Вхід

Двадцять років ПТУ- 23

Перші навчальні заклади Нетішина є фактично ровесниками молодого міста, і почали діяти задовго до того, як запрацював його провідний промисловий об`єкт - ХАЕС. У грудні 1983 року наказом Державного комітету Української РСР з професійно-тех­нічної освіти було засноване ПТУ-23, завданням якого стала підготовка, за заявками базового підприємства - атомної електростанції, кваліфікованих робітників відповідних професій. Їх перелік був чималий: електромонтер з ремонту і обслуговування електроустаткування, електрогазозварювальник, оператор спецхімводоочистки, оператор реакторного відділення, слюсар з ремонту устаткування  машинних  цехів і гідроелектростанцій, лаборант хіманалізу, слюсар контрольно-вимірювальних приладів і автоматики, електрослюсар з ремонту електричних машин і трансформаторів, маляр-штукатур, плиточник-облицювальник, продавець продтоварів.

Учні проходили виробничу практику на Хмельницькій АЕС, там же після закінчення навчання працевлаштовувались.

Щорічна кількість випускників складає 220-250 чоловік, а всього за час, що минув, зі стін училища вийшло майже п`ять тисяч кваліфікованих робітників. Вони гідно працюють на ВП «Хмельницька АЕС», ВАТ «УБ ХАЕС», інших організаціях та підприємствах Нетішина та багатьох міст України, продовжують навчання у вищих навчальних закладах.

За двадцять минулих років училище зазнало змін в підпорядкуванні, переставши бути відомчим навчальним закладом після передачі його Міносвіти України, що мало місце в 1991 році. Зазнало воно реорганізації і в поточному році, зустрівши 1 вересня в новому статусі - Нетішинський професійний ліцей.

Першим директором ПТУ-23 був призначений Роман Прокопович Богомолець. На жаль, уже покійний. Його наступниками стали Сергій Павлович Полковников, Микола Модестович Стасюк, Віктор Вячеславович Островський, Анатолій Іванович Крузер. З усіма  чотирма  розмовляла напередодні   ювілею  наша  журналістка   Ольга Сокол.

 

Сергій Павлович Полковников,  директор  ПТУ-23 у 1985-87 роках. Нині проживає в Харкові, працює директором науково-виробничого центру «Спектр».

Всем находилось место по душе

 

Когда я пришел работать в училище, ему было всего полтора года. Еще даже не был подписан акт  о вводе этого учебного заведения в эксплуатацию, но штаты  в основном уже укоплектованы. Это были в большинстве молодые люди 25-35 лет. (Мне самому тоже тридцать три, поэтому все, кому за сорок, казались мне уже пожилыми!). Каждый был личностью яркой и индивидуальной, но опыт педагогической работы у всех  разный, и коллектив только начинал формироваться. Сложность работы заключалась в том, чтобы каким-то образом выровнять коллектив, ориентируясь на лучших, а это объективный процесс, требующий времени. Для этого мы внедряли  различные формы повышения квалификации всего преподавательского состава, используя  знания  самых   опытных работников. Продолжалась работа “Школы молодого мастера”, которую вел Н.М.Стасюк, имевший большой опыт работы в профтехобразовании; с воспитателями работал С.А.Балаян, преподаватель очень талантливый; в предметных и цикловых комиссиях, которые  были созданы по образцу  техникумов,  вели  семинары опытные преподаватели В.П.Ткачук, С.Е.Ге­расименко и другие.

Когда училище начало работать на полную мощность, оказалось, что не хватает мастерских. Силами учащихся и мастеров производственного обучения гараж переоборудовали под сварочную мастерскую, в подвалах общежитий оборудовали мастерские для маляров-штукатуров. Но подвалы оказались такими большими, что там смогли разместиться и секции картингистов, и мотогонщиков, и тренажерный зал.

В то время не было таких проблем с финансированием, как сейчас, даже наоборот, наказывали за неиспользование выделенных средств. Прибретали наглядные пособия, учебную, научную и техническую литературу. Причем книжный фонд расширялся так стремительно, что пришлось расширить библиотеку, переместив ее в общежитие. Эта работа полностью легла на библиотекаря М.В.Соловье­ву, человека беззаветно влюбленного в свою работу.

В то время началась всеобщая компьютеризация, и нам удалось первыми в области получить персональные ЭВМ “Д 3-18” и “Искра-555”. Такой подарок сделали училищу  НПО “Энергия” (Москва) и Управление строительства ХАЭС.

Для организации содержательного отдыха учащихся, по инициативе воспитателей, в общежитии было построено студенческое кафе, где проводились интересные встречи, празднования дней рождения, танцевальные вечера. Все это снималось на пленку творческой группой кинолюбителей, для которой мы закупили профессиональную киноаппаратуру. Один из фильмов об охране природы, срежиссированный руководителем этой группы Л.Д.Губановой, занял призовое место на республиканском конкурсе!

Для содержательного летнего отдыха учащихся мы организовали спортивно-оздоровительный лагерь в лесу возле Пионерной базы УС. Учащимся настолько понравилась такая форма отдыха, что по их просьбе впервые в области был создан  и зимний лагерь. Много внимания уделялось спортивной подготовке учащихся. По инициативе руководителя физвоспитания В.К.Ткачука и поддержке председателя поссовета В.П.Полищука  мы начали проводить ежегодные открытые чемпионаты по вольной борьбе и боксу в честь Дня Победы. Для этого закупили ринг, борцовский ковер, соответствующую  форму.  Наиболее массовой была секция туристов, организованная мастером производственного обучения А.В.Соловьевым. Для этой секции закупили велосипеды, байдарки, палатки и пр. Создали секцию парашютистов, радиотелеграфистов. Чтобы удобно было выезжать на экскурсии, соревнования, смотры, приобрели автобус “Турист”. Старались занять детвору так, чтобы не было времени для дурных мыслей и поступков. И в основном это удавалось. Всем находилось занятие по душе!

Идей было много. 25 апреля 1986 года на Всесоюзном совещании по подготовке кадров для атомной энергетики  в г. Припять прорабатывалась идея формирования целевых групп с других АЭС для направления их на учебу в наше училище. Рассматривалась идея создания  учебного комплекса  ПТУ-ВУЗ  на базе нащего училища и Украин­ского заочного политехни­ческого института. Но чернобыльская трагедия, а за ней и перестройка всей экономики, здорово изменили эти планы. Но это уже другая тема разговора.  

Сегодня, когда училище (ныне лицей!) отмечает двадцатилетний юбилей, все то, что делал коллектив в период его становления, кажется не таким уж большим достижением, но надеюсь, и даром наши труды не пропали. И пожелать сегодняшним труженикам училища хочу одно: пусть не пропадет ваш энтузиазм в это трудное время. Давайте надеяться вместе, что тот нелегкий труд, которым вы занимаетесь, будет в полной мере обществом востребован и государством по достоинству оценен!

 

Микола Модестович Стасюк, директор ПТУ-23 у 1987-88 роках. Проживає у Нетішині, після виходу на пенсію перейшов працювати електриком у «Торговий центр».

 

Профосвіта  має

   бути збережена

З молодих літ його характер формувався у шахтарських та металургійних краях, куди подався з рідних Головель, що на Славутчині, ще не маючи й сімнадцяти від роду. Скуштувавши після закінчення школи гірських хлібороб­ських заробітків (і до сьогодні не з книг, а з власного, хай невеликого досвіду, добре знає, що криється за словом трудодень) юнак вирушив влаштовувати свою долю далеко від дому. На довгі роки його пристанню була Луганщина. І хоч в родині Миколи було чимало педагогів, собі він обрав інший шлях у життя. Доля ж розпорядилася так, що диплом інженера-електрика, який отримав по закінченні гірничо-металургій­ного інституту, зрештою став переконливою перепусткою у викладацьку сферу діяльності.

У систему профтехосвіти М.М.Стасюк прийшов, маючи певний життєвий досвід за плечима, чітко сформовані погляди і позиції, що визначалися для нього трьома основними критеріями - чесність, справедливість, принциповість. Не поступаючись ними, не раз накликав на себе відповідне ставлення тих, проти кого спрямовував свою критику.

Про себе самого каже: «Я Стрілець за натурою, прихильник суворої дисципліни». Цю невгамовну натуру формували шахта, армія, металургійний завод, навчаючи, що називається, зубами виривати тобі належне, різати правду-матінку в очі, незважаючи на чини і посади.

- Мій менталітет формувався на глибині 800 метрів, - зізнається Микола Модестович.

Він починав помічником машиніста. Простий сільський хлопець, вихований на кращих традиціях високої моралі, почерпнутої з книжок, яких на свій вік прочитав дуже багато, не чувши в сім`ї нецензурщини і не розуміючи як можна говорити непристойності в присутності жінки,опустившись в лаву, опинився в середовищі, цілком протилежному його уяві. У колективі тільки знизували плечима: «Цей західняк, мабуть, баптист, навіть не матюкається». Через півроку Микола вже робив це в чоловічому колі не згірше від інших і білою вороною не виглядав. Але оте молодече «будь, як всі» не стало його життєвим кредо, бо дотримувався насправді інших принципів. І в шахтарях цінував перш за все згуртованість, вміння постояти за себе, не міняти в угоду комусь власну думку. Таку позицію зайняв він сам, демонструючи її потому на всіх ділянках роботи. От хоч би й в училищі в Комунар­ську, де відпрацював 12 років. За цей час там помінялося п`ять директорів. З одним із них, котрий прийшов у ПТУ з посади директора Комунарського металургійного комбінату, і «любив розмовляти на філософські теми», під час знайомства з колективом майстер М.М.Стасюк, теж не ликом шитий, зчепився не на жарт. В результаті, після гарячих баталій, директор заповажав свого опонента. Під час чергової атестації опального майстра вивели в резерв на керівну посаду, а ще через трохи він був заступником директора училища.

З відкриттям училища в Нетішині був  переведений сюди на аналогічну посаду.  Колектив  ще тільки формувався, людей,  які  до того працювали в  системі  профтехосвіти, практично не було. Перш ніж давати знання учням, потрібно було готувати ще й самих  майстрів. До того ж будівельні роботи  йшли  повним  ходом,  бо  не  всі ще  об`єк­ти  здали  в  експлуатацію.

За домовленістю з тодішнім директором Р.П.Богомольцем, вони розділили між собою обов`язки таким чином: Роман Прокопович займався будівництвом, господарськими справами, а Микола Модестович взявся за організацію навчального процесу. Перший набір учнів був доволі специфічний - з піврічним терміном навчання. Десять груп новачків, котрі за шість місяців мали стати кваліфікованими робітниками, паралельно - підготовка майстрів. Часу вільного в цій суєтливій круговерті не було. Та це не найбільша неприємність. Фактично з перших днів роботи він побачив разючі відмінності у тому, що в усіх підручниках іменувалося «виробничі відносини». Його рідна Славутчина в порівнянні з Луганщиною видалася великим болотом, де починаєш задихатися від того, що тут щедро плодяться кумівство, зв`язки, кругова порука. Попробував було покритикувати за неналежне виконання обов`язків колегу, як відразу колючий погляд директора і пізніше пояснення: «Що робиш, у неї близький родич, ну ду-у-же високий чин»…

У 1987 році Миколу Петровича призначили директором училища. І в цьому ранзі продовжував дотримуватися принципу: працюй, як підказує здоровий глузд, а не завуальоване, проте безапеляційне «є така думка». Іноді вище керівництво, знаючи «бунтівну» вдачу директора, включало його в списки виступаючих на освітянських конференціях та галузевих нарадах, де потрібно було, згідно з традицією, ви­словити критичні зауваження, що не кожен осмілювався зробити. І жалкували за свою прикру помилку вже після перших слів оратора, котрий не звик послуговуватися критикою дозованою, заздалегідь просіяною через густе чиновницьке сито.

Колишній директор каже, що система профтехосвіти має бути збережена. Бо менеджерів плодити є кому, а толкового токаря, який би вмів читати креслення і професійно виконувати свою роботу, знайти непросто. Ця система нормально функціонуватиме за двох умов: кваліфікованих кадрів у всіх ланках - від училища до міністерства, і відмови від показухи  та окозамилювання.

Всьому колективу училища Микола Модестович з нагоди ювілею бажає удачі, щастя, здоров`я, успіхів у роботі. Щоб кожен дочекався часу, коли ще вві сні хотітиметься йти на роботу, бо там цікаво, бо це необхідно твоєму єству.

 

Віктор Вячеславович Островський, директор ПТУ-23 у 1988-1992 роках. Проживає в Нетішині, працює заступником  начальника  ЖКО з житлового фонду.

 

Робота в училищі мені була до душі

Нетішинське ПТУ-23 я прийшов у 1985 році за направленням Вінницького політехнічного інституту, де навчався за спеці­альністю «машинобудування». З таким дипломом на руках міг займатися як інженерно-технічною, так  і  викладацькою діяльністю. Імпонувало, що працюватиму в молодому перспективному  місті  неподалік від Шепетівки, де проживали мої батьки.

Моя перша посада – майстер виробничого навчання в групі №603 слюсарів з ремонту реакторного і турбінного обладнання, паралельно підстраховував ще й групу №604. Робота була дуже цікава, дві групи, проходячи практику, працювали на монтажі обладнання першого енергоблока. Разом з учнями обходив кожну відмітку, був присутній та брав участь у багатьох технологічних операціях, великих оперативних нарадах та засіданнях штабів, що в передпусковий рік проводилися дуже часто. Почав викладацьку діяльність, читаючи креслення, матеріалознавство. Але через кілька місяців роботи був призваний в армію.

Повернуся на попереднє місце роботи чи ні, тоді ще не знав і особливих планів не будував. Час вирішив за мене. За 2 роки ще більше розбудувався Нетішин, готувався до пуску енергоблок, як молодий спеці­аліст, я суттєво піднявся в черзі на житло – в списку училища значився другим. Шукати чогось іншого не було потреби. Та й, відверто кажучи, тягнуло в колектив.

Як і раніше, тоді ще набиралися групи реакторників і турбіністів. Мене знову прийняли майстром, але вже в кінці вересня запропонували стати викладачем. До креслення і матеріалознавства додалися години технології з ремонту обладнання. Від АЕС був направлений на курси підвищення кваліфікації в Обнінський інститут атомної енергії.

ПТУ-23 було єдиним базовим училищем від всіх п’яти АЕС України, що знаходилося в підпорядкуванні Мінатоменергопрому СРСР. Усіх їх було дев’ять. Відомче училище мало свої переваги у фінансуванні, можливості зміцнювати матеріально-технічну базу, експериментувати з держзамовленням. Наших  випускників брали на роботу всі союзні атомні електростанції і проблем  з  працевлаштуванням не виникало.

Сталося так, що напередодні передачі училища в Мінатоменергопром, обласне управління профтехосвіти звільнило з посади тодішнього директора училища М.Стасюка, і обов’язки керівника тривалий час виконував його заступник з навчально-виховної роботи В.Ф.Клюс. Мені запропонували стати заступником з навчально-виробничої роботи, обрали головою ради колективу. Це співпало з періодом зародження в державі, тоді ще СРСР, перших проявів демократичних виборів на керівні посади. Вирішили провести їх в училищі.

Можливо й не повністю усвідомлюючи всього навантаження, що лягає на плечі директора училища, але сповнений молодечого запалу, подав і свою заяву на участь у конкурсі. Всього було 6 претендентів – від ХАЕС, управління будівництва, об’єднаного парткому цих підприємств, і троє від нашого колективу.

Спочатку конкурсна комісія, зважаючи на невеликий досвід роботи, відхилила мою кандидатуру. Але колектив настояв, аби залишити прізвище в списках для голосування. В результаті виборів я очолив колектив училища.

Перші кроки були направлені на те, аби зберегти досягнуте в попередні роки, досконало розібратися в усіх тонкощах навчально-виховного процесу. Спочатку було  дуже важко і на все не вистачало часу. А колектив чималий: 165 працівників і 850-900 учнів. Треба було давати лад і всьому комплексу споруд.

Освіта першою відчула всі негаразди, зумовлені політичними подіями, що передували розпаду Союзу. Агонія великої держави і кволе становлення України не сприяло нормальному функціонуванню нашого закладу, що в результаті опинилося на роздоріжжі – без стабільного фінансування, постачання тощо. Стало неможливим забезпечити учнів навіть одягом та харчуванням.

Та заклад зберіг своє обличчя, ми запровадили ряд нових спеціальностей, своїми силами і на своєму ентузіазмі створили хороші майстерні з ремонту автомобілів, радіотелеапаратури, розвинули швейне виробництво, побудували полігон для зварювальників, розширили будівельну майстерню.

У свій час, ще коли були училищем союзного значення, добилися дозволу на перегляд курсу дисциплін, відмовившись від тих, що, на нашу думку, були зайвими, перейшли на п’ятиденну форму навчання тощо. Мені особисто багато сил і часу довелося потратити на перебудову приміщення училища. Воно стоїть на болотах, де мають місце просідання грунту. Виникла було аварійна ситуація і до великомасштабних робіт довелося залучати спеціалістів ХАЕС, управління будівництва, Польської Народної Республіки, які тоді працювали в Нетішині.

Більше десяти років минуло як я залишив училище в зв’язку з переходом на роботу на ХАЕС. Але й дотепер маю хороші спомини про колектив, підтримую дружні зв’язки з колишніми колегами з Хмельницького, Ізяслава, Рівного, добре знаю ситуацію в профтехосвіті. Будь-що вона повинна вижити і зайняти достойну нішу. Зважаючи на вимогу часу, училище, яких би реорганізацій воно не зазнавало, має прийти до того, що з його стін виходитимуть люди з дипломом молодшого спеціаліста


 





ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!