ЧУДОВИЙ БУВ КУРОРТ. ВИСНОВКИ
Тим часом, хто переважно бажав благословенного чистого повітря, спокою і неконтрольованого вільного часу без жодних лікарських і товариських примусів, той у Славуті все це мав з подостатком. Лікар, пан Г. Добжицький, котрий був також редактором часопису «Медицина», натомившись після щоденного консультування «інтернув» (внутрішніх) і «екстернув» (зовнішніх), щовечора складав для А. Веритуса компанію для прогулянок і взаємно корисних розмов. Дуже приємною людиною виявився і ординатор гідропатичного відділу, лікар Т. Дзєжбіцький.
«Соковитим» словесним пензлем змальовано чудову курортну природу. В складі парку були не лише сосни, але й дуби, липи, ясени. Власне, за голендернею з цього типу дерев знаходився тінистий гай.
Найзнаменитішою водолікувальною процедурою було ранкове купання «в нуртах незвичайно вертлявої Горині».
Окремих відпочиваючих вабила Славутська лісова пуща з дзеркалами невеличких таємничо спокійних озерець, розтягнена на десятки верст і, з одного боку, з’єднана з лісами Шепетівським та Полонським, а з іншого – з Кривинським. Подібні мандрівки вглиб її вимагали великої обачності, аби не заблукати, що також з деким траплялося. Розповідь про славутські лісові хащі надихнули А. Веритуса перейти до цитування вірша А. Міцкєвича про подібні нетрі в Польщі.
Вільні образки загалом про Славутський курорт завершено кількома штрихами про князя Р.-Д. Сангушка; про величину його князівства, «більшого за декілька разом взятих німецьких князівств». Зокрема, відмічено, що в ньому три господарські ключі – славутський, заславський і білогородський, а також 95 сіл та чотири міста – «Корець, Славута, Білогородка і Заслав». Зауважимо, що А. Веритус переплутав м. Корець з містечком Корниця. Корець був колись під опікою кн. Є.-Е. І. Сангушка, але недовго.
Останні абзаци присвячені господарському і культурному значенню Славути. Згадано про єврейську друкарню і про те, як та чому вона була ліквідована царем Миколою І. Дещо повідомив А. Веритус про великі доходи від князівського лісівництва; про палац Сангушків та його художні скарби. Не забув обмовитись добрим словом про трьох видатних мужів-славутчан – письменника Генрика Жевуського, генерала Мацєя Рибінського та художника Влодзімєжа Лося.
Ми також переглядали «Иллюстрированный Путеводитель по Юго-Западным Казенным Железным Дорогам» П. Н. Андреєва на 512 стор. (1899 р.). Про нього можна згадати хіба що у зв’язку з помилковою в ньому датою відкриття гідропатичного відділу місцевого курорту. Сказано, що «оно существует с 1864 г.», фактично, з 1894 р. Можливо, при ручному складанні тексту цифру 9 було перевернуто; коректор не зауважив. Відзначено, що загалом курорт має у своєму розпорядженні 45 комфортно облаштованих кімнат, де набагато зручніше проживати, аніж в міських квартирах. Дано високу оцінку славутським лісам, «подібних яким нема в усій Європі».
Значення благодійницької діяльності старшого й молодшого Романів Сангушків, зокрема, в царині відкриття кумисового й гідропатичного лікувальних відділів, звісно, важко переоцінити. Попри певну неприглядність самої Славути, вигляд якої А. Веритус охарактеризував як «нєхлюйни», «з перешкодами на дорогах», сама «станція лісна», за облаштуванням і лікувальними можливостями, мала високий європейський рівень. А. Веритус, нарікаючи на мимовільні зустрічі з «бідолашними легенево хворими», якоюсь мірою підтримав позицію згаданого на початку його репортажу пана «супротивника». Однак, цю обставину не можна віднести до недоліків закладу з огляду на те, що в лікарів або технічних працівників адмінперсоналу такі зустрічі були щоденними.
Варто відзначити, що всього за період з 1881-го по 1910-ий рік в обох відділах зміцнили своє здоров’я 15803 недужих, серед яких було 13356 таких, що лікувалися амбулаторно, 1721 чоловік – стаціонарно. 726 чоловік двома видами лікування поправили своє нервово-психічне здоров’я. Статистичні дані публікувалися і за кожен рік діяльності курорту. А дехто, як А. Веритус, котрий робив свої краєзнавчі нотатки, – просто відпочивав, милуючись унікальною природою «Славути красної». Між іншим, в правилах «станції лісної» наголошувалось, що курорт призначений тільки для хворих, здорових людей не приймають.
Є відомості, що, крім Т. Г. Шевченка, шлях якого у складі етнографічної комісії в 1846 р. пролягав через Ганнопіль, Славуту, Кривин і який споглядав «втрачені в 1917 р. художні скарби Сангушків», в резиденції кн. Романа-Дем’яна також побували і, зокрема, знайомилися з місцевим курортом Л. М. Толстой та письменник-класик, на ту пору військовий кореспондент газети «Русскіе ведомости», О. М. Толстой. Любив княжий ліс М. М. Коцюбинський, котрого брат, Хома проживав у Славуті. Саме ж місто, хоч і потребувало значного благоустрою і санітарного опорядження, в ту пору, за промисловим розвитком, вже мало славу «волинського Бірмінгему» (Бірмінгем, нагадуємо, – промисловий центр Англії).
Останній і єдиний представник сімнадцятого покоління династії Сангушків, мешканець Бразилії – кн. Павел-Францішек Петрович 27 квітня 2010 р. зареєстрував шлюб у князівстві Монако з Севериною Іалонго (по матері з роду маркізів де Беллевілле, споріднених з правителями цієї країни). Костельний шлюб взято в Нормандії (Франція). На щасливе життя подружжя благословив папа Бенедикт ХVI. На даний час сім’я виховує доньку Олімпію. Про рід кн. Павла-Францішка, у складі якого – прапрадід Владислав-Ієронім Євстафійович (батько кн. Р.-Д. Сангушка), прадід Євстафій-Станіслав, дід Роман-Владислав (він же сирота княжич Ромцьо, вихованець кн. Р.-Д. Сангушка), батько, Петро-Антоній, мати, Клаудія-Анна де-Роес, ми писали в історичній розвідці «Чесноти Славутського роду Сангушків та їх свояків Потоцьких» // Вісник Нетішинського краєзнавчого музею. – Нетішин, 2014. – Вип. 5. – С. 86-125. Це найбільш повний в сучасній українській історіографії історичний нарис про славутсько-антонінську князівську династію.
Василь ВИХОВАНЕЦЬ, науковий працівник Нетішинського міського краєзнавчого музею.
