Він був кмітливим хлопцем. У Великій Решнівці Шепетівського району він часто по дорозі зі школи зупинявся аби розгледіти, як майстровиті дядьки кладуть стіни для  оселі. У цьому процесі були якісь магія та таїнство.

Промайне час і  - дивись: над скріпленими кроквами замайорить букет квітів. Це традиційний символ завершення основної стадії  будівництва. А після «квітки» ще роботи й роботи. Вона вже достатньо  приємна, бо ж зведено дах над головою.

Одного разу Григорій помітив,  як два сільських будівельники щось завзято виводили паличками на землі, притрушеній мокрим піском. Лінії, цифри… Спочатку було враження, що дорослі дядьки по-дитячому бавляться. Хлопцеві захотілось розгледіти, що то за «ієро­г­ліфи».

- Синку, будівництво – це не тільки цегла, камінь та розчин. Треба добре пометикувати, щоб всі розрахунки зійшлися, – зреагував на допитливість один із односельців.

У правдивості цих слів Григорій Калінішин переконався згодом, коли після закінчення Рівненського інституту інженерів водного господарства був направлений на будівництво Красноярської, а згодом і Саяно-Шушенської ГЕС. Спочатку виконував обов’язки майстра. Потім йому довірили посаду виконроба на спорудженні побутово-господарських об’єктів. Працьовитість та компетентність Григорія Івановича, як мовиться, не залишились поза увагою, бо коли виникло питання про призначення начальника виробничо-технічного відділу, вибір випав саме на нього. На таку ж посаду його запросили до тресту Кансько-Ачинського  паливно-енергетичного комплексу.

- Через мої руки проходило багато документації,- пригадує Григорій Іванович,- від її ретельного ведення залежали темпи капі­тального будівництва. Тоді ми   й гадки не мали, що через два десятки років на допомогу прийдуть комп’ютерні технології, які у прямому розумінні похоронять багато рутинної роботи. А в ті часи доводилось із кресленнями працювати до пізньої ночі. Я зі своїми колегами радів, коли приходив час введення в експлуатацію споруд, які мали соціальне значення – дитячий табір відпочинку, пологовий  будинок.

До  Нетішина Григорій Калінішин прибув у 1981 році. Через декі­лька років на місті чагарників та непрохідних боліт виросте місто, яке стане гордістю будівельників та енергетиків. Згодом досвідчений спеціаліст долучився до великої когорти працелюбів  Управління будівництва Хмельницької АЕС. Йому, як заступнику начальника виробничо-технічної служби, доводилось часто бувати у відрядженнях у Москві. А місія завжди була благородною – на основі підготовлених документів «вибити» для потреб будівництва необхідну кількість будівельних матеріалів.

У колектив управління капітального будівництва ХАЕС Григорій Іванович прийшов у 1998 році. Саме тоді на порядку денному стало питання добудови другого енергоблока, розпочались відновлювальні роботи. Але темпи були повільними через брак коштів. Були великі сумніви, що принаймні років через п’ять «довгобуд» дасть в енергосистему перші кіловати електроенергії.

Пуск другого енергоблока став історичною подією. А у технічному відділі, який очолює Григорій Іванович, працівники пишаються, що стали причетними до цього.

Тепер з’явились скептики стосовно завершення будівництва третього та четвертого енергоблоків. Але до них Григорій Іванович не належить. За своїх шість десятків років (днями зустрів свій ювілей) життя він переконався, що коли хтось хоче працювати – шукає можливості, а хто не хоче – шукає причини. Досвідчений будівельник мріє побачити на куполах «квітку», яку доводилось бачити у рідному селі.

Олександр Шустерук№31, 2009