Початок електрифікації Хмельниччини сягає кінця ХІХ століття, коли появилися невеликі локомотивні, водяні електростанції у володіннях великих волино-подільських магнатів Потоцьких, Орловських, Сангушків, Строганових, Скибневських, Рациборовських. Приватні електростанції діяли у Славуті, Кам’янці-Подільському, Проскурові. Скажімо, у маєтку Летичівського графа Миколи Моркова була встановлена французька динамо-машина зі струмом 13 ампер і напругою 110 вольт. Приміщення освітлювалось лампами розжарювання по 3 і 5 ватт.
Системна електрифікація у Подільській губернії почала здійснюватися відповідно до циркуляра Міністерства Внутрішніх Справ Російської імперії від 18 січня 1893 року та відповідних розпоряджень та інструкцій Подільського губернатора.
Дозвіл на виготовлення проектної документації і будівництво електростанцій надавало перше відділення Санкт-Петербурзького техніко-будівельного комітету Міністерства Внутрішніх Справ. Погодження технічної документації здійснювало технічне відділення управління Кишинівського поштово-телеграфного округу. Встановлення динамо-машин, електричних приладів, розподільчих дошок, акумуляторних батарей виконувало Одеське відділення акціонерного товариства російських електротехнічних заводів Сіменс і Галльське.
В кінці ХІХ століття локомотивні електростанції були збудовані на ряді цукрових і винокурних заводів, водяних турбіно-вальцьових млинів. Власні електростанції на початку ХХ століття мали Антонінська, Шепетівська, Вишнівчицька, Городоцька, Красилівська, Клембівська, Проскурівська цукроварні, Полонський фаянсовий завод, Борбухівська фосфоритна фабрика.
На Тростянецькому цукровому заводі, наприклад, було встановлено 450 ламп і ліхтарів силою струму 0,5 ампер, потужністю 3,5 ватт. Також було встановлено 20 окремих ліхтарів. На відстані близько 250 метрів у дротах відбувалося падіння потенціалу на 8 вольт або 7 відсотків. Максимальні втрати складали 2 ампери на один квадратний міліметр. У сирих приміщеннях використовувались гумові дроти, які були обклеєні папером, обмотані гумовою стрічкою, повторно обклеєні, обмотані і просочені ізолюючим матеріалом. На сирих стінах рейки закріплювались на водостійких прокладках і просочувались ізоляцією.
При переході через стіни дроти вкладалися в гумові трубки із фарфоровими вводами. Через дерев’яні переходи, а також перегородки з гострими краями для дротів встановлювались скляні перехідники. Використовувалися однополюсні і двополюсні запобіжники. На розподільчій дошці встановлювалися по одному амперметру і вольтметру, регулятор напруги, 6 вимикачів, 8 запобіжників. Паралельно працювали 2 динамо-машини до 900 обертів на хвилину. При цьому кожна давала 120 вольт і 150 ампер. Динамо-машина встановлювалась на камінному фундаменті. Двигуни були однофазні, парові потужністю 32 кінські сили при 300 обертах на хвилину. Робочий тиск пари – 3,5 атмосфери.
Для обладнання електричного освітлення у борошномельному млині Олександра Оттовича Мермана у Брацлавському повіті 1897 року була встановлена динамо-машина системи «Ламеймера» із постійним струмом у 110 вольт і 16 ампер, тобто 1800 ватт, що робила біля 1350 обертів на хвилину. Динамо-машина приводилася у дію за допомогою трансмісії від турбіни. У млині були влаштовані 31 постійна і 3 переносних арматури із лампами розжарювання кожна у 16 свічок. Кожна з 16-ти свічних ламп розжарювання потребувала 0,55 ампер і була тривалістю горіння біля 1000 годин. Всередині приміщень були підвішені дроти на фарфорових роликах і мали ізоляцію: подвійну обмотку, обплетені гумовою стрічкою і ще раз обмотані папером та просочені асфальтом. Дроти – хімічно чисті, відповідної товщини, поперечний розріз магістрального кабеля 10 мм, щільність струму на 1 мм складала 2 ампери. Падіння потенціалу у дротах становило 2 вольти. Дроти прокладалися паралельно дволінійною системою. Кількість і розміри вимикачів, запобіжників і т.п. встановлювалися відповідно до приписів Імператорського Російського Технічного Товариства, затверджених Урядом. Вищевказане освітлення облаштовувалося фірмою К.Я.Губер і Ко.
Аналогічно були облаштовані водяні електродвигуни біля млинів сіл Пижівка Новоушицького, Нетішині Славутського та інших районів.
У 1902 році в Проскурові електроосвітлення з’явилося у будинку місцевого купця Михеля Мозора. А 1912 року «Торговий дім Електра» Є.Н.Рабиновича обладнав у місті електростанцію (200 кВт), встановив на вулицях 52 ліхтарі, підключив до мережі 270 приватних абонентів, державних установ.
Перша міська електростанція громадського користування введена в дію у Кам’янці-Подільському 1912 року. Два чотиритактних двигуни потужністю 110 Нр кожний через релейну трансмісію крутили динамо-машину постійного струму потужністю 144 кВт. Електроенергією користувалися державні установи, міський театр, духовна семінарія, банки, освітлювалися центральні вулиці, а також незначна кількість житлових будинків місцевої еліти. Щороку електростанція виробляла біля 200 тисяч кіловат-годин. В 1914 році на електростанції додатково встановлено два двоциліндрових дизельних генератори по 80 Нр кожний і двома динамо-машинами загальною потужністю 112 кВт. Сумарна потужність електростанції зросла до 256 кіловат, а річний виробіток електроенергії досяг 600 тисяч кіловат-годин.
В 1932 році у новозбудованій під Турецьким містком гідродизельній електростанції введені в експлуатацію дві горизонтальні гідротурбіни з генераторами по 220 кВт кожна. 1939 року гідродизельна електростанція досягла проектної потужності 1320 кВт.
Як відомо, радянська влада вбачала електрифікацію країни як одну зі складових утвердження нового ладу. Була розроблена низка заходів щодо електрифікації країни. Розгорнулося активне будівництво різних типів електростанцій і електроустановок. Причому багато з них спочатку будувалися без належного економічного і технічного обґрунтування, проектно-кошторисної документації. Тому постановами РНК УРСР від 30.06.1925 р. та Економічної Наради УРСР від 25.08.1925 р. вводився обов’язковий порядок проектування електростанцій і планування електрифікації територій і промислових об’єктів шляхом гідро- та моторного навантажування.
Виготовлення проектно-кошторисної документації, кредитування будівництва у розмірі 75% загальної вартості терміном на 1-5 років при завдаткові 25% пропонувало Харківське акціонерне товариство «Електрика». Саме ці роботи товариство кредитувало і виконувало при будівництві Проскурівської, Деражнянської, Старосинявської, Дунаєвецької, Калюської, Жванецької електростанцій.
У 1922 році Новоушицький повітовий виконком уклав договір із Одеським монтажно-будівельним відділеням «Електротрест» на поставку локомобіля 10,180 кінських сил з діаметром маховика 1340 мм, а також на будівництво електростанції і мережі зовнішніх ліній на вулицях Н.Ушиці. Вартість робіт – 970 тис.крб. у грошових знаках 1922 року. В місті було електрифіковано ряд житлових будинків, встановлено 8 вуличних ліхтарів. Локомобіль використовував 6 пудів сухих дров на годину при робочій його потужності 20 кінських сил. Витрата води становила 30 відер на годину. Динамо-машина виробляла постійний струм напругою 230 вольт на станції і 220-200 вольт у мережі. У штаті електростанції 1921 року були 13 працівників: завідуючий станцією, механік, слюсар, 2 кочегари, монтер, лінійний робітник, ревізор, експедитор, конторщик, комірник, контролер, вартовий.
За таким принципом і з таким штатом працівників функціонувала Дунаєвецька, Полянська та деякі інші міські електростанції.
В 1927 році був скоригований план будівництва електростанцій, зокрема, відмовлено від повсемісного використання для роботи електростанцій торфу. Розгорталася сільська електрифікація, із врахуванням, що місцевий бюджет виділятиме кошти на будівництво водяних та інших електростанцій. У Проскурівському окрузі, скажімо, на 1927-1931 роки Укрпланом виділялося на сільську електрифікацію 150 тис.крб. і стільки ж з місцевого бюджету, тобто, щорічно місцева казна виділяла по 30 тис.крб. Електробудівництво, в першу чергу, направлялося на розширення і посилення діючих станцій, наприклад, таких як у Проскурівському окрузі: Деражнянської (з 19 до 45 кВт), Меджибізької (з 16,5 до 65 кВт), Летичівської (до 45 кВт), Городоцької (з 10 до 35 кВт), Людвипільської (з 3,5 до 5,5 кВт). В другу чергу будувалися нові електростанції, насамперед, у прикордонних з Польщею районах – Волочиську (65 кВт), Сатанові (60 кВт), Маначині (18 кВт) та інших.
У дореволюційному Проскурові приватна електростанція Рабиновича і Когана мала 180 кіловат встановленої потужності постійного струму. Після націоналізації вона стала державною електростанцією із локомобілями марки «Вольф» потужністю 245 кінських сил і динамо-машинами постійного струму потужністю 180 кіловат. Першим директором електростанції до 1934 року був Іван Казимирович Горжельняк. В 1933 році повністю введена в експлуатацію новозбудована Проскурівська дизельна електростанція потужністю кожного з трьох дизелів марки ВУ-66 по 400 кінських сил, а також трьох генераторів постійного струму марки «АКЕД 187/350» (завод ХЕМЗ) потужністю кожного 264 кіловати. Перший дизель-генератор видав електроенергію до 1 травня 1930 року, другий – у 1931 році, третій – у 1933 році. Для задоволення зростаючих енергетичних потреб промислових підприємств, великого військового гарнізону Раково, Дубово, залізничних станцій Гречан і Проскурова у 1938 році розширяється машинний зал дизельної електростанції і встановлюється четвертий дизель-генератор «УР-60» заводу «Двигун революції» і генератор заводу «Електросила» потужністю 416 кВт. Недостатня потужність міської електростанції змушувала промислові підприємства утримувати локальні електроустановки потужністю від 20 до 100 кВт (механзавод, цукровий завод, гарнізон).
Довоєнна встановлена потужність Проскурівської електростанції складала:
-по первинних двигунах – 1800 кінських сил;
-по генераторах – 1208 кВт.
Всього у Проскурівському окрузі розширювалося і будувалося 9 електростанцій, що охоплювали 7 районних центрів і 26 сіл з-понад 9 тисячами дворів і 56,5 тисячами населення. Проектна вартість всіх електростанцій становила 376836 крб.
Потужність електростанцій в інших містах на 01.01.1941 року була: Шепетівської – 256 кВт; Старокостянтинівської – 608 кВт; Славутської – 250 кВт, Полонської – 75 кВт.
Потужність всіх електростанцій у 1940 році сягала 18 тисяч кіловат, в тому числі колгоспних - 4800 кВт.
Загалом перед війною у Кам’янець-Подільській області функціонувало понад півтори сотні електростанцій.
Не дивлячись на те, що під час Великої Вітчизняної війни окупанти зацікавлено ставились до роботи електростанцій (була збудована електростанція біля с.Томашівка Ярмолинецького району, встановлений новий двигун на Проскурівській станції, виділялися кошти на утримання персоналу електростанцій), під час їхньої втечі під натиском Червоної Армії вони руйнували, вивозили обладнання і механізми, зносили в повітря приміщення електростанцій.
Були нанесені великі збитки електрогосподарству краю. Їх розміри, наприклад, на Шепетівській електростанції становили 2,8 млн.крб, Проскурівській – 2,2 млн.крб. Окупанти вивезли все обладнання Волочиської та деяких інших електростанцій. Потужність електростанцій області зменшилась на 5000 кВт (або на 35%). Ряд електростанцій були доведені до аварійного стану, вимагали зупинки і капітального ремонту.
Відбудова зруйнованих фашистами електростанцій розпочалася одразу після звільнення краю і була одним з найважливіших державних завдань. Першими відновили роботу Полянська (75 кВт), Славутська (250 кВт), Шепетівська (256 кВт) та ряд інших електростанцій. До середини 1944 року в області вже діяло 85 електростанцій і електроустановок загальною потужністю 8500 кВт, що становило 58% довоєнного рівня. У колгоспах, радгоспах, на цукрових та інших великих заводах і фабриках встановлювалися дизель-генератори, які подавали струм вранці і ввечері в основному на тваринницькі ферми, кормоцехи, ремонтні майстерні, прилеглі вулиці.
В 1951 році електрифікацією краю займалися Кам’янець-Подільська міжобласна експлуатаційна контора «Сільенерго» РЕУ «Вінницяенерго», в 1958 році вона стала обласною, а в 1960 році – реорганізована у Хмельницьке енергетичне експлуатаційне управління сільського господарства, 1972 року – в обласне підприємство електромереж, 1978 – Північне і Південне підприємство електричних мереж.
У 1959 році на цукрових заводах Хмельниччини уже діяло 18 парових турбін сумарною потужністю 24 тисячі кВт, а в колгоспах і радгоспах – 679 електростанцій загальною потужністю 39 тисяч кВт. В 1957 році на Хмельницькій паротурбінній електростанції вступив в дію перший енергопоїзд, а до 1963 року - ще три енергопоїзди загальною потужністю 14000 кВт. Енергопоїзди також давали струм у Кам’янці-Подільському та Городку.
Хмельницькою механізованою колоною №13 протягом 1947-1960 років за державні і колгоспні кошти було збудовано 117 дрібних колгоспних та міжколгоспних електростанцій. В єдину енергосистему суцільної електрифікації області до 1970 було включено 24 гідроелектростанції на річках Південний Буг, Горинь, Збруч, Случ, Смотрич. В тому числі найбільші з них - Коржівська, Новокостянтинівська, Мартинківська, Боднарівська, Щедрівська, Мислятинська, Летавська, Цвіклівська, Нетішинська, Заваліївська, Залучанська, Великокужелівська, Закотянська, Сатанівська, Губинська, Тарнорудська, Новолабунська, Меджибізька, Туклякська, Романівська, Ніверська, стали до ладу Теофіпольська та маленькі гідроелектростанції –Черешеньська, Залетичівська, Баламутівська, Базалійська і Білогірська ДЕС, Деражнянська ПТЕ та інші загальною потужністю 16,8 тисяч кВт. Збудовано тисячі кілометрів електроліній. До місцевих електростанцій було підключено 472 колгоспи.
Для здійснення суцільної електрифікації області в 1962 році вводиться в експлуатацію лінія електропередач 110 кВ Рівне-Славута і її продовження Славута-Шепетівка-Хмельницький.
У червні 1961 року було завершено будівництво ЛЕП-110 кВ Рівне-Славута і підстанції 110/35/6 кВ «Славута» потужністю 7,5 тис. кВт. В кінці 1961 року введена в експлуатацію ЛЕП-110 кВ Славута-Шепетівка, а 31 грудня 1962 року ЛЕП-110 кВ Шепетівка-Хмельницький і підстанція «Східна». Місто Хмельницький перейшло на централізоване енергопостачання.
Повоєнне енергопостачання міста Кам'янця-Подільського було вирішене завдяки будівництву ТЕЦ потужністю 12 тис. кВт. В 1963 році завершено будівництво ЛЕП-110 кВ Кам'янець-Подільський-Дунаївці і підстанції 110/35/10 кВ «Дунаївці» потужністю 7,5 тис. кВт, що дозволило електрифікувати Дунаєвецький район.
В 1964 році побудована лінія Дунаївці-Ярмолинці і підстанція 110/35/10 кВ «Ярмолинці» потужністю 6,3 тис. кВт, в 1965 році - ЛЕП-110 кВ «Східна»-Ярмолинці, тим самим зв'язавши міста Хмельницький і Кам'янець-Подільський.
30 червня 1966 року введена в експлуатацію ЛЕП-330 Вінниця-Хмельницький і підстанція 330/110/10 кВ «Хмельницька» потужністю 125 тис. кВт, а в кінці 1966 року - ЛЕП-330 кВ Хмельницький- Тернопіль-Бурштин, чим було завершено створення енергосистеми України.
В кінці 1975 року завершено будівництво ЛЕП-330 кВ Ладижин - Кам'янець-Подільський – Чернівці і підстанції 330/110/35 кВ «Кам'янець-Подільський» потужністю 125 тис. кВт. Сьогодні потужність ПС-330 «Хмельницька» досягла 375 тис. кВт, а ПС-330 «Кам'янець-Подільська» – 325 тис. кВт.
В ті часи керували електроенергетикою області («Сільенерго») Г.А.Гродський, А.Й.Довгань, О.М.Голованевський, П.І.Родзяк. Останній багато зробив для створення належних умов праці, збудував контору, майстерні, гаражі. Ціла епоха розвитку електрифікації краю пов’язана з такими робітниками як Микола Андрійович Ігольніков – директор електростанції, директор підприємства високовольтних електромереж, пізніше Василь Степанович Железняк - директор підприємства високовольтних електромереж, Костянтин Євгенович Драган – головний інженер підприємства високовольтних електромереж, Михайло Микитович Гарбузенко - начальник Хмельницького РЕМ, Петро Іванович Родзяк, а пізніше – Олександр Сергійович Дитюк - директори обласного підприємства сільських електромереж «Сільенерго», Іван Іванович Кратенко – головний інженер підприємства «Сільенерго», Іван Тимофійович Клім'ятенко - директор Меджибізької ГЕС, пізніше директор Дунаєвецького РЕМ; Григорій Георгійович Собко - перший директор Новокостянтинівської ГЕС, пізніше - директор Цвіклівськоі ГЕС, директор Кам'янець-Подільського РЕМ; Олександр Іванович Балашов - директор Нетішинської ГЕС; Іван Леонтійович Рябчун - директор Коржівської ГЕС, пізніше-директор Старокостянтинівського РЕМ; Іван Петрович Левченко - директор Щедрівської ГЕС, пізніше - директор Летичівського РЕМ; Іван Мойсеєвич Жеребецький - головний інженер Щедрівської ГЕС, пізніше-головний інженер Летичівського РЕМ; Леонід Андрійович Дитинюк - директор Ніверківської та Заваліївської ГЕС, потім - директор Кам'янець-Подільського РЕМ; Євген Іванович Прадищук - головний інженер Деражнянської ПТЕС; Федір Васильович Летвінко - головний інженер Коржівської ГЕС, пізніше - головний інженер Старокостянтинівського РЕМ, а згодом директор того ж РЕМ; Олександр Федорович Красовський - працював на керівних посадах на Нетішинській ГЕС, а потім у Славутському РЕМ; Віктор Миколайович Вітович - головний інженер, потім - директор Дунаєвецького РЕМ; Валентин Григорович Будник - головний інженер Ніверківської ГЕС, пізніше головний інженер Цвіклівської ГЕС, директор Ізяславського РЕМ. Великим професіоналізмом відзначилися старші інженери, які потім зайняли керівні посади: М.Г. Корчак, В.П.Підпригора, М.М. Кунинець, О.П. Козловський, О.С. Рабійчук, О.І. Товстига, І.Т. Шулик, а також велика армія електромонтерів, бо на їх долю випала найважча праця. Вони своєчасно в будь-яку погоду здійснювали обходи ЛЕП і підстанцій, виконували поточні і капітальні ремонти, усували аварійні ситуації.
Значний внесок в розбудову енергетики внесли знані подоляни Василь Леонтійович Оніксімов, Наум Юхимович Рутицький, Алій Захарович Фоменко, Василь Опанасович Гуменюк, Володимир Миколайович Шлапай, Олексій Петрович Іщук, Антон Войцехович Тришпіот, Анатолій Павлович Мазурик, Валеріан Володимирович Зігора, Олександр Гнатович Муха, Іван Михайлович Мимра, Микола Павлович Мельник, Валентин Миколайович Дияк, Борис Антонович Моргун, Святослав Георгійович Камінський, Ганна Семенівна Крицька та багато інших.
На теренах Хмельниччини побудовано більше десятка житлових будинків загальною площею понад 30 тис.кв.м. Введено в дію готель, їдальню, дитячий садок, адміністративний корпус, виробничо-лабораторний комплекс, виробничі бази в районах електромереж, санаторій - профілакторій в Сатанові.
В 1978 в реорганізовані Південне і Північне підприємства електромереж ввійшли усі районні електромережі. Новоутворені підприємства очолили заслужені енергетики України Олександр Сергійович Дитюк і Василь Степанович Железняк.
В 1995 році на цій базі та базі Кам’янець-Подільської ТЕЦ утворено ВАТ ЕК «Хмельницькобленерго». Це був період важкої платіжної кризи, інфляції, сурогатно-бартерних розрахунків, недосконалої тарифної політики. Але завдяки великим організаторським здібностям керівника компанії Олександра Шпака кризові явища вдалося подолати.
Петро Слободянюк,
доктор філософії, доцент, академік
Української Технологічної Академії