Крупинки з минувшини Крупця

На «історичній мапі» краю село Крупець з’явилося, швидше за все, наприкінці XVI століття. Перша відома нам писемна згадка про населений пункт датована 27 квітня 1603 року. Вона пов’язана з реалізацією права князя Олександра Острозького на низку підострозьких маєтків, серед яких був і Крупець. Ці володіння син князя Костянтина-Василя Острозького отримав внаслідок поділу батьківщини зі своїм рідним братом Янушем. В документі повідомляється і про те, що Крупець та сусіднє Колом’є на той час перебували у користуванні слуги князів Острозьких – пана Олізара Єрлича.

Про Олізара Васильовича Єр­лича ми вже мали нагоду розповісти під час однієї із зустрічей на історичних перехрестях. Серед іншого про цю людину відомо те, що за службу К.В. Острозький надав Єрличу 500 злотих. Для набуття грошей князь відступив панові Олізарові у т. зв. тримання з метою матеріального зиску село Колом’є та кілька селянських родин у Нетішині, Кривині та Вельбівному. Передача маєтку й селян відбулась 1 лютого 1593 року. Піддані з Нетішина, Кривина та Вельбівного знаходилися під зверхністю князівського слуги протягом 1593 – 1594 років. Не виключено, що виникнення Крупця пов’язане з господарською ініціативою саме Олізара Васильовича.

На початку XVII століття Крупець був відносно невеликим поселенням. В одному з податкових документів за 1604 рік він навіть не фігурує окремо, а разом із Колом’єм. Тоді в цих селах проживало 32 селянські родини, 13 з яких були тяглими – такими, що мали у своїх господарствах робочу худобу. Значна частина громади була менш заможною, а дехто навіть був змушений «знімати» житло, відтак, називався підсусі­дком. У цих селах функціонувало три млинові «кола», тож млинів, очевидно, було кілька. Між іншим, одне з них, т. зв. «фолюшове», призначалося для звільнення нововитканого полотна від жирів і ткацького клею, після чого тканина ставала пухкішою.

* * *

В 1621 році село відійшло до Анни-Алоїзи з Острозьких, дружини відомого полководця Яна-Кароля Ходкевича. Згідно з господарським описом, створеним напередодні, крупецька громада складалася з 17 тяглих родин, 7 родин підсусідків та 2 гайдуків – селян, що служили своєму господареві збройно. На чолі поспільства стояв отаман Логвин. При цьому вказується, що «не вистачає» шістьох: Клима, Нестора, пастуха Хоми, Жданка, Андрія Кушнірені та «Хоми другого», котрі «пішли геть». Чим їх не влаштувало життя у Крупці й куди вони подалися – достеменно невідомо. Може, непосильними стали податки та повинності, яких на користь власника крупчани були змушені сплачувати та відбувати цілу низку? До речі, деякі – разом із мешканцями Колом’я.

В цьому ж історичному документі говориться про те, що в Крупці був «добрий» ставок, який «спускають… на третій рік». Щоправда, станом на 1620 рік його «зірвала вода – тож спусту не буде, аж за півтора роки». Діяло два млини. Одного із них (можливо, на р. Горині) разом із корчмою арендував єврей, ім’я якого не повідомляється. Другий млин стояв на «Криничному ставку, якого ніколи не спускають і рибу в ньому ніколи не ловлять». Обидва мірошники були зобов’язані відгодувати для господарського столу протягом сімнадцяти тижнів по одному «вепру», якого мав надати князівський урядник.

Поступово Крупець зростав. На середину XVII століття тут уже налічувалося сорок селянських дворів. Води швидкоплинної Горині приводили в рух тартак. У князівському фільварку були чималі врожаї озимого жита, пшениці, гречки, ячменю, вівса, проса, гороху… Після лихоліття, спричиненого козацько-польсь­ким протистоянням під проводом Богдана Хмельницького, село майже обезлюдніло, а господарство занепало. Ревізори, які прибули сюди в 1654 році, довідалися, що в селі з сорока селян-господарів та їхніх садиб залишилися лише один – Плис та чотири порожні халупи. «Став у тому селі… зараз зірваний, прийшов у запустіння. Млин був на один [жорновий] камінь. Тепер порожній. Млин… до тертя деревини бував на Горині, якого немає – знесла вода».

З часом становище стало ще більш невтішним. У 1662 році, коли наші терени належали сандомирському воєводі Янові «Собіпану» Замойському, у Крупці вже не було жодного двору: «в Колумлю, Крупу, Бараню, в Лашинові, в Убельці… пустиня».

                         * * *

Наприкінці XVII століття село стало набутком коронного гетьмана Станіслава-Яна Яблоновського. Воно перебувало у власності його роду до середини ХІХ століття. Після того, як господар Крупця Антоній Яблоновський ступив за межу в 1855 році, поселення з руки його доньки, Дороти Красінської, придбав Фелікс Ленкевич. Гілка роду Ленкевичів, до якої він належав, посідала низку маєтків як на Волині (в тому числі містечко Гощу), так і за її межами. Після безпотомственого Фелікса і його братів, а також їх рідного дядька Францішка-Міхала єдиною спадкоємицею розлогих володінь стала Октавія з Ленкевичів.

Текля-Октавія-Юлія побачила світ у 1808 році в сім’ї Ґраціана Ленкевича та Гонорати з князів Четвертинських. В родині було ще шестеро дітей, двоє з яких пішли з життя молодими. Октавія вийшла заміж за Міхала Валевського із Тучина, але згодом розлучилася. Крім Гощі, у її власності знаходились Бочаниця, Аннопіль, Досин, Крупець, Нараївка, Стригани, Агатівка, Гориньгрод, Терентіїв та інші населені пункти. Вона ступила за межу майже 74-річною і була похована у фамільній усипальниці в Межиричі Корецькому. В тому ж костьолі невдовзі з’явився й пам’ят­ник Октавії Валевській, створений Томашем-Оскаром Сосновським – всесвітньо відомим скульптором із Новомалина.

Частина маєтків пані Валевської свого часу відійшла до князя Геліодора Четвертинського, деякі ж розпорошилися серед побічних спадкоємців. На черговому історичному перехресті Крупець потрапив до рук Геліодорового молодшого брата – Едмунда. Обидва вони були синами князя Марцина-Александра Четвертинського та Бібіанни Хмелевської.

Едмунд Четвертинський народився у 1814 році, через рік після брата. Дружина Каміла Стадніцька народила йому чотирьох синів – Ольгерда, Вітольда, Едварда й Ришарда. Едмунд прожив довге життя, тільки от точна дата його смерті невідома. «Памятная книжка Волынской губернии на 1901 год» ще згадує його як власника Крупця і Стриган. Схоже, з часом ці маєтки відійшли його синові Едуарду.  1913 року Стригани вже фігурують як власність спадкоємців Едварда Едмундовича Четвертинського. А от чиїм був на той час Крупець – ще потрібно з’ясувати.

* * *

Наприкінці ХІХ століття, на відміну від попередніх, село вже було доволі велелюдним і заможним. В середині 80-х років того ж століття тут налічувалося 128 дворів і понад дев’ять сотень мешканців. Неподалік од піщаної дороги, що вела з сусідньої Славути до Острога, знаходились млинок і триверха православна церква, оточена чудовим дубовим гаєм. Удалині від шляху виднівся тартак на Горині. Крупецькі ґрунти були кам’янистими і глинкуватими, тож основним заняттям тутешнього люду стали лісові промисли. Поклади вапняку в «крупецьких горах» дозволили створити тут підприємство з випалювання вапна. Разом із тим, у селі були винокурня, корчма, а також багатий на рибу та раки ставок-саджавка.

Настоятелями тутешнього храму наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття були священики Йосиф Лонткевич та Аполлінарій Нарушевич. До Крупецького приходу відносилися також села Вулька (тепер – Волиця), Бараньє та Ріпище. При тутешньому храмі з 1883 року функціонувала школа. На початку ХХ століття вона вже згадується як двокласна, відтак, навчання у ній тривало п’ять років. Навчальний заклад розміщувався у зведеному селянами будинку. Землю для цієї справи свого часу надала вже відома нам поміщиця О. Валевська. Наприкінці 80-х років того ж століття тут навчалося понад 70 дітей. З учителів відоме ім’я Ольги Теодорович…

Тарас Вихованець