Подібного садибного будинку, який зберігся у Божиківцях, більше на Поділлі не знайдеш.

Більшість одразу спробує заперечити, - де ж там на Деражнянщині ті садиби? Дійсно, на пам'ять ту-ристу-краєзнавцю приходить лише одна панська садиба - у Слобідці-Шелехівській, в який нині діє музей поетеси Анни Ахматової. Але не поспішайте. Нам вдалося відшукати, принаймні, ще три старо­винні садиби, які хоча поки не є туристичними об'єктами, але зберегли свою велич і мають доволі цікаву історію.

САДИБА ВАКАРІВ

Подорож по садибах Деражнянщини почнемо все-таки з усім відомого музею Ахматової в Слобідці-Шелехівській, який розташований у маль­овничій садибі кінця XIX століття. Й хоча зовні це звичайний великий будинок із високими сходами і дерев'яним ґанком, без «архітектурних забаганок», але в оточенні парку він виглядає гармонійно.

Садиба розбудована дворянською родиною Вакар, яка у 1884 році придбала у Слобідці-Шелехівській 364 десятини землі. Сім'я Вакарів тримала садибу за дачу. Дворянин Віктор Модестович Вакар на той час займав посаду почесного члена з'їзду мирових суддів Київського судового округу, тому мешкав у Києві, його сини - Анатолій та Володимир так само працювали та жили у Києві. Справами маєтку зай­малась дружина Анна Еразмівна, яка більшу частину свого часу проводила у Слобідці-Шелехівській. Час­то в маєтку гостювала її сестра Ірина Еразмівна Горенко - мати відомої поетеси Анни Ахматової. Юна Анна також приїздила в гості до рідної тітки (було це у 1912 та 1914 роках), й подейкують, що саме місцеві краєвиди надихали на перші вірші майбут­ню поетесу.

Після встановлення радянської влади місцевий комітет незаможних селян почав конфісковувати панські маєтки, яких у Слобідці-Шелехівській було аж три. Лише Вакарам дозволили залишитись у селі, згадавши, мабуть, що їх син Володимир був активним революціонером - мав зв'язок із більшо­вицьким вождем В.Леніним, а дачу використовував як пересильний пункт марксистської літератури з-за кордону. Незабаром з Києва в Слобідку переїхала вся родина Вакарів - Віктор Модестович, Володи­мир, а згодом й Ірина Еразмівна. Проте, не довелося їм довго пожити на Поділлі - у 1926 році помер син, у 1928 - голова сімейства, у 1930 - мати поете­си. Останньою з Вакарів залишила цей світ на 89-му році життя Анна Еразмівна - у 1939. Всі члени ро­дини Вакарів поховані на старому сільському цвинтарі, неподалік від маєтку. Як стверджують місцеві дослідники-краєзнавці, у 1939 році будинок у Слобідці-Шелехівській востаннє відвідала Анна Ахматова, що приїхала сюди таємно, бо перебува­ла у той час в опалі й творчій ізоляції Сталінського режиму.

Тим часом, садибний будинок Вакарів націоналі­зували, й там почала діяти семирічна школа. В 1982 році у зв'язку із зменшенням кількості мешканців села (відповідно й дітей) школа була ліквідована, й частину будівлі зайняв медпункт. В 1989 році в ко­лишньому будинку Вакарів був відкритий літературно-меморіальний музей Анни Ахматової, а перед садибою встановлено пам'ятник поетесі.

ПАЛАЦ У ... ХАЩАХ

Відвідавши музей в садибі Вакарів, мало хто з подорожуючих здогадується, що- у Слобідці-Ше­лехівській збереглася ще одна садиба. Та не просто садиба, а - справжній палац, схожий на замок! Вар­то виїхати лише на околицю села, де починаються мальовничі ліси та ставки. Серед того зеленого роз­маю й видніється палац - двоповерховий, із чотирма зубчастими вежами по кутах.

Садиба була розбудована у 1896 році дворянином Михайлом Олександровичем Новицьким, який во­лодів у селі 314 десятинами землі, ставком та ґуральнею. В 1920 році, коли була встановлена ра­дянська влада, Новицький із синами виїхав за кордон, а маєток націоналізували. В садибі розмі­стився дитячий санаторій, який діяв до 1989 року. Після того приміщення перебувало у тимчасовій оренді різних підприємців, а нині вже декілька років не використовується, й усіма закинуте, поволі руй­нується та заростає хащами... Але, як нас запевнили в селі, вже знайшовся охочий покупець на стародав­ню садибу, який бажає привести її до ладу та влаштувати тут «Мисливський будинок» для відпо­чинку.

БОЖИКІВЕЦЬКИЙ НАЩАДОК ДАВНЬОГО РИМСЬКОГО РОДУ

Подібного садибного будинку, який зберігся у Бо­жиківцях, більше на Поділлі не знайдеш. Зведений у відкритій червоній цеглі, просторий, з аркадою галерей, він зачаровує одразу. Всю цю красу оточує парк, серед дерев якого видніється флігель для при­слуги та господарська будівля.

Садиба побудована у 1901 році дворянином Здис-лавом Вацлавовичем Колонна-Чесновським. В такому складному прізвищі власника поєднані два старовин­них роди - італійський Колонна та польський Чесновський, нащадком яких він був. Італійський рід Колонна (Соїоппа) був відомий у Європі та у XIII-XVI століттях відігравав значну роль у середньовічному Римі. Його представники займали найвищі військові та державні посади, впливали на обрання римських пап. Так, вчений Едиго Колонна був вчителем папи Філіпа Красивого (1247-1316 р), Проспере Колонна (1452-1523) - командуючий імпе­раторськими та папськими військами, Помпео Колонна - з 1530 року кардинал і віце-король неапо­літанський... Усіх відомих просто не перерахувати. Наш, подільський Колонна, не мав гучних досяг­нень та титулів, зате був справним господарем. Він хазяйнував одразу на трьох фільварках, у Божиків­цях володів 1121 десятинами землі, тримав ґуральню, млин, цегельню, кузню, стайню. За спогадами ста­рожилів, поміщик добре ставився до своїх людей. По закінченні жнив він влаштовував велике свято, на обід запрошував всіх, хто працював на по­міщицькій землі. А людей в Божиківцях тоді жило чимало - понад 1300. Пан Колонна-Чесновський мав трьох синів та сподівався їм залишити свій маєток.

Проте, революція 1917 року все перекроїла - поміщик із родиною виїхав до Польщі, а садибу націоналізу­вали. В будинку розташувалась школа, у флігелі -дитячий садок, у господарській будівлі - сільський клуб. Ґуральню (побудована у 1909 році) перетвори­ли на крохмальний завод, який успішно працював до останніх років.

Отож, від 1923 року до теперішнього часу садиб­ний будинок використовується як загальноосвітня школа. Відзначимо, випускниками школи були ви­датні уродженці села: Дмитро Прилюк (1918-1987) -журналіст, письменник, доктор філологічних наук, професор, Борис Олійник (1934-1999) - заслужений працівник транспорту України, почесний залізнич­ник, начальник Південно-Західної залізниці, перший Президент «Укрзалізниці». Один з останніх випуск­ників - відомий київський скульптор В.Корчовий у 2004 році подарував селу скульптуру «Мислитель», яку встановили на площі перед садибою. Так що, є в Божиківцях на що подивитись. А ще додамо, що у 1998 році в школі відкрили бібліотеку-музей Д. При-люка, де традиційно проводять щорічні літературні «Прилюковські читання».

ПАНСЬКИЙ МАЄТОК, ЯКИМ КЕРУВАВ СЕЛЯНИН

Не важко знайти панську садибу ще в одному селі Деражнянщини - у Гришках. В ній так само розташо­вується сільська школа. Але школа та, мабуть, доживає останні роки - не вистачає учнів у селі, й тому садиб­ний будинок менш доглянутий та охайний, ніж у Божиківцях. Хоча, за архітектурою та історичним минулим, він теж заслуговує на збереження.

Садиба розбудована наприкінці XIX століття дво­рянкою Софією Ролє, яка придбала у Гришках 240 десятин землі. Пані мешкала у містечку Браїлів на Вінниччині, але свій Гришківський маєток дуже любила та часто навідувалася сюди. Проте, будучи натурою романтичною, вміло господарювати вона не могла, тому управляти маєтком призначила ... се­лянина Якова Бабака. Й, не помилилася - Яків справно виконував службу на місці, більш того, був представником дворянки у повітових та губернських установах, на торгах та ярмарках. Не один раз гос­тював у садибі Софії її славетний брат Йосип Ролє (1830-1894) - знаний лікар, відомий польський пись­менник та історик-краєзнавець. Кажуть, він особливо любив прогулюватися у навколишньому парку, який зберігся до теперішнього часу.

Історія садиби в радянський час коротка - націо­налізована та передана в розпорядження школи.

Сергій ЄСЮНІН. Фото з архіву обласного краєзнавчого музею.