КИЛИКІЇВ: погляд скрізь віки

Найменування Киликієва – загадкове й інтригуюче. Воно співзвучне назві давньої області в Малій Азії на півдні сучасної Центральної Туреччини – Кілікії. Ще одне подібне за звучанням слово – «кілік» (від грецького «кюлікс») означає давньогрецьку посудину для пиття – плоску чашу з двома тонкими горизонтальними ручками на підставці або на високому піддоні (може, звідси й наші слова «келих» і «кілішок»). Фахівець із топоніміки К. Тищенко бачить у назві Киликіїв гальське слово «кілікнон» – башта. Українське діалектне слово «киликати», з наголосом на другому складі, означає щебетати.

Однак давайте подивимось на цю проблему прозаїчніше. Про те, що назва української столиці, Києва, походить від імені Кий, сумнівів ні в кого не викликає. То чи ж не походить, бува, й найменування Киликієва від імені Киликій? До речі, в окрузі, у сусідньому Гощанському районі є подібні за конструкцією назви – Андрусіїв і Терентіїв (у давнину – Андросієво, Терентієво). Швидше за все, у них збереглись імена первісних власників чи осадників. Може, й початки Киликієва пов’язані із чоловіком, що мав трохи незвичне для нас ім’я?

* * *

В XVI – XVII ст. Киликіїв належав близьким сусідам тутешніх князів Острозьких – князям Корецьким. Одним із найвідоміших та найвпливовіших представників цього роду став Богуш Корецький. Він народився близько 1510 р. у сім’ї Федора Івановича та Ганни Михайлівни Жижемської. Наприкінці життя князь Богуш, за приблизними підрахунками дослідника Володимира Поліщука, володів п’ятьма містами (Корець, Межиріч (Корецький), Торговиця, Киликіїв та Маренин) і 65 селами. В другій половині XVI ст. у Киликієві налічувалося лише близько 40 господарств, а також було князівське помешкання – двір, куди власник час від часу навідувався. З одним із візитів пов’язався радісний бік однієї невтішної історії.

Трапилося, що 14 листопада 1570 р., «з овторка на середу», о сьомій годині вечора, майже «в первосны самые», загорівся Межиріцький замочок князя Богуша. Вогонь з’явився приблизно «с тое стороны, откуля в тот час ветер великий кгвалтовный тягнул; с которого запаленя увес замочок Межирецкий и в нем увес спрят и схованя …, которое там усе было зложоно, погорело». Серед іншого постраждали й важливі документи. Однак кілька скринь із паперами дивом уціліли: у зв’язку з потребою незадовго перед тими подіями вони були привезені «до князя его милости, до Киликиева…; тамже и остали в захованю, поки аж и тое нещасте от огню на замок его милости пришло…».

В заповіті від 21 червня 1576 р. Богуш Корецький передавав Киликіївський маєток, а також Корець, Межиріч, Ярунь, Жабокрики та ін. синові Якиму. Своєю чергою, в 1581 р. Яким Богушович, серед іншого, записав Киликіїв із належними до нього селами своїй дружині Ганні Ходкевич як віно – придане.

Чи то нові господарі не сподобалися, чи інший пан пообіцяв більшу прихильність абощо – кілька киликіївських міщанських родин утекло до маєтків князя Костянтина-Василя Острозького. В документі за 1586 р. згадуються киликіївські втікачі: Михайло, Наум, Карпо Савлук, Грицько Сиз, Павло Дорошович, яких слуги князя Якима Богушовича намагались повернути з належного Острозькому с. Зорокова (тепер – на Житомирщині).

 

* * *

На початку XVIII ст. князь Єжи-Домінік Любомирський (на рисунку) вирішив відкрити у своєму маєтку Межирічі, тому самому, який колись перебував у руках князів Корецьких, навчальний заклад – колегіум піарів. Католицький орден піарів був відомий освітньою діяльністю не лише в Європі, а й на литовських та українських теренах. Зі своєї щедрої руки Любомирський асигнував на користь тієї справи немалу суму – 100 тис. польських злотих. Іпотечною гарантією фундації стали маєтки князя – Межиріч, Киликіїв, Стовпин та ін.

Вісімнадцяте століття принесло в наш край чергові потрясіння. В 1700 р. розпочалась Північна війна, що точилась між Швецією з одного боку та Польщею, Росією й іншими державами – з іншого. В 1706 р. російське військо, йдучи із Гродна, проходило через тутешні краї. Деякий час воно стояло біля Межиріча, а також у сусідніх поселеннях – Стовпині, Городищі, Самострілах, Киликієві, чим завдало для місцевого люду величезних збитків.

Ще одне історичне повідомлення говорить про те, що 12 червня 1754 р. у Киликієві блискавка позбавила життя п’ятьох людей.

Наприкінці сто­ліття Киликіїв, як зазначає історик Микола Близняк, перебував у володінні Яна Стецького, котрий мав тут власний одноповерховий будинок із невеличким гаєм. У містечку була дерев’яна церква Георгія Побідоносця та єврейська школа. На 1798 р. у Киликієві налічувалось 109 дворів та 815 мешканців. Функціонували три винокурні, два млини. Торговельний сегмент був представлений шістьма дерев’яними лавками, де продавали сіль, суху рибу та тютюн.

* * *

В першій половині ХІХ ст. через Киликіїв проходила поштова дорога, що вела з Новограда-Волинського через Корець до Острога й далі. «Завдяки» цій обставині містечко стало очевидцем одного з епізодів збройного виступу польського народу проти російської влади. Наприкінці травня 1831 р. провідник повстанців на Волині полковник Кароль Ружицький проходив зі своїм військом через Киликіїв. Того часу полякам вдалося захопити «караван» із сорока дев’яти возів, навантажених порохом і кулями, що рухався на підмогу російській армії. З того арсеналу полковник Ружицький наказав залишити тільки дві бочки пороху, а решту затопити в киликіївському ставку. В іншій сутичці повстанці «реквізували» у ворога величезну кількість возів із провіантом… Розповідається, що згодом, аби добути кулі, ставок спустили. А оскільки він був болотистий, то його осушили. Відтоді водойма перестала існувати.

Інформаційне видання «Военно-статистическое обозрение Российской империи. Волынская губерния» (1850) повідомляє таку деталь: у Киликієві не рекомендувалось розміщувати військові підрозділи, оскі­льки на той час тут знаходився етапний пункт. Крім того, говорилося, що в 1847 р. містечко дуже постраждало внаслідок пожежі.

Киликіїв лежав на рівнині. У другій половині ХІХ ст. посередині містечка була простора площа, на якій знаходилась дерев’яна церква. На цьому ж плаці чотирикутником стояли єврейські будиночки. Євреї займалися продажем збіжжя та смоли, а простолюд провадив сільське господарство. Наприкінці того ж століття в Киликієві, котрий уже входив до Довжківської волості Острозького повіту, було 107 дворів та 1090 мешканців. Протягом року тут відбувалося три ярмарки: 17 березня, в четвер на Масляному тижні та у свято Вознесіння. Здебі­льшого торгували худобою.

Киликіївська православна церква була збудована у 1854 р. на державний кошт (можливо, та, що існувала ще у XVIII ст., зазнала руйнації). Тут був ще один храм – кладовищний, зведений у 1846 р. на кошти селян після того, як попередній пішов за вогнем. З 1842 р. у містечку відчинило двері однокласне народне училище Міністерства народної освіти. Воно знаходилось у церковному  будинку.

На початку ХХ ст. в Киликієві діяла міщанська управа. Як і в попередні роки, тут приймало учнів однокласне училище. Педагогічну діяльність провадив учитель Іоаким Сид. До того ж, у Киликієві функціонували продуктові лавки, якими опікувались Голда Гріншпат, Мордко Рудик і Мордко Шкляр. Діяло кредитне товариство. У визначені дні також тричі на рік відбувались ярмарки.

Тарас Вихованець

На зобр.: Киликіїв на російській карті ХІХ ст.