруч. Якщо ж іще й організаторська жилка є, потяг до колективності, що в О.М. Рагузіна виявилось одразу, - успіх неминучий. Але, звичайно, він дається нелегко. За нього треба поборотися. І у боротьбі тій минає рік за роком, їй віддаються сили, час, життя.

То, може, синові підготувати все-таки щось інше, легше?

- З дитинства я бачив, як батько з лю6ов’ю займається бу­дівельною справою, - скаже Сергій Рагузін. - Допомагав, коли він дозволяв. І як би мене не переконували, що є професії кращі, стоятиму на своєму.

І помовчавши хвилину-другу, додав: - Тобто... На батьковому.

З тим Сергій і прижився у батьковій бригаді ще на Курахівській ДРЕС. Разом зі всіма членами бригади вітав його з орденом Трудового Червоного Прапора. З тим почав трудитися тут, на Хмель­ницькій АЕС. Керівництво одразу побачило його старання, напо­легливість і невдовзі начальник дільниці запропонував О.М.Рагузіну:

- А, може, Сергія - бригадиром? Вже ж працював під батько­вим крилом.

- O, ні, - заперечив Олексій Миколайович, - мені зварювальники потрібні. Та й будова нова. Хай ще попрацює...

Прийде час і Сергій все-таки очолить бригаду на сусідній дільниці ПРОМ-5. Працювати доведеться на одних об’єктах. А на пер­шому енергоблоці - то  взагалі поруч. Не раз це сусідство збивало з пантелику приїжджих. Тут запитають, з якої бригади люди, чують: «Рагузіна». Далі - така ж відповідь. А начальники дільниці різні. Дізнавшись згодом, що це батькова і синова бригади, мимоволі проймались повагою - атомна споруджується не випадковими людьми, а династіями.

…Після зміни бригадир і його помічник В.І.Дави­денко, як правило, йшли додому разом. Здружилися вони ще тоді, як працюва­ли на спору­дженні електростанції в Іраку. Удвох провели не одну вільну годину. Ось і на Хмельницьку АЕС Віктор Іванович Давиденко прийшов разом із Рагузіним, попросився в його бригаду,

- Вітя, - по-дружньому звернувся до колеги Олексій Микола­йович. - Чи не здається тобі, що нам після  роботи нікуди дітись?

- Не розумію, - відповів той.

- Як не розумієш? Ну, вагончика маємо, щоб переодягнутися? А щоб посидіти, почитати газету, зіграти у більярд?.. Цього ж немає, і погано. Могли б ще хлопці трохи затриматися, обміня­тися думками. Сам знаєш, що від цього була б тільки користь.

- Переконувати мене не треба, - погодився Давиденко. - Але ж будова тільки починається.

- І все одно я поговорю з начальником дільниці. Побудуємо примі­щення, обладнаємо кімнати. Посадимо довкола квіти...

- У тебе, Миколайовичу, таки є талант організатора, - весело сказав Віктор Іванович.

А що, були часи, коли О.М. Рагу­зін очолював профспілкову організацію. То було на Курахівській ДРЕС, коли його бригада заявляла про себе на повну силу. Справжній талант організатора будівельники, звичайно, одразу помітили у Олексія Миколайовича, і після однієї із звітно-виборних конференцій він очолив об’єднаний профспілковий комітет. У нові обов’язки поринув, як кажуть, з головою. Роботи вистачало.

- Не можу сказать, що працювалося нецікаво, - згадує О.М.Рагузін. - Але щоразу, зустрічаючи хлопців з бригади, відчу­вав, як щемить душа, і таки не втримався. Знову попросився в бри­гаду, на риштування.

Але й тут не переставав постійно дбати про поліпшення умов праці і відпочинку людей. Тому й звернувся до начальника дільни­ці з пропозицією - звести приміщення для відпочинку будівельників. Його підтримали. Але ж кому цим займатись, за які кошти?

« Ми після роботи все зробимо», - відповів за бригаду О.М.Рагузін.

Вирішили спорудити справжню базу для всієї дільниці. Через якийсь час виросли приміщення, зацвіли квіти на клумбах, розміс­тились усі необхідні служби.

Невдовзі по сусідству розташувалась дільниця ПРОМ-5.

- Так що нам із сином,- каже О.М.Рагузін,- тепер ще простіше побачитись. Кілька метрів пройти...

Потреба у цьому є постійно. І йде вона, перед­усім, від того, що батько по-справжньому турбується про сина. Хочеться, щоб тримав сімейну марку на висоті. А це, Олексій Миколайович знає по собі, нелегко. Інколи просто руки опускаються, коли бачиш безвідповідальність, байдужість   окремих керівників, будівельни­ків. Але сьогодні закриєш очі на недоліки, завтра вони зовсім виб’ють тебе з колії. Йому, бригадирові з багаторічним стажем, це добре відомо, він у таких ситуаціях не поступиться. А ось за сина побоюється: все-таки колектив він очолює не так давно. Тож важче йому орієнтуватись у складних ситуаціях. 

Якось застав Олексій Миколайович сина надто збудженим.

- Розумієш,- одразу звернувся той до батька,- нашкодив один робітник. І ще й зухвало веде себе, насміхається з усього колективу. Завтра напишу доповідну, щоб його розрахували. Ще і в газету напишу.

Батько у цій запальності, непримиренності до недоліків пізнав і себе молодого. Однак ті роки для нього вже стали справжніми життєвими уроками, і він може оцінити, що робилось правильно, а що не зовсім. Тому й до синових думок, кроків ставиться з такою увагою.

- А, може, не варто поспішати. Люди ж бо на будові потрібні,- зупинив Сергія. - Давай поміркуємо...

І вони   засидяться не на одну хвилину. Бо доведеться батькові згадати такі ж ситуації з початку свого бригадирування. Розповісти, та ще й посміятись із самого себе, коли щось не так робив. І слово за словом син зрозуміє, куди батько його спрямовує: не гарячкувати, обдумати кожен крок, коли стихнуть емоції.

- Ну, а як би ти тепер поступив у такій ситуації? - нарешті перепитав Сергій.

- Зібрав би бригаду, хай хлопці йому по-своєму, по-робітничому розтлумачать. Одразу зухвальство зникне. І урок матиме на все життя. А щодо газети - правильно. Знаю сам: критика діє.

Скажімо, кульгало постачання. О.М.Рагузін вирішив твердо: добиватися поліпшення всією бригадою. Зібралися разом і написали листа в партком. Детально описали, як чимало днів доводилося майже простоювати. "Ми можемо приймати і укладати за зміну близко 200 кубометрів бетону,- писали рагузінці,- а нам часто-густо дають по 70-90 кубометрів",

"Знайомий рагузінський стиль,- скажуть члени парткому, знайомлячись з листом. - Все в нього розраховано, підраховано. Економіст, та й годі".

А він і не відмовлявся від необхідності рахувати, аналізувати, визначати ефективність затрат. Так вчить партія, так підказує робітнича совість.

- Якби вести кожну будову організовано, по-господарському,- говорить О.М.Рагузін,- то з тих же матеріалів можна звести значно більше споруд.

І думками цими він ділиться не тільки, як кажуть, у приватній розмові, у вузькому колі. Сміливо виносить їх на широке громадське, а найчастіше - партійне обговорення. Як член робкорівського поста - використовує і газету "Радянське Поділля", Олексій Миколайович вважає своєю кровною справою все, що робиться на велетенському будівельному майданчику. І коли побачив, як недбало звалили на купи матеріали, конструкції, які надійшли, а потім, щоб відвезти їх на об’єкти, не змогли знайти або знаходили вже поламаними, зіпсованими, гостро, критично, називаючи конкретних винуватців, виступив на партійних зборах.

Принциповою вийшла тоді розмова на зборах. Багатьом керівникам підрозділів довелось відповідати на запитання, давати слово полі­пшити становище.

- А що ви могли б запропонувати?- звернулись із президії зборів до О.М.Рагузіна.

- Нам слід налагодити монтаж об’єктів "з коліс". Треба добитись тісних контактів із постачальниками, щоб одержувати все відповідно до технологічного процесу, а бригадам так підготувати буді­вельні майданчики, щоб одразу монтувати хоча б частину, а решту акуратно складувати.

Пропозиція комуніста, звичайно, не була новою для будівельників, спеціалістів. Та й сам він на практиці неодноразово переконувався у можливості саме такого ведення об’єктів. Просто інколи в поточних справах окремим керівникам здається, що справжня організація будівельного процесу можлива потім, коли все налагодиться, мине кілька років. О.М.Рагузін виступив проти таких методів керівництва. Порядку і організованості треба добиватися з перших місяців, днів.

А то якось він прямо-таки здивував присутніх на одній із нарад.

- Прогуляли ми в цьому місяці всією бригадою два дні, - мовив з гіркотою О.М.Рагузін. - Робіть щось...

Всі щиро здивувались. Не може такого бути, щоб передова бригада не вийшла на роботу. Та ні, щось тут Олексій Миколайович хитрує. Ось вже начальника дільниці перепитують. Той, на всякий випадок, глянувши в папери, теж розводить руками, мовляв, нічого подібного не було. Кожної зміни по вісім годин.

Олексій Миколайович знову піднявся, не чекаючи додаткових запитань.

- Справа ось у чому. Звичайно, ми не могли не вийти два дні на роботу. Але через відсутність електроенергії простояли рівно стільки часу, як я сказав. Невже не можна погоджувати ведення земляних робіт, щоб раз по раз не рвати кабелі? А з іншого боку, хіба так складно енергетичній службі постійно стежити за надійним живленням струмом кожного об’єкта?

Звичайно, на будові всього буває. Там не надійшли матеріали, там стала на заваді нерозпорядливість майстра, і доводиться простоювати. Деякі будівельники не дуже нарікають, мовляв, відпочити зможемо, бо праця нелегка. А назавтра недоліки повторюються знову, а там ще і ще. А є люди ось такі, як Рагузін. Не спостерігатимуть мовчки недоліки, не змиряться з ними.

- Але як приємно потім,- каже О.М.Рагузін,- коли, хай хоч незначні відбуваються зміни на краще. Зустрічаєшся з тими начальниками, яких критикував - вони усміхаються, мовляв, все-таки з місця зрушилось. І ти перед ними очей не опускаєш.

У цьому прагненні до чіткої, організованої і продуктивної праці на будові, видно принципову позицію комуніста. А інакше він не може поступати. Хоча б з однієї вагомої причини: сини ж бо також будівельники. Щоправда, старший Володимир працює в Новому Уренгої. Ніби й далеченько. Але мати йому про все пише. Ну, а щодо молодшого, Сергія - у нього батько весь на виду. І не раз ледве встигне вгамуватись від якоїсь суперечки, охолонути після нелегкої розмови, а Сергій уже поруч.

- Відверто кажучи,- каже Сергій Рагузін,- після Курахівської ДРЕС мене тут дуже вразила неорганізованість, значна кількість невирішених питань, і я, мабуть, не втримався б, кинув, аби не батько. Якщо він знаходить можливість для виконання плану, то мені також відступати не годиться.

Так, відступати це не по-рагузінськи. Слід наполегливо посуватись вперед на енерго­блоці, інакше зірветься пуск. Добре, що Фелікс Бєляк, Дмитро Шминдра, Володимир Самчук, Володимир Петрук та інші розуміють його, підтримують, дорожать кожною трудовою хвилиною. Охоче відгукнулися вони на пропозицію начальника дільниці В.І.Гучкова спорудити свою власну базу. Тож неподалік від головного корпусу виросли підсобні, складські приміщення. Є місце для проведення культурних заходів, дозвілля. Але спроможною базою комсомольсько-молодіжної бригади є взаєморозуміння і дружба. Завдяки їм навіть у нелегких ситуаціях забезпечується виконання плану, під­тримується висока продуктивність праці. Тому й доручили бригаді Сергія Рагузіна вкласти перший кубометр бетону в металеві конструкції реактора.

І почнуть отак згадувати батько чи син пам’я­тні, приємні для їхніх колективів факти, події,- одна за одною розгортаються картини трудової біографії АЕС. Десь на задній план відступають поточні незгоди, неполадки, жар суперечок. Згадується, залишається в серці, в пам’яті той результат, якого досягнуто в наполегливій праці, у принциповій позиції. І в цьому велика правда життя. Ні, пережите, передумане, не забувається, не минає безслідно. Але справедливо найглибший карб у душі, найприємніші почуття залишають досягнуті перемоги невтомної праці, у боротьбі зі старим, віджилим, із самим собою. Вони мов цеглини лягають одна до одної, вершать у щоденному напруженні будинок, у якому міститься все  твоє життя.

- Найболючіше для мене,- каже О.М.Рагузін,- коли доводиться діяти проти власних переконань. Тоді незатишно навіть у власному домі.

Таке буває нечасто, бо знає Олексій Миколайович при необхідності дорогу до керівників, до парткому. Та якось відмовили йому в одному з кабінетів. "З усіма питаннями звертайтесь до начальника дільниці. У нас справ і так вистачає".

Не чекав такої відповіді ветеран. Багатьох керівників довелось знати на своєму віку. Окремі з них у високих чинах і   нині кличуть його то на одну будову, то на іншу. Але не любить Рагузін кидати розпочату справу. Хоче своїми очима, як і на попередніх електростанціях, побачити турбіни у дії. А тут ось такий поворот. Хіба він не розуміється, де питання, яке може вирішити начальник   дільниці, майстер, а де - компетенція керівників вищих? До того  ж нерідко командири нижчої ланки виявляють чи необізнаність, чи дивну байдужість.

Як було того разу? В одному з місць біля оболонки реактора незручно було бетонувати. Робота посувалась повільно, але іншого виходу, як уже не мізкували в бригаді, не могли знайти. Ось тоді начальник дільниці порекомендував прорізати отвір у важливій металевій конструкції і через неї прискорити роботи. Бригадир одразу відмовився. Та начальник наполягав. Хотів, було, О.М. Рагузін поговорити з керівництвом    будови   про небезпечне рі­шення начальника, але згадавши недавню неприємну розмову, чомусь ніяк не міг відважитись на такий крок.

- Що ж,- мовив нарешті О.М.Рагузін до начальника дільни­ці,- коли наполягаєте на своєму, пишіть письмове розпорядження.

І той написав. Бетонування, звичайно, було виконане. Але як тільки дізнались про грубе порушення у дирекції, забили на сполох. Комісії, перевірки, багаторазовий повторний висновок про недопустимість таких вкрай небезпечних дій. Все те гово­рять начальнику дільниці, але й бригадир, всі члени бригади почували себе винними. І розпоря­дження було на руках, і про обов’язок виконувати вказівки керівника знали, а все ж довго відводили погляди один від одного.

І від сина не приховав цього випадку. Той слухав батька уважно і, вловлюючи в кожному його слові гіркоту і хвилювання, хотів трохи заспокоїти...

- Ну, що ти переживаєш,- сказав Сергій. - Хай самі і по­правляють справи, і відповідають.

- Воно то так,- мовив батько,- але хіба не спільна у нас всіх відповідальність за долю будови, відколи пов’зали себе з нею?

- Але ж чиюсь вину також на себе нічого брати,- відповів Сергій.

- Звичайно, кожен повинен відповідати за свої вчинки. Але ж є колективна відповідальність. Зона судить усіх разом...

* * *

Не раз чув Сергій від батька слова про будову. І щоразу він вимовляв їх із особливою серйозністю. Наче йшлося не про якийсь об’єкт із цегли­, конструкцій, а - живий організм. «Вона судить», «вона зобов’язує»...

Слухаєш їх і сам думаєш: що справді значить будова для людини, яка віддала їй усе життя. Це і місце розкриття своїх здібностей, і джерело достатку, їй віддається по часточці серце і душа. Нею живеш вдень і вночі. І як хочеться, щоб син уже тепер, коли ще тільки починає свою біографію будівельника, зрозумів це і усвідомив. І щоб не лякали його окремі неполадки і неув’яз­ки. Від них не відгородишся, їх треба переборювати. І тоді дні наповнюватимуться корисним змістом.

Як, приміром, не порадіти було за товаришів по бригаді, коли вони звернулися до нього з пропозицією під час ударної тру­дової вахти на честь 40-річчя Великої Перемоги.

- У нас бригада комсомольсько-молодіжна,- почали хлопці. - То чому б нам не зарахувати до складу Олександра Матросова? А зароблені гроші перераховувати у Фонд миру.

Бачив Олексій Миколайович по очах: уже все зважили, вирі­шили молоді колеги.

- Хороша думка!- одразу підтримав їх. - Але ж це означає...

- Знаємо, знаємо,-  відповіли хором.

Він   далі не договорив. Хлопці розуміли, що мало відтепер лише   перевиконувати   норми, як раніше. Треба трудитись ще наполегливіше. І були готові до цього. І якби його спитали в ту мить, що значить бути сучасним, а запитання таке інколи зву­чить, він неодмінно сказав би, що це бути такими, як його хлоп­ці - Микола Гульчук, Володимир Хижняк, Віктор Померайський,  Петро Тимофеєв... У цих обличчях, які рано загоряють від вес­няних вітрів, у руках, які знають і цеглу, і метал, і деревину, в цих поглядах - відвертих і щирих віддзеркалює наш нестримний, гарячий, напружений час.

І через це й бригада   в цілому завжди поєднана з найбільш сучасним. З’явилась ініціатива про надпланове підвищення про­дуктивності праці на один процент і додаткове зниження собівар­тості продукції на 0,5   процента, бригада одразу підхопила її. Причому не формально, а по-діловому, і звітувала вагомим ре­зультатом.  Стояло  завдання про заощадження ресурсів на додатко­ві два робочі дні - бригада негайно відгукнулася, відкрила раху­нок. Вона і в інтернаціональному змаганні із будівельниками Польської Народної Республіки найактивніший учасник. Вона і в спорті, і на суботниках...

Тож коли син став членом КПРС, батько, привітавши його з цією подією, запитав: - А знаєш, що найголовніше для комуніста?

Син не поспішав з відповіддю, пригадував положення Статуту.

- Найперша вимога бути у вирі подій. А простіше кажучи, йти в ногу з часом, з життям,- сказав Рагузін-старший.

Можна було б подумати, що ці слова надто загальні, філо­софські. За ними щось далеке й неосяжне. Та ні. Вони про будні будівельників. Про те, що коли треба швидше споруджувати житло для атомобудівців, значить віддавай себе всього, виконуй півто­ри, дві норми, не жаліючи сил і часу. Якщо причетний до забез­печення своєчасного пуску енергоблоків, то стань прикладом виконання своїх обов’язків, сам зроби все і допоможи товаришу. Коли розглядається питання про дисципліну, не зважай на чини, не оглядайся. Будь принциповим до кінця.

* * *

Але ж минають роки. Не питаючись, лягають на чоло борознами відмітини прожитих і пережитих днів...

- Зате зростає кількість електростанцій,- усміхається Олексій Миколайович,- збільшується загін кваліфікованих будівельників. А ще - син усе міцніше й міцніше стає на ноги...

Іван Федоров

Фото Віктора Войковського

 


 





ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!