ПОСЕЛЕННЯ В ТІНІ ОСТРОЗЬКОЇ ПУЩІ

Спадкоємиці Олександра Острозького, що пішов із життя ще на початку XVII століття, готувалися до важливої події. Після безпотомної смерті своїх рідних братів Адама-Костянтина і Януша-Павла Олександровичів Острозьких кожній із них належало отримати власну частку батькових маєтків. Набутки покійного князя, сина засновника Острозької академії Костянтина-Василя Острозького, були чималими. Відтак, аби розподіл виявився більш-менш чесним, потрібно було попередньо з’ясувати ряд важливих нюансів, як от: скільки родин проживає в тому чи іншому населеному пункті, які очікуються прибутки тощо.

…Трапилося, що одного дня дорога привела уповноважених до цієї справи осіб у Комарівку (давня назва – «Komorowka») – невеличке­ поселення на березі Горині, поряд із лісом-пущею. Ревізори відзначили, що воно є новоосадженим і знаходиться в розпорядженні панів Дубровних. Дозвіл на започаткування Комарівки, як виявилося, Гапон, Федір та Олешко Дубровні отримали від А.-К. Острозького ще в січні 1618 року. Згідно з волею князя мешканці поселення на десять років звільнялися від податків і повинностей, а після закінчення «волі» повинні були на вимогу споряджати до князівського війська двох легкоозброєних вершників.

В підсумковому господарському описі, що датується 1620 роком, перелічено імена дванадцятьох комарівчан – голів родин: Антон, Супрон, Радко, «Антон другий», Іван, Ясько та ін. Згадано, що того самого року в Комарівці з’явилися млинок і ставок. При цьому увагу майбутнього власника звернуто на обставину, що село «на поганому місці є там, де жовнір звик ставати, і від того псується острозька пуща, яка й без того є порушеною». Відтак, пани-ревізори «не бачили потреби, аби на тому місці існувала осада».

І ще один важливий момент: прибулі довідались, що Комарівка знаходиться «на тому селищі, де Улашин сидів», тобто проживав. Для того, аби докладно з’ясувати, ким були пани Дубровні і згаданий щойно Улашин, а також яким чином їх життєвий шлях перетнувся із Комарівкою, добре було б мати більше історичних повідомлень і спеціальних досліджень. Зрештою, навіть ті, котрі є в нашому розпорядженні, дозволяють окреслити з цього приводу низку спостережень.

Розпочнемо з того, що Улашини були родиною, котра служила князеві Костянтину-Василю Острозькому. Завдяки енергійності їм вдалося заснувати на Острожчині нове поселення: в документі від 1603 року згадується «село Улашиновка» та зазначається, що нею розпоряджалися «Федор з братею Улашинове». Зараз це Прикордонна Улашанівка у Славутському р-ні. До речі, про неї в 1620 році ревізори згадали також. Щоправда, тоді поселення вже було в руках іншого слуги Дому Острозьких – Семена Кричевича. Не виключено, що хтось із братів Улашинів і був тим власне Улашином, котрий у перших десятиліттях XVII століття поселився на березі Горині, неподалік Острозької пущі.

Ким же були пани Дубровні? Як і Улашини, вони свого часу поступили на службу до К.-В. Острозького. В тому самому документі від 1603 року пойменоване «село Дубровно» (тепер – с. Волиця на Славутчині), котрим із князівської ласки користувався слуга-боярин Іван. Примітно, що в 1604 році як поселення панів Дубровних назване село Суховоля! Майже не має сумнівів, що перед нами варіант назви того самого населеного пункту, бо з іншого джерела знаємо, що у Волі Дубровній (ще одне найменування) не було води… Дубровні тримали своє сільце, аж доки воно не було спалене татарами. На нашу думку, це трапилося в 1617 році: за підрахунками вчених тоді відбулось аж п’ять татарських нападів на українські землі.

Гадаємо, саме ця обставина і скоригувала життєвий шлях панів Дубровних у трохи безпечніше місце – за річку, під прихисток Острозької пущі. Та й води тут, порівняно із Суховолею, було вдосталь. Вже в січні 1618 року, як пам’ятаємо, вони отримали князівський дозвіл-привілей на осадження Комарівки, а спалена татарами Воля Дубровна опинилася в руках острозького війта Яна Хмелецького. При цьому залишається таємницею доля того незнаного з імені Улашина, котрий започаткував селище, назване чи то одразу, чи вже згодом Комарівкою.

* * *

Розподіл маєтків князя О. Острозького між його доньками Софією, Катериною та Анною-Алоїзою відбувся у січні 1621 року. В результаті частина Острога та десятки належних до неї сіл, серед яких була й Комарівка, відійшли Анні-Алоїзі та її чоловікові Яну-Каролю Ходкевичам. Останній, до речі, як полководець брав участь у Хотин­сь­кій війні з Туреччиною в 1621 році.

Минали роки. Новоосаджене сільце поступово збільшувалось. Наприкінці 20-х років XVII століття тут уже було 16 дворів та, напевне, близько сотні мешканців. Схоже, їх основним заняттям стало сільське господарство і, можливо, деякі лісові промисли. Протягом цього ж десятиліття в житті комарівчан відбулася ще одна зміна: попервах село перебувало під зверхністю князівських слуг, а згодом перейшло у відання острозької замкової адміністрації. Цікаво було б дізнатися, що сталося з панами Дубровними.

Трагічним перехрестям на життя­ краю впали події українсь­ко-польського протистояння під проводом гетьмана Богдана Хмельни­цького. Воєнні операції, каральні акції та інші чинники призвели до майже цілковитого обезлюднення цих теренів. Занепало господарст­во. Власниця тутешніх маєтків, като­личка А.-А. Ходкевич, рятуючись від полум’я війни, опинилася далеко від рідної Острожчини. Споряджаючи в 1651 році у Неполомицькому замку заповіт, вона не забула і про Комарівку, віддаючи її в пожиттєве користування своєму слузі Станіславу Ковальковському. Щоправда, чи вступив він у володіння селом, чи ні – невідомо.

У 1662 році, коли ця сама частина Острожчини вже належала сандомирському воєводі Янові «Собіпану» Замойському, в Комарівці податок було сплачено аж від… одного двору! Чимало сіл узагалі перетворилося на пустку, або, як тоді говорили, «пустиню». Після Замойського довколишні села кілька десятиліть знаходились у власності панів Конецпольських. Край поступово відроджувався, піднімався з руїн та попелу. Однак і в 1690 році, напередодні переходу цієї території до коронного гетьмана Станіслава-Яна Яблоновського, ситуація в Комарівці суттєво не змінилася – тут, як і раніше, був усього лише один двір.

 

* * *

З часом Комарівка разом із Кривином, Вельбівним, Бадівкою, Нетішином, Солов’єм, Полянню та Колом’єм об’єдналися в єдиному господарському комплексі – Кривинському маєтку Яблоновських. Як не прикро, але фінансові труднощі Максиміліана Яблоновського та марнотратне життя його сина, князя Владислава призвели до того, що в середині ХІХ століття родина втратила Кривинські володіння та перебралася до сусіднього Плужного.

Незадовго до того, з 1853 року маєток знаходився в управлінні особливої установи – Острозької дворянської опіки. Напередодні продажу його сукупна площа становила понад 17 тис. десятин, в тому числі площа двох сіл – Комарівки та Поляні – майже 3 тис. десятин. У Комарівці, як і, схоже, в усіх інших селах, діяло князівське господарство-фільварок. Як один із його управителів згадується пан Фелікс Потоцький. 7 лютого 1856 року увесь Кривинський маєток було продано з публічного торгу в Санкт-Петербурзькій опікунській раді. Його новою власницею стала графиня Наталія Зубова.

В другій половині ХІХ століття Кривин із належними до нього селами, серед яких і надалі була Комарівка, перейшов у володіння Ісаака та Марії Германів. В середині 80-х років ХІХ століття у селі налічувалося 49 дворів та 442 мешканці. Храму комарівчани не мали – їхнє село разом із Полянню та Колом’єм входило до Кривинського православного приходу. При цьому діти з Комарівки ходили навчатися в сусіднє Колом’є, де, як зазначив священик А. Конахевич, «при приписной церкви в общественном доме открыта была в 1875 году сельская школа на содержании обществ коломельского, полянского и комаровецкого, а в 1884 году 6 декабря Коломельская сельская школа передана в духовное ведомство с содержанием 154 руб. и 75 коп. от 3-х обществ (коломельского, полянского и комаровецкого) под названием церковно-приходской школы…».

Місцеві ґрунти були маловрожайними, проте селяни все ж провадили тут сільське господарство. Дехто працював у лісі на обробці деревини, яка потім сплавлялася по Горині. Частина мешканців займалася риболовлею. Відомо, що наприкінці ХІХ століття в Комарівці був млин, а також функціонували цегельний завод (можливо, у зв’язку з тим, що тут були поклади якісної гончарної глини) та винокурня. Вона, до речі, діяла й на початку наступного століття.

Незважаючи на потуги ревізорів, котрі тоді, у сиву давнину «не бачили потреби, аби на тому місці існувала осада», поселення в тіні Острозької пущі, подолавши не одне історичне перехрестя, живе й досі. Многая йому літа!

Тарас Вихованець