Подібного садибного будинку, який зберігся у Божиківцях, більше на Поділлі не знайдеш.
Більшість одразу спробує заперечити, - де ж там на Деражнянщині ті садиби? Дійсно, на пам'ять ту-ристу-краєзнавцю приходить лише одна панська садиба - у Слобідці-Шелехівській, в який нині діє музей поетеси Анни Ахматової. Але не поспішайте. Нам вдалося відшукати, принаймні, ще три старовинні садиби, які хоча поки не є туристичними об'єктами, але зберегли свою велич і мають доволі цікаву історію.
САДИБА ВАКАРІВ
Подорож по садибах Деражнянщини почнемо все-таки з усім відомого музею Ахматової в Слобідці-Шелехівській, який розташований у мальовничій садибі кінця XIX століття. Й хоча зовні це звичайний великий будинок із високими сходами і дерев'яним ґанком, без «архітектурних забаганок», але в оточенні парку він виглядає гармонійно.
Садиба розбудована дворянською родиною Вакар, яка у 1884 році придбала у Слобідці-Шелехівській 364 десятини землі. Сім'я Вакарів тримала садибу за дачу. Дворянин Віктор Модестович Вакар на той час займав посаду почесного члена з'їзду мирових суддів Київського судового округу, тому мешкав у Києві, його сини - Анатолій та Володимир так само працювали та жили у Києві. Справами маєтку займалась дружина Анна Еразмівна, яка більшу частину свого часу проводила у Слобідці-Шелехівській. Часто в маєтку гостювала її сестра Ірина Еразмівна Горенко - мати відомої поетеси Анни Ахматової. Юна Анна також приїздила в гості до рідної тітки (було це у 1912 та 1914 роках), й подейкують, що саме місцеві краєвиди надихали на перші вірші майбутню поетесу.
Після встановлення радянської влади місцевий комітет незаможних селян почав конфісковувати панські маєтки, яких у Слобідці-Шелехівській було аж три. Лише Вакарам дозволили залишитись у селі, згадавши, мабуть, що їх син Володимир був активним революціонером - мав зв'язок із більшовицьким вождем В.Леніним, а дачу використовував як пересильний пункт марксистської літератури з-за кордону. Незабаром з Києва в Слобідку переїхала вся родина Вакарів - Віктор Модестович, Володимир, а згодом й Ірина Еразмівна. Проте, не довелося їм довго пожити на Поділлі - у 1926 році помер син, у 1928 - голова сімейства, у 1930 - мати поетеси. Останньою з Вакарів залишила цей світ на 89-му році життя Анна Еразмівна - у 1939. Всі члени родини Вакарів поховані на старому сільському цвинтарі, неподалік від маєтку. Як стверджують місцеві дослідники-краєзнавці, у 1939 році будинок у Слобідці-Шелехівській востаннє відвідала Анна Ахматова, що приїхала сюди таємно, бо перебувала у той час в опалі й творчій ізоляції Сталінського режиму.
Тим часом, садибний будинок Вакарів націоналізували, й там почала діяти семирічна школа. В 1982 році у зв'язку із зменшенням кількості мешканців села (відповідно й дітей) школа була ліквідована, й частину будівлі зайняв медпункт. В 1989 році в колишньому будинку Вакарів був відкритий літературно-меморіальний музей Анни Ахматової, а перед садибою встановлено пам'ятник поетесі.
ПАЛАЦ У ... ХАЩАХ
Відвідавши музей в садибі Вакарів, мало хто з подорожуючих здогадується, що- у Слобідці-Шелехівській збереглася ще одна садиба. Та не просто садиба, а - справжній палац, схожий на замок! Варто виїхати лише на околицю села, де починаються мальовничі ліси та ставки. Серед того зеленого розмаю й видніється палац - двоповерховий, із чотирма зубчастими вежами по кутах.
Садиба була розбудована у 1896 році дворянином Михайлом Олександровичем Новицьким, який володів у селі 314 десятинами землі, ставком та ґуральнею. В 1920 році, коли була встановлена радянська влада, Новицький із синами виїхав за кордон, а маєток націоналізували. В садибі розмістився дитячий санаторій, який діяв до 1989 року. Після того приміщення перебувало у тимчасовій оренді різних підприємців, а нині вже декілька років не використовується, й усіма закинуте, поволі руйнується та заростає хащами... Але, як нас запевнили в селі, вже знайшовся охочий покупець на стародавню садибу, який бажає привести її до ладу та влаштувати тут «Мисливський будинок» для відпочинку.
БОЖИКІВЕЦЬКИЙ НАЩАДОК ДАВНЬОГО РИМСЬКОГО РОДУ
Подібного садибного будинку, який зберігся у Божиківцях, більше на Поділлі не знайдеш. Зведений у відкритій червоній цеглі, просторий, з аркадою галерей, він зачаровує одразу. Всю цю красу оточує парк, серед дерев якого видніється флігель для прислуги та господарська будівля.
Садиба побудована у 1901 році дворянином Здис-лавом Вацлавовичем Колонна-Чесновським. В такому складному прізвищі власника поєднані два старовинних роди - італійський Колонна та польський Чесновський, нащадком яких він був. Італійський рід Колонна (Соїоппа) був відомий у Європі та у XIII-XVI століттях відігравав значну роль у середньовічному Римі. Його представники займали найвищі військові та державні посади, впливали на обрання римських пап. Так, вчений Едиго Колонна був вчителем папи Філіпа Красивого (1247-1316 р), Проспере Колонна (1452-1523) - командуючий імператорськими та папськими військами, Помпео Колонна - з 1530 року кардинал і віце-король неаполітанський... Усіх відомих просто не перерахувати. Наш, подільський Колонна, не мав гучних досягнень та титулів, зате був справним господарем. Він хазяйнував одразу на трьох фільварках, у Божиківцях володів 1121 десятинами землі, тримав ґуральню, млин, цегельню, кузню, стайню. За спогадами старожилів, поміщик добре ставився до своїх людей. По закінченні жнив він влаштовував велике свято, на обід запрошував всіх, хто працював на поміщицькій землі. А людей в Божиківцях тоді жило чимало - понад 1300. Пан Колонна-Чесновський мав трьох синів та сподівався їм залишити свій маєток.
Проте, революція 1917 року все перекроїла - поміщик із родиною виїхав до Польщі, а садибу націоналізували. В будинку розташувалась школа, у флігелі -дитячий садок, у господарській будівлі - сільський клуб. Ґуральню (побудована у 1909 році) перетворили на крохмальний завод, який успішно працював до останніх років.
Отож, від 1923 року до теперішнього часу садибний будинок використовується як загальноосвітня школа. Відзначимо, випускниками школи були видатні уродженці села: Дмитро Прилюк (1918-1987) -журналіст, письменник, доктор філологічних наук, професор, Борис Олійник (1934-1999) - заслужений працівник транспорту України, почесний залізничник, начальник Південно-Західної залізниці, перший Президент «Укрзалізниці». Один з останніх випускників - відомий київський скульптор В.Корчовий у 2004 році подарував селу скульптуру «Мислитель», яку встановили на площі перед садибою. Так що, є в Божиківцях на що подивитись. А ще додамо, що у 1998 році в школі відкрили бібліотеку-музей Д. При-люка, де традиційно проводять щорічні літературні «Прилюковські читання».
ПАНСЬКИЙ МАЄТОК, ЯКИМ КЕРУВАВ СЕЛЯНИН
Не важко знайти панську садибу ще в одному селі Деражнянщини - у Гришках. В ній так само розташовується сільська школа. Але школа та, мабуть, доживає останні роки - не вистачає учнів у селі, й тому садибний будинок менш доглянутий та охайний, ніж у Божиківцях. Хоча, за архітектурою та історичним минулим, він теж заслуговує на збереження.
Садиба розбудована наприкінці XIX століття дворянкою Софією Ролє, яка придбала у Гришках 240 десятин землі. Пані мешкала у містечку Браїлів на Вінниччині, але свій Гришківський маєток дуже любила та часто навідувалася сюди. Проте, будучи натурою романтичною, вміло господарювати вона не могла, тому управляти маєтком призначила ... селянина Якова Бабака. Й, не помилилася - Яків справно виконував службу на місці, більш того, був представником дворянки у повітових та губернських установах, на торгах та ярмарках. Не один раз гостював у садибі Софії її славетний брат Йосип Ролє (1830-1894) - знаний лікар, відомий польський письменник та історик-краєзнавець. Кажуть, він особливо любив прогулюватися у навколишньому парку, який зберігся до теперішнього часу.
Історія садиби в радянський час коротка - націоналізована та передана в розпорядження школи.
Сергій ЄСЮНІН. Фото з архіву обласного краєзнавчого музею.