Цікава історія
- КУМИСОВА СТАНЦІЯ У СЛАВУТІ
Славутський князь Роман-Адам Євстафійович Сангушко (1801-1881) лікував кумисом хворих на сухоти та інші легенево-бронхіальні, респіраторні недуги. Його курорт мав високий європейський рівень. Розповімо для читачів «Перспективи» про історію появи цього унікального закладу, який спочатку іменувався кліматична станція або лікувальна дача. Згодом переріс в кумисово-гідропатичну лікарню всеросійського і європейського значення. Отож Славута, крім слави, подібної до англійського Бірмінгему, була відома в Європі ще і як місто, де лікують в багатьох випадках невиліковні сухоти. Плануємо висвітлити історію цього закладу в розвитку, принаймні, чотирма окремими розвідками.
Рід Ратнівських, Ковельських, Левартівських (Любартівських) і, нарешті, Славутських та Заславських князів Сангушків, який загалом на даний час нараховує вісімнадцять поколінь, своїми чеснотами зажив великого авторитету як в сучасників, так не втратив його протягом століть аж до наших днів. Під знаком благодіяння здійснювалася вся суспільно-господарська, наукова і меценатська діяльність Сангушків, особливо в період ХVІІІ – ХХ ст. і переважно на теренах сучасної Хмельниччини, зокрема, у Славуті, Заславі, Антонінах, Сатанові та інших, в т.ч. й сільського типу поселеннях, таких, як Клембівка, Кременчуки, Ташки, Полянь, розташованих на теренах повітової Заславщини.
Започатковане у Славуті лікування кумисом здійснювалося на межі з явною благодійністю. Адже арабського хову конярство було навіть і для цієї родини завжди дорогим і збитковим. Тим часом, добра справа дядька Романа-Адама і його племінника Романа-Дем’яна Владиславовича Сангушків стала відомою як в Російській імперії, так і за її межами. За дуже помірними цінами, про які розповімо далі, тут могли зміцнити своє здоров’я хворі найперше з різних губерній держави. В період діяльності цієї санаторного типу лікарні про неї писала російська і зарубіжна преса, виходили книги, путівники й довідники. У розпорядженні нашого музею є чимало таких публікацій. Отож слава Славутської, як її в той час називали, «кліматичної стації лісової (по-поль. стациа – місце зупинки, затримання. – Авт.) і водночас закладу кумисового» дорівнювала авторитету її господарів. До того ж, там працювали висококваліфіковані, знані в Європі фахівці своєї справи, відомі нам за історіографічними джерелами лікарі Л. Пжесмицький, Ю. Зейдовський, Т. Дзєжбіцький та Г. Добжицький. Місто знало ще одного, з дозволу сказати, спеціаліста в галузі лікування кумисом, пана Тарнавського – конкурента названих вище осіб. Згадаємо і про нього.
Розповімо про моральні особливості фундатора кумисового курорту. Ці штрихи допоможуть зрозуміти, що навело його на думку про екзотичний і до того ж на всю Росію й Польщу унікальний вид лікування, котрий був відомий з побуту татарського етносу.
20 листопада 1844 р. не стало батька, князя Євстафія-Еразма Ієронімовича Сангушка. В березні 1845 р. в рідну Славуту повернувся з лікування на Сицілії та після поклоніння Святій Землі в Єрусалимі син Роман, який незабаром дістав прізвисько Глухий, проте більше відомий у вітчизняній і зарубіжній історіографії як Сангушко-Сибіряк. Тяжкого каліцтва – повної глухоти він зазнав під час військової відпустки в Москві: Р. Сангушка поніс і скинув з себе кінь. Упавши, сильно побив голову. А до цього було так. За участь в польському повстанні в 1830-31 рр. та за гонорове визнання перед царем, що він став його учасником зовсім не помилково, а таки за переконанням, був затриманий із зброєю в руках як російський офіцер-зрадник. Засуджений і згідно затвердженої конфірмації від 15. ХІ. 1831 р. за порушення присяги позбавлений корнетського чину, князівського та дворянського достоїнств і засланий в Сибір на поселення, куди в кандалах дев’ять місяців ішов пішки. Згодом переведений рядовим на Кавказ. Служив бездоганно. У 1838 р. удостоївся ордена св. Станіслава ІІІ ст. Військове начальство любило мовчазного опального Сангушка, та не благоволив йому цар. Тому вище підпоручника не піднявся, хоч не раз був поранений «за царя і Отечество».
Спочатку кн. Роман, повністю безправний щодо родової власності, був управителем маєтків своєї доньки Марії. Його дружина, Наталія Потоцька, родичка короля Станіслава-Августа Понятовського, померла на 18-му місяці подружнього життя. Заповітною мрією кн. Романа було добитися кріпакам статусу державних людей. Тому ще 1847 р. він першим в Росії скасував у родинних володіннях кріпацтво. Його авторитет вирішальною мірою забезпечував абсолютно мирне співіснування місцевих поляків та українців.
Р.-А. Сангушко щедро підтримував навколишню безземельну й безробітну польську шляхту. Поміж цими людьми були й колишні учасники польської повстанської боївки, котра діяла в с. Миньківцях, поблизу Славути. Ходили чутки, що в другому повстанні в 1863 р. за свободу Польщі брало участь 60 місцевих шляхтичів разом з управителем маєтків Сангушка, паном Міхальським, споряджених саме на кошти князя. Проте суд версію щодо цих коштів не довів. Не важко здогадатись, з яким здоров’ям повертались ці люди, хто вижив, з Сибірської каторги – мало кому з її в’язнів вдалося уникнути туберкульозу. Тож якби князь зовсім був непричетний до створення миньківської боївки, він все одно турбувався б долею її учасників, котрі верталися з Сибіру.
Відтак, вважаємо, саме для колишніх каторжан, а також недужих довкружних краян Р.-А. Сангушко, «бєґли (досвідчений. – Авт.) лєкаж», за покликом совісті, влаштував у сосновому лісі, над Горинню дещо імпровізовану лікарню. Княжий лікар Л. Пжесмицький разом з колегою Ю. Зейдовським коштом князя лікували всякого, хто приходив до них з сіл чи міста. Найперше вони добивалися зміцнення хворого організму і його імунітету. Для цього, писав лікар Ю. Зейдовський, використовувася «кумис з чистеґо млєка кобилєґо». Кобили давали молоко, з якого і виготовлявся татарський напій – кумис. Останній в ті часи вважався найціннішим природним продуктом у боротьбі за зміцнення організму, ослабленого туберкульозом. У розпорядженні лікарів були розкішний ліс, луки і до 200 кобил. Тварин доїв та готував кумис запрошений з Одеси фахівець-татарин. Зробити з кобилячого молока власне лікувальний продукт було не просто. Його молочна барва мала бути злегка прозорою, з відчутним смаком квасу і виразним відтінком алкоголю. Загалом напій не міг бути ані солодким, ані кислим. Під час розливу повинен бути не тягучим, але рідким, без осаду чи сирних крупинок на стінках склянки. Зрештою, мав пінитися в стакані, як шампанське.
Цікаво, що весь процес створення кумису – від доїння кобил і до розливу напою в пляшки постійно відбувався на очах бажаючих його бачити мешканців пансіонату, писав лікар Г. Добжицький в 1889 р. Традиція не змінилася і станом на 1911 р.: вироблення кумису відбувалося на очах у хворих. Це викликало в публіки довіру до продукту, порад медпрацівників і посилювало надію на оздоровлення.
У рік свого відкриття 1876-ий, цей, як його ще називали, «шпиталь» складався з окремого приміщення, де приймалися тяжко хворі пацієнти. Тут були процедурні зали, а також веранди для відпочинку після прийняття масажу, інгаляцій тощо. Особи з віддалених місць квартирували в ближніх приватних будинках. Якщо в 1876 р. пацієнтами лікарів Пжесмицького і Зейдовського були люди переважно місцеві, то в 1877-му – вже було чимало приїжджих з інших повітів і губерній. За сезон тут оздоровилися 108, через рік – 136 осіб.
25 березня 1879 р. Державний медичний департамент і Міністерство внутрішніх справ Росії затвердили статут Славутського курорту. Станція набула офіційного статусу стаціонарного медичного закладу. За цей рік тут поліпшили своє здоров’я 406 пацієнтів.
26 березня 1881 р. кн. Р.-А. Є. Сангушко-Сибіряк відійшов у вічність. Його життя – це яскравий приклад того, скільки добра може зробити благородна людина, натхненна християнським духом благодійництва, як багато вона може пожертвувати для справи підвищення всезагального благополуччя, збільшення багатства краю.
Василь ВИХОВАНЕЦЬ, науковий працівник Нетішинського міського краєзнавчого музею.
- ПОВНОЦІННИЙ СЛАВУТСЬКИЙ КУРОРТ
Після смерті дядька, Р.-А. Є. Сангушка його благодійницьку естафету прийняв «братанєц» – племінник, Роман-Дем’ян Владиславович Сангушко (1832–1917). Він, хоча й не мав такого величезного патріотично-морального авторитету, змагався з ним славою господаря-підприємця й гонором мужа державного. У родині звався Романом молодшим. В Славуту прибув з Галичини на початку 50-их років ХІХ ст. У 1855 р. отримав російське підданство. Вищу освіту здобув у Парижі. До 1862 р. знаходився на військовій службі. Був аташе при російському посольстві в Неаполі. В листопаді 1868 р. одружився з австрійською графинею Кароліною Тун-Гогенштейн. Після весілля подружжя назавжди прибуває у Славуту.
Пройшовши підприємницьку науку під дядьковою опікою, зробив дуже великий внесок у розвиток економіки краю. Це завдяки його зусиллям Славуту іменували «волинським Бірмінгемом». Збудовані ним заводи і фабрики ще донедавна діяли у райцентрі. Він же максимально розширив основи санаторно-курортного лікування. Зрештою, не без його участі будувалася і кумисова дача. І вже повністю з його ініціативи зводилися в лісі будиночки для курортників, швидкими темпами зростала гідропатична лікарня. 6 червня 1894 р. міністр внутрішніх справ Росії затвердив статут і цього закладу.
Обидва комплекси були певною мірою розділені між собою, мали свої кухні, житлові помешкання, медичні персонали – лікарів і прислугу, зали для активного відпочинку і розваг. Водолікарня розміщувалася недалеко від кумисового курорту, в дубовому гаю. На її території, на правому березі Горині, було понад 300 джерел. Вода з них славилася прекрасним смаком, освіжаючою температурою і збиралася у два басейни. Вона використовувалася як для кухонних, так і лікувальних цілей.
Спеціальним екіпажем із залізничної станції привозили до розміщених в районі курорту пошти і телеграфу листи, газети, журнали тощо. Крім постійно діючої тут аптеки, на період сезону відкривалася філія від центральної аптеки міста з усіма необхідними медикаментами.
Лікар Г. Добжицький у свій книзі з восьми розділів плюс додаток, написаній на найвищому тогочасному фаховому рівні, розповів про все, що можна було сказати про Славутський кумисовий курорт, про особливості легеневих хвороб та їх лікування кумисом; і навіть про те, на яких вулицях краще винаймати квартири приїжджим. Це тогочасні вулиці Цвітоська, Чорноуська, Козацька, Горинська і Кумисова. Не радив поселятися по центральній вулиці міста, оскільки там завжди багато возів, фурманок, фаетонів, а відтак, повітря переважно насичене курявою.
Кумисове відділення князь істотно розширив. І складалося воно з трьох будівель. В найбільшій – на 30 кімнат знаходилася і простора веранда для «шпацеру» під час негоди. Веранди були і в менших будинках. Загалом усі три приміщення вміщали максимум 60 осіб для стаціонарного оздоровлення. Вигляд цих унікальної архітектури споруд зберегли нам малюнки в тогочасних часописах «Клоси» («Колосся») за 1880 р., «Вендровєц» («Мандрівник») за 1897 р. та в путівнику «Славута. Кліматична станція…» (1911 р).
Від залізниці до медзакладу в бору було чотири версти. До кожного пасажирського потягу прибувало чимало приватних возів. Але лікар у своїй книжці радив для тих, хто мав заброньоване місце проживання в санатарії, добиратися для зручності виключно курортними фаетонами. Ціна мешкального покою в лікарні становила від 50 коп. В курортних путівниках розповідалось, «що то є кумис» з розкладкою на табличці його складових елементів. Подавася детальний опис суті лікувальних властивостей цього екзотичного продукту та 22 санітарно-гігієнічні правила проживання в закладі, поведінки в приміщеннях і на повітрі.
В межах курорту постійно перебували чотири лікарі – фахівці-ординатори кумисового та водолікувального відділів, а також два лікарі-асистенти. Відтак, кожен пацієнт, прибувши в той чи інший відділ, відразу підлягав обстеженню медиками-асистентами, котрі записували план лікування в особисту санаторно-курортну книжку хворого. Крім цих елементарних справ, асистенти вели історії хвороб, які відкривалися і продовжувалися, як тільки той чи інший пацієнт прибував сюди знову. Не всякий заклад в ту пору в Росії міг похвалитися таким систематизованим підходом до лікування недужих. В асистентів були необхідні хімпрепарати й мікроскопи для здійснення аналізів.
Для недужих на сухоти, астму, бронхіти, плеврити застосовувався новий лікувальний метод – т. зв. арсенотерапія (від: аршенік – миш’як. – В.В.). Суть її в тому, що мікродози цього препарату в певних органічних сполуках вводилися під шкіру, чим істотно стимулювався в людей апетит. Посилене харчування зміцнювало організм і благотворно впливало на боротьбу його імунної системи з відповідними захворюваннями.
Ось вартість хоча б деяких курортних послуг: консультації двох лікарів – 3 руб. Ціна ванни – 20, 40, 80 коп. та 1 руб. 25 коп. залежно від вмісту в них лікувальних речовин. Масаж – 60, яка-небудь інша фельдшерська допомога (банки на спину, розтирання мазями і т. ін.) – 30 коп. Вартість 150 пляшок кумису на повний курс лікування – 40 руб. Одна пляшка його – 40 коп. Сніданок, обід і вечеря загалом – 75 коп. Сезонний квиток на право слухати музику, користуватися послугами бібліотеки, брати човни і т.ін. – 3 руб. Разовий квиток на вхід у великий ліс – 5 коп. Екіпаж на залізничну станцію у два кінці – 1,5 руб.
Подамо кілька тогочасних відгуків людей, які оздоровлювалися в Славуті. Автори книжки «Зелені шати Славутчини» (1995 р.) Найчук М., Курельчук П. і Кравчук П. знайшли докази того, що в кумисовому закладі зміцнювала своє здоров’я Леся Українка. Нібито саме тут в її вдячному серці народилися оці рядки: «Переді мною – килими чудові; Натура стеле темнії луги, Славути красної бори соснові І Случі рідної веселі береги». Очевидно, якщо поетеса назвала Славуту красною, то вона зі своїм «шпиталем» таки справді припала їй до серця.
Змістовну, з ознаками художньої вправності розповідь «З вицєчкі (подорожі. – В.В.) по краю», датовану 1 серпня 1887 р., про Славуту, її курорт, а також про рід засновника закладу, кн. Р.-А. Є. Сангушка знаходимо у виданні «Кроніка родзінна». З любов’ю оповідає автор під криптонімом М. Й. про чесноти «світлої пам’яті князя Романа, того батька своїх підданих, того піклувальника про людей незалежно від їх суспільного щабля…». Щодо санаторію, то про нього М. Й. розповів з усіма вартими уваги подробицями. Найперше, мовляв, кидається в очі, що кумисова станція перебуває в повному розквіті лікувальних можливостей, звідки той, хто шукає поліпшення здоров’я, вивозить запас сил та почуття вдячності для її адміністрації. Під’їжджаючи до курорту, люди бачать розкішне пасовисько, на якому видно добре доглянутих кобил. А ось – кілька великих офіцин (будинків) в «легкім стилі», фабрика кумису, салон для танців і концертів з більярдом та фортепіано для загального користування. Влаштовано кімнатні ванни з хвоєю та сіллю, а також гідропатичні басейни та річкові купальні. Також є тут кабінети для «лікування пневматичного» – інгаляцій. В їдальні тяжко хворі їдять свою їжу окремо від інших.
В санаторії, зауважує автор, все можна замовити згідно свого достатку і бажання. Медична опіка бездоганна. Постійним лікарем закладу є варшавський спеціаліст др. Г. Добжицький; моральною опікою займається др. Л. Пжесмицький.
До послуг пацієнтів бібліотека з періодичними виданнями, лікувальна гімнастика. Двічі на день в Лісовому павільйоні грає музика. По неділях і в інші святкові дні влаштовуються на закладових повозах мандрівки на ближні чи дальні мальовничі околиці.
В тому ж таки, 1887 р., читаємо захоплюючу розповідь, був сюди такий наплив людей, що вони займали навіть спеціально облаштовані будинки на прикурортних вулицях Зеленій та Горинській. В самій Славуті, за погодженням з господарем закладу, кн. Р.-Д. Сангушком, визначено ще 200 будинків, які могли приймати хворих гостей. Загалом того року було оздоровлено 629 хворих.
Василь ВИХОВАНЕЦЬ, науковий працівник Нетішинського міського краєзнавчого музею.
- СПОГАДИ ЛІТЕРАТОРА А. ВЕРИТУСА
Антоній Веритус, дописувач до часопису «Вендровєц» («Мандрівник») розповідь про лікування у Славуті розпочав ще у вагоні потяга, який мчав залізницею. У нього було два співрозмовники, один – великий противник курорту, інший, «пан Б.» – прихильник. Хоча б кількома рядками передамо колорит їхньої розмови, аби дізнатися, як сприймалася «лісова станція» її сучасниками. Противник, пан з Волині, дізнавшись, що А. Веритус їде на літній відпочинок до Славути, промовив:
– Так-так, до Славути. Вітаю, але не заздрю.
– А що ж там такого поганого?
– Хоча пан і не має вигляду людини, котра може захворіти на сухоти, але ж лихий не спить. Там, пане, роями літають туберкульозні мікроби. Ними повітря, вода і ціла, пане, славутська земля перенасичені. У нас, пане, з Волині ніхто за жодні скарби світу не поїде до Славути за цілком певним зараженням сухотами.
– «Пжесада!» – перебільшення! – втрутився «пан Б.». – Я знаю чимало людей, які постійно проводять літо в Славуті, на чудовому, бальзамічному, озоновому повітрі; сміються вони з того страху заразитися туберкульозом. Тож в першу чергу три лікарі, які там ординують, місцева служба мали б впасти в сухоти. А тим часом, скільки їх знаю, усі здорові, з вигляду, як ті «цьвікі» (цьвік – півень нем’ясної породи. – В.В.).
– Однак, я залишаюсь при своїй думці про Славуту. Тим більше, що в нас віддавна існує прислів’я: «Цо славуцкє, то нєлюдзкє».
– Пане добродію, те прислів’я зовсім не стосується кураційного закладу, воно має зовсім інше – територіальне значення... (Тобто: усе навкруги було князівське. – В.В.).
Цікавим є образок, яку зустріч мав А. Веритус на Славутському залізничному вокзалі. Його супроводжував той же «пан Б.», котрий мав приватні інтереси в Славуті та повітовому Заславі.
До прибулих підійшло кілька «халатових постатей», котрі запропонували своє посередництво у відшуканні «дуже вигідного» і «дуже дешевого» помешкання. А одна з тих постатей «так повяда»:
– Якщо вельможні панове приїхали на кумис, то нема кумису на цілім світі кращого, як той, що його виробляє лікар Тарнавський.
– Як то, хіба курортом вже не завідує лікар Пжесмицький? – запитав здивований «пан Б.».
– В тому закладі також є кумис, але що він вартий порівняно з таким раритетним кумисом, який виробляє наш лікар Тарнавський.
А. Веритус із своїм гідом вияснили наступне: успішне кумисове виробництво в закладі др. Пжесмицького пробудило в кількох славутських євреїв бажання «витвоженя конкуренциї». Маючи можливість відкрити свій «заклад» в Кривині чи Шепетівці, ділки влаштували його під боком в знаменитого курорту, прикрившись «фірмовим» прізвищем др. Тарнавського. Вони виманили з групи доглядачів Сангушкового кобилячого табуна якогось конюха, котрий доїв у них кілька кляч і робив кумис. Відтак, висилали своїх людей на вокзал переманювати клієнтів др. Пжесмицького до др. Тарнавського. І завжди знаходилися «лятвовєрні» – легковірні особи, яким пропонували свої послуги спритні «спекулянці». Відтак, «і єврейський кумис мав своїх прихильників», писав А. Веритус в журналі «Вендровєц» за 1897 р.
Подорожні, відбившись, «як від мух», від набридливих «факторів», вибрали комфортний закладовий фаетон і добрим клусом вирушили до курорту. Непогана бруківка швидко змінилась на путівець серед піску. Відкрилося містечко, повністю забудоване на пісках. В ньому дуже мало дерев, будиночки в більшості – нужденного вигляду. Зустрічна людність переважно «халатова». Все, що потрапляло на очі, викликало у А. Веритуса прикрі і понурі роздуми: чи справді в цьому кутку Волині можна гарно відпочити?
Тим більш несподіваними і приємними були емоції літератора від побаченої з пагорка картини, у складі якої – срібляста в’юнка Горинь, чудовий сосновий бір, а на його тлі – білі ошатні будиночки серед безлічі тінистих дерев. Дещо збоку, неподалік – добротні млин і папірня з мостами до них. Краса і гармонія пейзажу були вражаючі. «Сила раптового контрасту створювала виняткове враження», нотує історик. Далі – тополева алея, нарешті – парк лісовий чи ліс парковий. Чітка для відчуття переміна повітря – воно свіже, справді бальзамічне від пахощів хвої, без найменших домішок куряви. Легені, котрі ще недавно знемагали від задушливої пилюки, відчули «ціле добродійство навколишньої атмосфери».
Очікуваних подорожніх зустрів приємного вигляду службовець без жодних принизливих ознак лакея.
– Пан лікар вибрав для пана [А. Веритуса] «покуй в голендерні» (в адмінбудинку. – В.В.), віддалік «од хорих плуцних» (легеневих. – В.В.) і недалеко від гідропатичного закладу, – повідомив працівник адмінперсоналу п. Базилій.
Кімната виявилась незвично чистою, комфортно умебльованою і викликала бажання щонайшвидше «розгоститися». В скорому часі «пан Б.» відбув до Заслава, а звідти, виявилось – до Житомира, а з Житомира – в Київ. У Києві отримав пропозицію їхати в службове відрядження до… «паньства нєбєскєґо – аж в Хіни», себто в Китай. Про це повідомив А. Веритуса листом з Києва.
Так закінчується перша частина нотаток пана А. Веритуса в 44-му числі «Мандрівника» за 1897 р. у нашому максимально стислому переказі. Таким же цінним історіографічним джерелом про Славутський кумисово-гідропатичний курорт є і друга частина репортажу очевидця в наступному номері журналу.
Єдина і немала прикрість власне для нервово хворих, але загалом здорових мешканців пансіону, на думку А. Веритуса, це все ж таки неможливість уникнення зустрічей і контактів «з бідолашними сусідами, котрі раз-по-раз кашляють». Останні із заздрістю споглядають на загалом здорових «гідропатиків». Зустрічі траплялися в «кумисарні», де вживався цілющий напій, в бібліотеці чи канцелярії закладу, на прогулянках і на майданчику, де грав оркестр. Єдине місце, де хворі чітко розділялися, це їдальні, котрі розміщувались в окремих будинках.
Того сезону обидві групи пацієнтів були незадоволені харчуванням, особливо обідами. Страви чомусь були зовсім несмачними, відтак «всі полумиски сходили зі столів повними». Меню також було надто скромне і складалося лише з трьох страв. Якщо кухня не поліпшить свою роботу, припустив автор нотаток, то, попри всі природно-кліматичні вигоди, клієнтів у «станції» може поменшати. «Поважна пані…» (автор вжив літеру J.), котра завідувала кулінарно-господарською частиною закладу, завжди мала одне й те ж пояснення: «То тен ніцпонь (очевидно, нікчема. – В.В.) кухаж єст вшисткєму вінєн».
Василь ВИХОВАНЕЦЬ, науковий працівник Нетішинського міського краєзнавчого музею.
